Сила природи

День 4. Ранок неділі

— Алісо, — дивилася на жінку Лорен. — З ким ти розмовляєш?

— О Господи, — Аліса схопилася за груди. В темряві її обличчя зблідло. — Ти мене налякала.

— Є сигнал? Ти комусь додзвонилася? — Лорен потягнулася до телефону, але Аліса відсмикнула руку.

— Занадто слабкий. Не думаю, що мене почули.

— Дзвони на три нулі, — знов потягнулася Лорен.

Аліса на крок відступила.

— Я дзвонила. Зв’язок обривається.

— Чорт. То з ким ти розмовляла?

— З автовідповідачем. Але не думаю, що вдалося залишити повідомлення.

— Для кого?

— Ні для кого. Це стосується Марго.

Лорен дивилася на Алісу, поки та не зустрілася з нею очима.

— Що таке? — огризнулася Аліса. — Я ж тобі казала — я вже намагалася дзвонити в рятувальну службу.

— Тут майже нема сигналу, а батарея практично розряджена. Слід її економити.

— Я знаю. Але це було важливо.

— Віриш ти чи ні, та є речі, важливіші за твою кляту доньку.

Аліса нічого не відповіла, але телефон притискала до себе.

— Гаразд, — змусила себе Лорен глибоко вдихнути. — Як тобі вдалося забрати телефон, не збудивши Джил?

Аліса мало не розсміялася.

— Вчора ця жінка проспала грозу. Важко було очікувати, що вона прокинеться, бо хтось ворухнув її куртку.

Лорен не сумнівалася. Джил завжди спала краще за всіх. Лорен поглянула на другу Алісину руку.

— Іти забрала ліхтарик Бет.

— Він мені потрібен.

— Це єдиний робочий ліхтарик у нас.

— Саме тому він мені й потрібен, — Аліса уникала її очей. У темряві загойдалося світло ліхтарика. Решта стежки тонула в пітьмі.

Лорен побачила під каменем Алісин наплічник. Вона зібралася в дорогу. Лорен ще раз глибоко вдихнула.

— Слухай, потрібно всіх збудити. Вони повинні знати про сигнал. Я не скажу їм, що ти намагалася втекти.

Аліса нічого не відповіла. Натомість сховала телефон у кишеню джинсів.

— Алісо. Господи! Ти й досі серйозно думаєш утекти?

Нахилившись, Аліса підняла рюкзак. Повісила на плече. Лорен схопила її за руку.

— Відпусти, — вирвала руку Аліса.

— Іти самій небезпечно. Та й нарешті з’явився сигнал. Це допоможе знайти нас.

— Не допоможе. Він надто слабкий.

— Бодай якийсь! Алісо, вперше за кілька днів у нас з’явився шанс.

— Не репетуй, добре? Слухай, я не можу чекати, поки нас знайдуть.

— Чому?

Відповіді не було.

— Господи Боже, — спробувала опанувати себе Лорен. Вона чула, як у грудях калатає серце. — Куди ти взагалі зібралася?

— Піду на північ, як слід було давно зробити. Ти знаєш, що це спрацює, Лорен, але не хочеш зізнатися собі, бо тоді доведеться спробувати.

— Ні. Я не хочу пробувати, бо це небезпечно. Особливо на самоті. Ти йдеш насліпо, в тебе навіть компаса немає... — Лорен намацала пластикове кружальце у себе в кишені.

— Якщо ти так за мене хвилюєшся, дай мені компас.

— Ні, — Лорен стиснула його в кулаці. — Нізащо.

— Я так і думала. Хай там як, а ми знаємо, що ця стежка веде на північ. Коли треба, я здатна зорієнтуватися. Навчилася в «Макалластері».

Клятий «Макалластер»! Лорен відчула, як у неї на згадку цієї назви стиснулося в грудях, а кров запульсувала трохи швидше. Тридцять років тому в чорта на рогах вони стояли так само близенько. Вправа на довіру. Лорен із зав’язаними очима, смутна і стужена за рідною домівкою, раптом відчуває щире полегшення, коли її торкається тверда Алісина рука, а у вусі звучить її впевнений голос.

«Тримаю. Сюди».

«Дякую».

Аліса веде перед, а Лорен рухається за нею. Кроки навколо. Хихотіння. Потім знову у вусі Алісин голос. Застережливий шепіт: «Обережно».

Зненацька керівна рука злетіла, легка як повітря, і зникла. Дезорієнтована Лорен потягнулася вперед, нога зачепилася за щось просто перед нею, й Лорен охопило нудотне відчуття, що вона кудись провалюється. З усіх звуків чувся тільки приглушений сміх.

Приземлення коштувало їй тріщини в зап’ястку. Вона була рада. Це означало, що вона, скинувши пов’язку й опинившись сама-одна в густому буші в сутінках, мала добре виправдання для сліз. Хоча яке це мало значення. Минуло чотири години, перш ніж дівчата повернулися по неї. А коли таки повернулися, Аліса реготала.

«Я ж казала — обережно».