Сила природи

Розділ 11

— І що ж такого Данієль сказав Алісі першого вечора, аж вона перелякалася? — Кармен дивилася у вікно машини на дерева, що пролітали повз; лікарня давно залишилася позаду.

Фок відповів не одразу. Йому спадало на думку кілька речей, і серед них жодної доброї.

— Хай що це було, а для нього це було варте того, щоб у темряві пробиватися крізь буш до Аліси, — нарешті мовив він.

— Це має бути якось пов’язано з причиною, з якої він спізнився на автобус, — зронила Кармен. — В іншому разі він би їй сказав — попередив її — раніше.

Фокові згадалися слова Бейлі, сказані вчора на стоянці. «Це сімейна справа».

— Могло це бути пов’язано з його сестрою? — мовив Фок. — Може, йому нагально заманулося побачитися з Джил. Не знаю. Може, слід прямо в нього запитати.

— До речі про сестер, — зронила Кармен. — Що скажеш про близнючок? Знаю, у Брі нагорі тепленьке місце, але мені здалося, що Бет зовсім не дурна. Має таку саму голову на в’язах, як і сестра.

Фок теж про це міркував.

— Не здивуюся, якщо вона розуміється на документах, які лежать у неї під носом, набагато краще, ніж удає.

— Чудово. Нам це не віщує нічого доброго, еге ж? Якщо навіть дівчина з архіву помітила, що Аліса поводилася дивно.

— Не знаю, — озвався Фок. — Наскільки я розумію, Аліса дуже недооцінила Бет. Зрештою, і ми також. Можливо, Аліса у її присутності занадто розслабилася. Не пильнувала.

Або просто була у відчаї, подумалося йому. Він пригадав останню розмову з Алісою. «Дістаньте контракти. Дістаньте контракти». На нього тиснули згори, а він тиснув на неї.

— Скажімо, Бет запідозрила Алісу, — мовила Кармен, — та хіба їй не байдуже? Схоже, робота їй справді потрібна, але найнижча посада навряд чи може запалити незламну відданість компанії. І вона з офісних аутсайдерів, яких не пускають у коло обраних... — Кармен помовчала. — Хоча аутсайдери частенько понад усе прагнуть, щоб їх прийняли в те коло.

— Може, Бет було й байдуже, — відгукнувся Фок, — але вона могла сказати Брі.

А Брі якраз дуже схожа на людину, якій зовсім не байдуже.

— Так, могла, — сказала Кармен. — Але між ними дивні стосунки.

Фок востаннє звернув, наближаючись до турбази.

— Знаю. Неможливо сказати, люблять вони одна одну чи люто ненавидять.

— Мабуть, і те, і те, — мовила вона. — У тебе ж немає братів чи сестер?

— Ні. А в тебе?

— Є. Купа. Від любові до ненависті один крок. А з близнюками, певно, все ще гірше.

Фок завернув на стоянку і припаркувався на першому-ліпшому вільному місці. Коли він захлопував дверцята, виникло відчуття, наче щось змінилося, й він невпевнено роззирнувся, доки не побачив, у чому справа. В прямому сенсі не побачив.

— Чорт!

— Що таке?

— Його клятої машини немає.

— Чиєї? Данієлевої? — Кармен роззирнулася. Чорного «БМВ» не було. — Він наважився повернутися в Мельбурн до того, як знайшлася Аліса?

— Не знаю. Можливо, — нахмурився Фок. — Особливо якщо він знав, що шукатимуть дуже довго.

Знову почався дощ, і заки вони дійшли до входу в адмінкорпус, одяг уже зросився великими краплями. Біля дверей Фок витер ноги й провів рукою по вологій чуприні.

— Агов. Ондечки, — шепнула Кармен, киваючи на вітальню.

Джил Бейлі сиділа сама-одна, з горнятком кави в руках і зі скляним поглядом. Коли Кармен і Фок увійшли й сіли навпроти неї, вона перевела на них очі, в яких майнув спершу подив, а потім легке роздратування. Зблизька стало видно, що синець у неї на щелепі вже по краях стає брудно-жовтим, а розбита губа набрякла.

— Якщо ви щодо суду, то вам доведеться розмовляти з нашими адвокатами, — сказала вона.

— Перепрошую?

Фок не усвідомлював, наскільки продавлений старий диван, поки не провалився так, що ноги не діставали до підлоги. Він непомітно вчепився в бильце, щоб не провалитися ще глибше.

— Ви хіба не з «Авторитетних пригод»? — нерозбірливо спитала Джил і торкнулася язиком набряклої губи.

— Ні. Поліція, — сказав Фок і представився, назвавши тільки ім’я. — Ми допомагаємо сержантові Кінгу.

— А, вибачте. Здається, я вас учора бачила з Іяном Чейзом і тому вирішила... — вона не договорила.

— Ви подаєте в суд на «Авторитетні пригоди»? — подивилася на неї Кармен.

Джил покрутила горнятко. Кава вже не парувала. Мабуть, давненько Джил його так тримає.

— Не «БейліТенантс», не безпосередньо. Але компанія, яка страхувала наш похід, надіслала заяву про намір. І я їх розумію, — вона перевела погляд з Кармен на Фока. — Це окремий позов, бо, певна річ, Аліса чи її родина можуть і собі подати до суду.

— Алісина родина приїхала? — запитав Фок.

— Ні. В неї донька-підліток, яка зараз із батьком. Аліса розлучена. Ми їм, певна річ, запропонували всю можливу допомогу. Але для Марго — для доньки — краще побути в знайомому місці, ніж чекати тут, заламуючи руки, — сказала Джил, опустивши погляд на власні руки. Фок помітив, що нігті на правій руці поламані. Як і в Брі.

— Ваш брат ще тут? — запитала Кармен. — Машини на стоянці немає.

Джил, перш ніж відповісти, навмисно ковтнула з горнятка кави. Давно вже захололої — це було написано у Джил на обличчі.

— Ні. Боюся, ви розминулися.

— А куди він подався? — поцікавився Фок.

— Повернувся у Мельбурн.

— Бізнес кличе?

— Це сімейна справа.

— Либонь, щось нагальне, що йому довелося поїхати, коли тут таке коїться. Це погано.

Джил не стрималася — обличчя напружилося від роздратування, і Фок запідозрив, що вона з ним згодна.

— Йому нелегко було прийняти таке рішення.

— А вам їхати не потрібно?

— Це його родина, не моя... — Джил хотіла ще ковтнути кави, але передумала. — Даруйте, ви сказали, звідки ви?

— Федеральна поліція.

— Я думала, справою займається поліція штату? Я вже з ними розмовляла.

— Залучені різні підрозділи, — відповів Фок, дивлячись їй в очі. — Ми були б удячні, якби ви відповіли на кілька питань.

Крихітна пауза.

— Звісно. Допоможу, чим зможу.

Джил поставила горнятко на столик поряд з мобільним. Перевірила порожній екран і, зітхнувши, перевернула телефон.

— Як фантомний біль, правда? — зронила Кармен.

— Здається, найгіршим у тому поході було мати той клятий телефон і не мати зв’язку, — мовила Джил. — Жалюгідна ситуація, скажіть? Ліпше б його взагалі не було — принаймні він би не відвертав увагу.

— А ви знали, що Аліса прихопила з собою телефон? — запитав Фок.

— Дізналася першого вечора. Але я не дуже здивувалася. В цьому вся Аліса.

— В чому?

Джил подивилася на Фока.

— От у цьому: взяти в похід телефон, хоча це заборонено.

— Ясно, — сказав Фок. — А не знаєте, кому вона звідти намагалася подзвонити?

— У рятувальну службу, звісна річ.

— А більше нікому?

— Здається, ні, — нахмурилася вона. — Треба було економити заряд батареї. Хоча насправді це було байдуже. Пробитися нам так і не вдалося.

— Ані разу? — запитав Фок.

— Ані разу, — зітхнула Джил. — Господи, я була така зла, коли вона зникла разом з телефоном! Ми покладалися на нього, хоча з нього й не було користі. Зараз, сидячи тут, я почуваюся безглуздо. Я рада, що вона його забрала. Сподіваюся, він їй допоможе.

— Ви будете тут, поки тривають пошуки? — запитала Кармен. — Чи також повертаєтеся в Мельбурн?

— Ні, я лишаюся, поки її не знайдуть... живу-здорову, я сподіваюся. Данієль теж залишився б, але... — Джил провела долонею по обличчю, трішки скривившись, коли торкнулася синця. — Вибачте. Ми до цього всього не готові. Я двадцять дев’ять років у компанії — і такого ще зроду не траплялося. Якщо відверто, ці кляті походи...

— Від них більше проблем, аніж зиску? — зронив Фок, і Джил силувано всміхнулася.

— Навіть коли вони закінчуються нормально. Як на мене, ліпше б люди займалися роботою, за яку їм платять, але в наші дні такого й уголос вимовляти не можна. В нас же тепер доба комплексного менеджменту, — вона похитала головою. — Але, Господи, це просто жах якийсь.

У неї за спиною брязнуло велике панорамне вікно, й усі глянули туди. В шибку барабанили краплі, розмиваючи краєвид.

— Давно ви знайомі з Алісою Рассел? — запитав Фок.

— П’ять років. Це я її найняла.

— Добрий з неї працівник? — Фок уважно спостерігав за нею, але жінка відповіла йому ясним поглядом.

— Так. Добрий. Вона тяжко працює. Тягне лямку.

— Вона зраділа походу?

— Не більше за інших. Не думаю, що комусь до вподоби так проводити вихідні.

— Ми чули, Аліса просила на другий день відпустити її, але ви їй відмовили, — сказала Кармен.

— Щира правда, але я, чесно, не могла її відпустити. Мені б довелося повертатися з усією групою, і виникло б забагато питань, і ще додаткові витрати, і все одно нам усім довелося б знову йти в похід в інший день. Озираючись назад, я думаю, що ліпше б відпустила її тоді. Нічого цього не трапилося б, — похитала головою Джил. — Аліса сказала, що недобре почувається, але я їй не повірила. В її доньки намічалося свято в школі, тож я вирішила, вона через це хоче повернутися. Минулого тижня Аліса спробувала уникнути походу, але зрештою їй довелося змиритися, як нам усім. Нікому насправді не хотілося йти.

— Навіть вам? — спитала Кармен.

— Особливо мені. Аліса й Лорен бодай ходили в такі походи у школі. А Брі Маккензі в чудовій формі. От її сестра... ну, думаю, вона теж не зраділа.

В коридорі почувся тупіт чобіт, і всі троє поглянули у відчинені двері вітальні. Повернувся гурт шукачів. Вони пішли на кухню, і на їхніх виснажених обличчях усе було написано.

— Як обирали п’ятірку для походу? — запитав Фок.

— Вільною вибіркою на основі зарплат і стажу, з метою поліпшення командної роботи в усій компанії.

— А справжня причина?

Джил слабенько посміхнулася.

— Керівництво добирає працівників, які, на його думку, потребують професійного й особистого розвитку й перевірки на міцність.

— А керівництво — це хто? Ви? Данієль?

— Не я. Данієль — так. А переважно — начальники відділів.

— І якого саме розвитку мала досягти конкретно ваша група?

— Брі Маккензі претендує на підвищення, отож для неї це частина програми просування. А її сестра... — Джил затнулася. — Ви знайомі з Бет?

Фок і Кармен кивнули.

— Ну, тоді, мабуть, мені не треба вам нічого пояснювати. Вона не дуже... товариська. Певно, вважалося, що присутність її сестри допоможе, але, боюся, близькість їх двох явно переоцінили, — Джил піджала губи. — Лорен... це ж залишиться між нами, так?.. останнім часом вона стала гірше працювати. Я розумію, що в неї виникли проблеми вдома, але це впливало на роботу.

— А Аліса?

Запала тиша.

— На неї подали скаргу.

— За що?

— А це має стосунок до справи?

— Не знаю, — відповів Фок. — Її досі не знайшли. Отож — можливо.

Джил зітхнула.

— За знущання. Теоретично. Але, можливо, то була просто сварка. Аліса буває занадто прямолінійна. До речі, це конфіденційна інформація. Інші жінки нічого не знають.

— Скарга обґрунтована? — запитала Кармен.

— Важко сказати. Подала одна з секретарок, з якою, можливо, вони просто не зійшлися характерами, але... — вона на мить затнулася. — Це було не вперше. Два роки тому виникла така сама проблема. Все владналося, але керівництво вирішило, що Алісі не завадить інтенсивний курс командної роботи. Це ще одна причина, з якої я її не відпустила ще після першого вечора.

Фок поміркував.

— А ви? — запитав він. — Навіщо пішли в похід ви?

— На останній нараді керівництва ми всі погодилися щороку брати участь у якихось заходах. Але якщо є ще якась прихована причина, вам доведеться запитати це в інших членів керівного комітету.

— Те саме стосується і вашого брата Данієля.

— Вірите ви чи ні, але брат любить походи. І він має рацію: для компанії важливо, щоб люди бачили, що ми з ним також беремо участь у таких заходах.

— Брудните руки, так би мовити, — сказав Фок.

Джил і не змигнула.

— Можна і так сказати.

З коридору пролунав гучний гуркіт: від вітру хряснули двері. Почулися кроки, й хтось знову щільно їх зачинив.

— Мабуть, багато обов’язків у людини, яка працює в родинній фірмі, — сказала Кармен. — Пересидіти не вдасться. Ваш брат теж щось таке казав.

— Справді? — мовила Джил. — Ну, це щира правда. Першу освіту я отримала з англійської літератури й історії мистецтв. Хотіла викладати гуманітарні науки.

— І що трапилося?

— Нічого не трапилося. Фірма родинна, тож від усіх членів родини очікується, що вони на неї працюватимуть. У цьому сенсі ми мало відрізняємося від фермерів чи від родин, які передають своїм дітям крамничку на розі. Потрібні люди, яким можна довіряти. Я працюю в компанії, Данієль працює, тато ще досі залучений. Після університету в нас почне працювати син Данієля Джоул.

— А ваші діти? У вас є діти? — запитав Фок.

— Так. Двоє. Вже дорослі, — сказала вона й помовчала. — Але вони — це виняток. Вони абсолютно не цікавилися бізнесом, і я їх не примушувала. Татові це не подобалося, але в нього є ми, тож, гадаю, це нормальна компенсація, — вираз обличчя Джил трохи пом’якшився. — Мої діти обоє стали вчителями.

— Чудово, — сказала Кармен. — Ви, певно, пишаєтеся.

— Так, дякую.

Фок подивився на Джил.

— Повернімося до походу. Першого вечора до вас у табір прийшов ваш брат з чоловічою групою. Ви знали, що вони таке планують?

— Ні, — похитала головою Джил. — А якби знала, сказала б Данієлю не приходити. Це було... недоречно.

Я не хотіла, щоб жінки почувалися так, наче чоловіки їх перевіряють.

— Того вечора ваш брат розмовляв з Алісою Рассел.

— Нас було всього десятеро. Думаю, всі з усіма розмовляли.

— Схоже, вони мали приватну розмову, — сказав Фок.

— Це не заборонено.

— Не знаєте, про що йшлося?

— Я не впевнена. Запитайте в нього.

— Ми б залюбки, — сказала Кармен, — але він поїхав.

Джил нічого не відповіла, але кінчик язика знову мигцем торкнувся розбитої губи.

— Отож ви не помітили, щоб Аліса після цієї розмови була засмучена чи стривожена? — спитала Кармен.

— Звісно, ні. Чого б це?

— Адже вона просила у вас дозволу піти, — мовила Кармен. — Щонайменше двічі.

— Ну... Кажу ж, якби я відпускала всіх, хто хоче піти, нікого б у поході не лишилося.

— Наскільки ми зрозуміли, через це між вами двома виникла напруга.

— Хто вам таке сказав? Там усі були напружені. Ситуація була дуже складна.

Джил узяла зі столика горнятко з холодною кавою і тримала його в руках. Фок не міг точно визначити, трусяться в неї руки чи ні.

— Звідки у вас синець на обличчі? — поцікавився Фок. — Великий.

— Господи Боже, — Джил з такою силою гримнула горнятком об столик, що кава хлюпнула через край. — На що ви натякаєте?

— Ні на що. Просто питаю.

Джил перевела погляд з Фока на Кармен і назад. Зітхнула.

— Це сталося випадково. Останньої ночі в колибі, коли я намагалася зупинити дурнувату сварку.

— Яку сварку? — запитав Фок.

— Багато галасу з нічого. Я вже все розповіла поліції штату. Відчай і страх нарешті знайшли вихід. Ми кілька секунд поштовхалися й видерли трохи волосся. Як у шкільному дворі. Все закінчилося дуже швидко.

— Не схоже.

— Мені не пощастило. Стояла на дорозі, от мені й прилетіло. Ненавмисно.

— А хто сварився? — Фок уважно спостерігав за нею. — Ви всі?

— О Боже, ні, — набрякле обличчя Джил було втіленням подиву. — Аліса й Бет. Ми всі змерзли і зголодніли, Аліса погрожувала піти без нас, і ситуація дійшла до точки кипіння. Я сама винна — повинна була це передбачити. Ці двоє ніколи не ладнали.