Сила природи

Розділ 4

Стоянка турбази була повна-повнісінька. Бездоріжники волонтерів-шукачів тісно тулилися поміж мікроавтобусів новинних каналів і поліційних машин.

Фок зупинився, підперши чужу автівку, й залишив Кармен сидіти в машині, вручивши їй ключі. Потупавши ногами на веранді, він відчинив двері адмінкорпусу — й в обличчя вдарила хвиля тепла. В кутку оббитої шалівкою приймальні схилився над картою гурт шукачів. Двері з одного боку вели на загальну кухню, а з другого Фок угледів вітальню з потертими канапами й полицею, заставленою обшарпаними книжками й настільними іграми. В кутку виднівся старезний комп’ютер, а над ним висіло оголошення, написане від руки: «Тільки для гостей». Фок не зрозумів, це запрошення чи погроза.

Коли Фок підійшов до конторки, лісник на нього і не глянув.

— Даруйте, приятелю, місць немає, — мовив він. — Ви трохи невчасно.

— Сержант Кінг тут? — запитав Фок. — Він нас очікує.

Цього разу лісник таки подивився на нього.

— О! Вибачте. Я бачив, як ви під’їхали, й подумав, що ви... — він не закінчив речення: «...черговий міський бовдур». — Він у пошуковому штабі. Знаєте, де це?

— Ні.

Лісник розстелив на конторці карту заповідника. Безмежне зелене море бушу на папері було помережане кривими лініями, які позначали маршрути й дороги. Лісник узяв ручку й, ставлячи позначки, пояснив шлях. Автомобільний проїзд починався з вузького путівця, який вів на захід, прорізаючи зелений безмір, а, дійшовши до перехрестя, різко повертав на північ. Закінчивши пояснення, лісник обвів колом кінцевий пункт. Це було явно десь у чорта на рогах.

— Звідси машиною їхати хвилин двадцять. Не хвилюйтеся, — лісник вручив карту Фокові, — запевняю, коли доїдете, одразу впізнаєте потрібне місце.

Щойно Фок вийшов за поріг, холод ударив у лице, як ляпас. Фок відчинив дверцята машини й, потираючи руки, заліз на водійське сидіння. Кармен, нахилившись уперед, вдивлялася у лобове скло. Не встиг Фок розтулити рота, як вона шикнула на нього, кудись указуючи. Фок простежив за її поглядом. На тому кінці стоянки чоловік років сорока, у джинсах і лижній куртці, копирсався в багажнику чорної «БМВ».

— Дивися. Данієль Бейлі, — мовила Кармен. — Це ж він?

Першою в голові зринула думка, що без костюма генеральний директор фірми «БейліТенантс» геть не схожий на себе. Раніше Фок не стрічався з Бейлі особисто, а фотографії не передавали оцієї атлетичної манери рухатися. Чоловік виявився трохи нижчим, ніж Фок очікував, але мав широкі плечі та спину. Густа каштанова чуприна й не думала сивіти. Якщо це не природний колір, то дуже дорога й переконлива фарба. Бейлі не може знати їх з Кармен, принаймні не повинен, і все одно Фок зловив себе на тому, що трішки сповз на кріслі.

— Цікаво, чи він справді допомагає з пошуками, — мовила Кармен.

— Хай що він робить, а на місці не сидить.

Черевики Бейлі були всі вимащені болотом.

Фок і Кармен спостерігали, як чоловік длубається в багажнику своєї «БМВ». Серед пошарпаних бездоріжників і бусиків його машина здавалася пещеною екзотичною твариною. Нарешті Бейлі випростався, ховаючи щось темне в кишеню куртки.

— Що це було? — спитала Кармен.

— Схоже на пару рукавичок.

Бейлі поплескав по кришці багажника, й та з шикарною плавністю беззвучно зачинилася. Він ще мить постояв, задивившись на буш, а відтак рушив до будиночків, опустивши голову проти вітру.

— Коли тут і він, і Джил, ситуація може ускладнитися, — сказала Кармен, спостерігаючи за постаттю, яка віддалялася.

— Ага, — підтакнув Фок. Це ще було м’яко сказано, й вони обоє це знали. Фок завів мотор і передав Кармен карту. — Хай там як, а нам поки що сюди.

Вона поглянула на коло серед зеленого безмежжя.

— А що там?

— Там знайшли решту чотирьох.

Підвіска легковика не була розрахована на таку дорогу. Підскакуючи на ґрунтівці, обабіч якої стояли на варті стовбури евкаліптів, Фок і Кармен відчували кожен поштовх. Крізь гудіння двигуна пробивався приглушений, але явно пронизливий свист.

— Господи, це такий вітер? — Кармен, примружившись, дивилася у лобове скло.

— Здається, — відповів Фок, не відриваючи очей від дороги: буш обступав їх дедалі тісніше. Обпечена рука стискала кермо й уже починала боліти.

В одному лісник мав рацію. Проскочити потрібне місце було неможливо. Фок завернув за ріг — і безлюдний путівець перетворився на справжній вулик. На узбіччі бампер до бампера стояли машини; якась репортерка, серйозно говорячи в камеру, рукою вказувала собі за спину, на пошукові команди. Хтось поставив стіл з термосами кави і пляшками води. З дерев злітало листя — над головою кружляв поліційний гвинтокрил.

Фок припаркувався в самому кінці довгого ряду машин. Наближався опівдень, але сонце в небі ледве проглядалося. Кармен запитала у лісника, який проходив мимо, де шукати старшого сержанта Кінга, і той показав їм високого п’ятдесятирічного чоловіка. Стрункий чоловік, який пильно позирав то на карту, то на буш, з цікавістю звів очі на Фока й Кармен, коли ті підійшли.

— Дякую, що приїхали, — потиснув він їм руки, коли вони представилися, й озирнувся на телекамеру. — Ходімо подалі від цього хаосу.

Вони пройшли по дорозі трохи вперед і завернули за велику вантажівку, яка дещо захищала од вітру.

— Досі не знайшли? — запитав Фок.

— Ще ні.

— А багато ви таких пошуків проводили?

— Дуже багато. Я ж тут уже майже двадцять років. Люди постійно збиваються з маршруту.

— І швидко ви їх зазвичай знаходите?

— По-різному. Та й що означає «швидко»? Іноді зразу на них натикаємося, а іноді це забирає трохи більше часу, — Кінг роздув худі щоки. — Вона вже сама-одна в буші понад тридцять годин, тож нам бажано сьогодні закінчити пошуки. Схоже, жінки здогадалися збирати дощову воду, але харчів у неї немає. Й існує ризик переохолодження. У вогкому одязі це може статися дуже швидко. Але багато залежить від того, як вона тримається. Може, їй пощастить: схоже, вона має досвід походів з юності. Іноді таким людям самим удається вийти з бушу... А іноді ні, — додав він по паузі.

— Але ж ви завжди їх знаходите? — запитала Кармен. — Ну, кінець кінцем.

— Майже завжди. Навіть за часів Ковача зрештою всіх знайшли. Крім однієї дівчини. Відтоді я можу пригадати лише один-два випадки, коли людина так і не знайшлася. Років п’ятнадцять тому був один старий. Почувався недобре, мав хворе серце. Такий узагалі не повинен був іти в похід самотою. Мабуть, сів десь у тихому місці перепочити — й дістав інфаркт. А ще була пара новозеландців років десять тому. Дивний був випадок. Трохи за тридцять, спортивні, досвідчені. Згодом з’ясувалося, що вони у себе в Новій Зеландії набралися великих боргів.

— То ви гадаєте, вони свідомо зникли? — запитав Фок.

— Звідки мені знати, приятелю. Але в їхній ситуації щезнути з радарів — не найгірший вихід.

Фок і Кармен перезирнулися.

— А що трапилося цього разу? — запитала Кармен.

— По обіді в четвер Аліса Рассел у групі з п’ятьох жінок вийшла на маршрут до водоспаду Мірор-Фолз — можемо вам його потім показати, якщо схочете; з собою в них були предмети першої необхідності. Карта, намети, компас, харчі. Три дні вони повинні були рухатися переважно на захід, протягом дня виконуючи оті дурнуваті вправи з командної роботи, а на ніч зупиняючись на привал.

— Це заповідник пропонує такий маршрут? — поцікавилася Кармен.

— Ні. Організовує все приватна компанія, але вона тут працює вже кілька років. «Авторитетні пригоди», чули? Непогана фірма, знається на своїй справі. Таке саме завдання мала і група п’ятьох чоловіків з «БейліТенантсу». Інший маршрут, але обидві групи вчора опівдні мали зійтися в одній точці.

— Але жінки не прийшли.

— Ні. Ну, четверо з них урешті таки прийшли. Але на шість годин пізніше й у жахливому вигляді. Мали травми. По всьому тілу — порізи й синці. Одна отримала удар по голові. А одну вкусила змія.

— Господи, котру з них? — вигукнув Фок. — З нею все гаразд?

— Так. Майже. Це Бріанна Маккензі. Славетна асистентка, я так розумію. У них у всіх збіса вишукані назви посад, але менше з тим. То був, мабуть, простий строкатий пітон, але ж вони цього не знали. Перелякалися до смерті. Думали, то тигрова змія, тож Бріанна ось-ось відкине ноги. Але це точно була не тигрова змія, і взагалі не отруйна, проте рана від укусу запалилася, тож доведеться дівчині кілька днів провести в медичному центрі.

— Її відвезли в Мельбурн? — запитала Кармен, і Кінг похитав головою.

— Вона в районній лікарні, — пояснив він. — Зараз їй там побути найкраще. Коли хтось отримує передоз метом у наркопритоні, потрібен міський лікар. Та якщо когось укусить змія, ліпше потрапити в руки лікарю, який трохи знається на дикій природі, повірте. Разом з нею в лікарні сестра, — він дістав з кишені записничка і звірився з ним, — Бетані Маккензі. Вона теж була на маршруті, але майже не постраждала.

Кінг озирнувся на пошукову групу. Вона вже готувалася до виходу, і на тлі дерев яскраво вирізнялися їхні жовтогарячі комбінезони. Серед дерев Фок помітив прогалину — там починалася стежка. Її позначав одинокий дерев’яний стовпчик.

— Нам відомо, що вони збилися з маршруту на другий день, бо того вечора так і не дійшли до місця привалу, — провадив Кінг. — Там від стежки відгалужується доволі широка тропа кенгуру. Ми думаємо, саме там вони і змилили. Збагнули це лише за декілька годин, а за такий час можна далеченько заблукати.

Він знову зазирнув у записник, перегорнув сторінку.

— Звідси деталі починають плутатися. Вчора ввечері й сьогодні вранці наші поліціянти витягнули з них усе, що могли. Але декілька прогалин так і не вдалося заповнити. Коли жінки зрозуміли, що збилися з маршруту, деякий час блукали, намагаючись повернутися назад. Найкращий спосіб тільки погіршити справи. Харчі й вода чекали на них на другому привалі, тож коли їм так і не вдалося туди дійти, вони почали панікувати.

Фок пригадав слова касира на заправці: «Людина піддається паніці. Вже починаєш не вірити власним очам».

— Вони всі повинні були залишити телефони на базі, та Аліса, як ви знаєте, свій таки взяла з собою, — кивнув Кінг до Фока. — Тільки сигнал тут паршивий. Іноді пощастить зловити, але нечасто. Хай там як, а вони блукали до суботи, коли натрапили на покинуту колибу.

Він помовчав. Хотів додати ще щось, але передумав.

— Поки що ми не впевнені, де саме розташована ця колиба. Але вони переночували в ній. А коли прокинулися вранці, жінка вже зникла. Принаймні так кажуть ці четверо.

Фок нахмурився.

— І що, на їхню думку, з нею могло статися?

— Вона могла образитися. Далі піти сама. Вони перед тим посварилися через те, як діяти. Схоже, ця Аліса пропонувала пробиватися через буш на північ у пошуках дороги. Ніхто не погодився, й вона розсердилася.

— А ви що думаєте?

— Може, так і було. Разом з нею зникли її наплічник і телефон. І вона забрала єдиний на всю групу робочий ліхтарик, — стиснув вуста Кінг. — А судячи з ушкоджень, жінки в тому стресі, схоже, в якийсь момент зірвалися й добряче поскублися.

— Думаєте, билися? Фізично? — запитала Кармен. — Через що?

— Я ж кажу, ще чимало деталей треба уточнити. Ми стараємося пришвидшити слідство, наскільки це можливо за таких обставин. Тут кожна хвилина важить. І пошуки — на першому місці.

Фок кивнув.

— А як решті чотирьом удалося знайти вихід?

— Вони пішли рівно на північ, поки не вийшли на дорогу, а далі вже рухалися по ній. Це складний спосіб, не завжди спрацьовує, але, мабуть, іншого вибору й не було. Особливо після укусу змії. Вони пробивалися багато годин, але зрештою таки вийшли, — зітхнув він. — Зараз ми намагаємося розшукати колибу. В найкращому разі Аліса повернулася туди й засіла в ній.

Фок не запитав, що може бути в найгіршому разі. Коли людина самотою блукає серед небезпек бушу, на думку одразу спадає ціла низка варіантів.

— Словом, ось яка ситуація, — мовив Кінг. — Ваша черга.

Фок дістав телефон. Він окремо записав на ньому повідомлення від Аліси Рассел і зараз дуже з того радів. На екрані значок сигналу був перекреслений — зв’язку немає. Фок вручив Кінгові навушника, й той міцно притиснув його до вуха.

— Клятий вітер, — вилаявся Кінг, затискаючи друге вухо рукою і силкуючись розчути. Він прослухав запис ще двічі й тільки тоді з рішучим обличчям віддав телефон назад. — Можете розповісти мені, яка у вас до неї була справа?

Знову низько пролетів гвинтокрил, і дерева шалено затрепетали. Фок зиркнув на Кармен, яка ледь помітно кивнула.

— На стоянці турбази ми бачили Данієля Бейлі, — заговорив Фок. — Генерального директора фірми, на яку всі вони працюють. Його ім’я було в переліку учасників, що ви нам вислали.

— Це бос? Ага, я про нього знаю. Він був у чоловічій групі.

— А чоловіча група контактувала в буші з жіночою?

— Офіційно — ні, — озвався Кінг. — Неофіційно? Ну, мені сказали, щось було. А що?

— Ось яка у нас справа до Аліси Рассел, — пояснив Фок. — Данієль Бейлі.