Сила природи

Розділ 12

Починало вже сутеніти, коли Фок і Кармен залишили Джил Бейлі в адмінкорпусі наодинці з думками. Вони рушили доріжкою назад до будиночків, а навколо відлунювали перші переливи вечірнього пташиного хору.

— Тут так рано темніє, — глянула Кармен на годинник, а вітер шарпнув її волосся. — Мабуть, дерева затуляють світло.

Видно було, як на стоянку заїжджають бусики й звідти вилізають утомлені шукачі. В повітрі клубочилася пара від їхнього дихання. Судячи з облич, добрих новин ніхто не приніс. Гуркіт у небі нарешті стихнув — мабуть, гвинтокрил уже приземлився. Надія танула разом з денним світлом.

Фок і Кармен підійшли до дверей у свої номери.

— Я прийму душ. Трохи зігріюся, — сказала Кармен, потягуючись, і Фок почув, як під одягом у неї хруснули суглоби. Ці два дні тягнулися дуже довго. — За годину зустрінемося за вечерею?

Помахавши на прощання, вона зникла за порогом. Фок відчинив двері й клацнув світло.

Крізь стіну чути було, як вмикається вода.

Присівши на ліжко, Фок пригадав розмову з Джил Бейлі. Була в цій жінці пильність, якої не було у її брата. Це змушувало Фока почуватися незатишно.

Покопирсавшись у наплічнику, він видобув папку з нотатками у справі Аліси Рассел. Погортав їх, не вчитуючись. І так уже добре знав зміст. Спершу він сам не знав, що шукає, та поки гортав аркуші, зосередився. І збагнув: він шукає виправдання, щоб його не так мучили докори сумління. Бодай якийсь натяк на те, що зникнення Аліси Рассел не пов’язане з ним. Що це не вони з Кармен загнали її в скрутне становище, в якому вона мимоволі припустилася помилки. Що вони й самі не припустилися помилки. Що не піддали Алісу небезпеці. Не завдали їй болю.

Фок зітхнув і відкинувся на ліжку. Дійшовши до кінця Алісиної справи, він знову перегорнув її на початок і дістав банківські виписки. Аліса надала доступ до них хай і неохоче, але без примусу, і він їх уже переглядав. Однак зараз було щось заспокійливе в струнких колонках цифр і дат, що переходили зі сторінки на сторінку, документуючи щоденні трансакції, які рухали світ Аліси-Амелії Рассел.

Фок пробіг очима по цифрах. Виписки були щомісячні й починалися дванадцять місяців тому. Остання датувалася четвергом, коли Аліса з іншими жінками вирушила в похід. Сорок доларів вона витратила в мінімаркеті на трасі. Тоді її банківською карткою скористалися востаннє.

Фок вивчав зарахування й витрати, намагаючись скласти враження про цю жінку. Він зауважив, що чотири рази на рік, як за годинником, вона витрачала кілька тисяч доларів в універмазі «Девід Джонс» — за два тижні до приходу нової пори року. І що своїй прибиральниці вона платила, зважаючи на кількість відпрацьованих годин, підозріло менше за мінімальну платню.

Фокові завжди було цікаво відкривати для себе цінності різних людей. Вперше побачивши річну суму, з якою попрощалася Аліса, щоб донька могла, як і мама, вступити в жіночий коледж «Індейвор», Фок ахнув. І, схоже, витрати на першокласну освіту не закінчувалися щорічною оплатою, бо зараз він зауважив, що шість місяців тому Аліса зробила ще й чималий благодійний внесок.

Коли цифри почали трохи розпливатися, Фок протер очі та згорнув папку. Підійшов до вікна й задивився на буш, стискаючи й розтискаючи обгорілу долоню. В сутінках ще проглядався початок маршруту на Мірор-Фолз. Краєм ока Фок бачив татові карти, складені на тумбочці.

Порившись у стосі, він нарешті відшукав Гіралензький хребет і розгорнув карту на маршруті на Мірор-Фолз. Фок не здивувався, що початок стежки обведений: він знав, що тато їздив сюди, а тут цей маршрут — один з найпопулярніших. Але, поглянувши на карту, він усе одно мимоволі здригнувся. Коли тато залишив цей кружечок олівцем? Удома, сидячи за кухонним столом? А може, стоячи на початку стежки, за двісті метрів і десять років від сьогоднішнього Фока?

Фок бездумно натягнув куртку й запхав у кишеню карту. Повагавшись, прихопив ліхтарик. Крізь стінку досі долинало жебоніння води. Добре. Фок не хотів нічого нікому пояснювати. Зачинивши двері номера, він рушив через стоянку до стежки в буш. Позаду світився адмінкорпус.

Зупинившись на початку маршруту на Мірор-Фолз, Фок роззирнувся. Якщо Ерик Фок колись долав цю стежку, він теж стояв рівно на цьому місці. Фок спробував подивитися на все татовими очима. Навколишнім деревам було вже кількадесят років. Цілком можливо, що тато бачив точно такий самий краєвид, як і зараз.

Фок рушив уперед. Спочатку він чув власне дихання, але незабаром вечірній гамір посилився, заглушивши його. Серед густих заростів з’явилося клаустрофобне відчуття, наче ти в облозі. Рука в кишені заболіла, але Фок не зважав. Це психосоматичний біль, знав він. Падав дощ, тож пожежі точно не буде. Він повторював це про себе, поки не стало трішки легше.

Цікаво, подумалося Фокові, скільки разів тато ходив цим маршрутом? Судячи з позначок на карті — пару разів точно. Подалі від міста, яке він ненавидів. На самоті, бо син відмовлявся ходити з ним. Хоча, якщо по щирості, Фок підозрював, що тато радів самоті. Бодай у цьому вони двоє завжди були схожі.

У глибині бушу щось ворухнулося, і Фок здригнувся, трохи підсміюючись із того, як раптом закалатало серце. А тато теж відчував страх після тої історії з Ковачем? У такому місці ти почуваєшся немов у ізоляції. А в колективній пам’яті ця сумнозвісна історія була ще свіжа, не те що тепер. Проте Фок сумнівався, що Ерик дуже переймався через неї. Тато завжди був людиною практичною. І завжди почувався затишніше серед дерев, стежок і вільного простору, ніж серед людей.

На обличчя впало кілька дощових крапель, і Фок натягнув каптур куртки. Вдалині чулося тихе стугоніння, але він не мав певності, грім це чи водоспад. Слід повертатися назад. Фок навіть толком не знав, що він тут узагалі робить, сам-один у темряві. Він уже вдруге на цьому маршруті, але нічого не впізнає. Здавалося, коли ніхто не дивиться, краєвид зміщується і змінюється. Фок зараз може бути де завгодно. Розвернувшись, він рушив назад до турбази.

Але, зробивши всього два кроки, став як стій. Напружено дослухався. Нічого, тільки вітер і шурхотіння невидимих лапок. В обох напрямках на стежці нікого не було. Як далеко до найближчої людини? Фок знав, що пройшов не так уже й багато, але здавалося, наче він тут сам-один на багато миль. Він застиг, дослухаючись і придивляючись. І тут знову щось почув.

Кроки. Легка ступа, але від неї у Фока волосся на загривку стало сторч. Він розвернувся, намагаючись з’ясувати, з якого напрямку линуть звуки. Світло поміж дерев він угледів за мить до того, як воно виринуло з-за рогу, сяючи прямо йому в очі. Почувся різкий вдих, а далі щось загриміло на землю. Засліплений Фок заліз у кишеню по власний ліхтарик і холодними неслухняними пальцями намацав перемикач. Увімкнув світло, і промінь розмив тіні. Обабіч висіло цупке темне запинало бушу, а посередині, на стежці, худа фігурка приставила долоню дашком до очей.

Фок примружився, чекаючи, поки звикнуть очі.

— Поліція, — простягнув він посвідчення. — З вами все гаразд? Я не хотів вас налякати.

Жінка стояла впівоберта, але він упізнав її зі світлини. Лорен. Нахиляючись підібрати ліхтарик, вона тремтіла, а коли Фок наблизився, то роздивився на її чолі жахливу рану. Поріз тимчасово зашили, але шкіра навколо набрякла й блищала в сяйві ліхтарика.

— Ви з поліції? — перепитала Лорен сторожким голосом, зазираючи в посвідчення.

— Так. Допомагаю з пошуками Аліси Рассел. А ви — Лорен Шо, так? З групи «БейліТенантсу»?

— Так. Вибачте, я подумала... — вона глибоко вдихнула. — На секунду мені... це дурість, звісно... побачивши на стежці одиноку постать, я чомусь подумала, що це Аліса.

Фок на мить подумав те саме.

— Даруйте, що налякав. З вами все гаразд?

— Так... — вона досі важко дихала, й худенькі плечі під курткою піднімалися й опускалися. — Це просто шок.

— Що ви тут робите поночі? — запитав Фок. Хоча Лорен могла запитати в нього те саме, вона похитала головою. Мабуть, вона вже давненько просто неба. Від її одягу тягнуло холодом.

— Нічого мудрого. Вдень я пішла на водоспад. Думала повернутися раніше, але тут дуже швидко темніє.

Фок пригадав, як бачив якусь постать, що виходила з бушу на початку маршруту.

— А вчора ви також сюди ходили?

Вона кивнула.

— Знаю, це просто смішно, але я подумала, що Алісі, може, вдасться відшукати дорогу на початок маршруту. Першого дня ми проминули водоспад, а це дуже примітний орієнтир. Я вже просто дуріла, сидячи на турбазі, тож вирішила сидіти краще біля нього.

— Ясно, — зронив Фок, нарешті впізнавши її фіолетову шапочку. — Ми вас там бачили вчора по обіді.

— Напевно.

Загуркотів грім, і вони обоє звели погляди на небо.

— Ходімо, — промовив Фок. — Ми майже біля адмін-корпусу. Я вас проведу.

Вони помалу рушили, і ліхтарики кидали на нерівну землю конуси світла.

— Ви давно працюєте в «БейліТенантсі»? — поцікавився Фок.

— Майже два роки. Я керую відділом стратегічного планування.

— І що входить у ваші обов’язки?

Вона важко зітхнула.

— Визначати стратегічні потреби фірми і складати план дій... — вона не договорила. — Вибачте. Все це здається таким неважливим після того, що трапилося з Алісою.

— Схоже, важкі дні ви пережили.

Лорен відповіла не одразу.

— Щира правда. Не просто щось одне полетіло шкереберть, а одразу сотня дрібниць. Все накопчувалося, накопичувалося, поки не стало запізно. Я лише сподіваюся, що з Алісою все гаразд.

— А ви з нею тісно співпрацювали? — запитав Фок.

— Не дуже. Але ми з нею знайомі багато років. Ми разом ходили до школи, а потім працювали в одній галузі, тож наші стежки перетиналися. Й у нас доньки одного віку. Тепер вони обидві вчаться в нашій колишній школі. Дізнавшись, що я звільнилася зі старої роботи, Аліса закинула за мене добре слівце в «БейліТенантсі», й відтоді я там працюю.

— Кажуть, це вам удалося вивести групу на дорогу, — сказав Фок. — І повернутися назад.

— Це перебільшення. У школі я трохи вчилася орієнтуватися на місцевості, але ми просто йшли прямо й сподівалися на краще. Хай там як, — зітхнула вона, — іти тою стежкою запропонувала Аліса. Коли виявилося, що вона зникла, я подумала, що ми від неї відстаємо всього на кілька годин. А коли ми дійшли, я не могла повірити, що її досі немає.

Вони завернули за ріг, і звідси стало вже видно початок маршруту. От і повернулися. Лорен затремтіла й, виходячи з бушу, обхопила себе руками. Передгрозове повітря було важке, а попереду тепло й гостинно світився адмін-корпус турбази.

— Поговоримо всередині? — запропонував Фок, але Лорен завагалася.

— Можна краще тут? Ви не заперечуєте? Я нічого не маю проти Джил, але сьогодні в мене на неї просто вже не лишилося сили.

— О’кей, — погодився Фок. Холод проникав у черевики, тож він поворушив пальцями в шкарпетках. — Розкажіть мені про шкільний табір, де ви були разом з Алісою.

— «Макалластер»? Це було в чорта на рогах. У нас були і навчальні дисципліни, але головний наголос робився на активному дозвіллі. Походи, табори, боротьба з труднощами тощо. Ні телевізора, ні телефону, протягом семестру з родичами ми спілкувалися тільки через паперове листування. Цей курс і досі викладають. Два роки тому так училася моя донька. Алісина донька також. Чимало приватних шкіл має такі відділення, — сказала Лорен і помовчала. — І витримати це нелегко.

Навіть у своєму бездітному світі Фок чув розповіді про цей жах — цілий навчальний рік у таборі. Колеги, які закінчували престижну школу, іноді згадували про це. Зазвичай оповідалося це притишеним голосом людини, яка пережила напад ведмедя чи вціліла після авіакатастрофи. Суміш недовіри й гордості. «Я все витримав».

— Схоже, вам це зрештою трохи допомогло, — мовив Фок.

— Мабуть, трохи. Але я все думаю, що забуті навички — це гірше за повну відсутність навичок. Якби ми не вчилися в тому таборі, може, Алісі не спала б на думку дурна ідея повертатися додому самій.

— Гадаєте, для такого вона не була підготовлена?

— Та ніхто з нас не був підготовлений. Я пропонувала просто сидіти й чекати на допомогу, — зітхнула Лорен. — Не знаю. А може, нам слід було піти з нею — тоді принаймні ми були б усі разом, групою. Я знала, що вона спробує втекти від нас, коли всі проголосували проти її пропозиції. Вона завжди...

Лорен зупинилася. Фок чекав.

— Аліса завжди переоцінювала свої сили. В польовому таборі вона часто була лідером, але обирали її зовсім не за видатні здібності. Ну, тобто, вона була обізнана. Але не настільки обізнана, як вважала.

— Змагання популярних? — зронив Фок.

— Саме так. Її обирали лідером команди, бо вона була популярна. Всі хотіли дружити з нею, хотіли потрапити до неї в групу. Не дивно, що вона купилася на цей ажіотаж. Якщо всі навколо повсякчас запевняють тебе, яка ти класна, неважко і повірити.

Лорен через плече озирнулася на дерева.

— Але в одному, думаю, вона зробила нам велику послугу. Якби ми залишилися в колибі чекати на допомогу, мабуть, і донині б там сиділи. Схоже, її досі не вдається відшукати.

— Не вдається.

Лорен поглянула на нього.

— Але, наскільки бачу, шукають дуже старанно, — сказала вона. — Більшість поліціянтів тільки про колибу й говорить.

— Мабуть, через те, що саме там востаннє бачили Алісу, — мовив Фок. Він пригадав Кінгові слова: ми не казали жінкам про Сема Ковача. Фок не мав певності, що за таких обставин це — мудре рішення.

— Мабуть, — Лорен і далі пильно дивилася на нього. — Але таке відчуття, що тут не все так просто. Те місце давно стоїть порожнє, проте ж не завжди так було. Я вже казала іншим офіцерам. Хтось знав про нього, бо хтось там бував.

— Звідки ви знаєте?

— Там поховали собаку.

Запала мовчанка. Під ногами літало опале листя.

— Собаку.

— Щонайменше одного, — Лорен почала чистити нігті. Руки в неї нагадували пташині лапи, на зап’ястках проступали з-під шкіри кісточки. — Поліція все допитувалася, чи ми не бачили там ще когось.

— А ви бачили?

— Ні. Востаннє ми бачили людей першого вечора, коли до нас у табір завітала чоловіча група. Але... — Лорен метнула погляд на буш і назад. — Це було дуже дивно. Іноді в мене виникало таке відчуття, наче за нами стежать. Але ніхто, я так розумію, не стежив. Такого просто бути не могло. Просто в буші стаєш параноїком — розум починає свої фокуси.

— Ви точно більше не бачилися з чоловіками?

— Ні. Якби ж то! Але ми геть заблукали. Знайти нас можна було тільки в один спосіб: якщо слідкувати за нами, — вона похитала головою, відкидаючи саму ідею. — Не розумію, що могло статися з Алісою. Я впевнена, що вона пішла б тою стежкою на північ. Ми рушили тим самим шляхом усього за кілька годин після неї. А Аліса завжди була сильна. І морально, і фізично. Якщо вдалося вибратися нам, то їй мало б і поготів це вдатися. Але вона ніби щезла, — закліпала Лорен. — А тепер я приходжу й сиджу біля водоспаду, сподіваючись, що вона таки вийде — сердячись, звинувачуючи всіх навколо й погрожуючи подати в суд.

Фок кивнув на темний поріз у неї на чолі.

— Жахлива рана. Звідки вона у вас?

Пальці Лорен метнулися до порізу, й вона гірко розсміялася.

— Ми примудрилися втопити в ріці балончик з пальним для пічки й розпірки для наметів. Я намагалася їх дістати — й отримала по голові.

— Отже, це сталося не під час сварки в колибі?

Якусь мить Лорен витріщалася на нього, перш ніж відповісти.

— Ні.

— Я чому питаю: Джил сказала, що вона свій синець отримала саме там. Рознімаючи бійку.

— Справді?

Фок мав віддати Лорен належне: її обличчя лишалося незворушним.

— А що — було не так? — поцікавився він.

Здавалося, Лорен зважує свою відповідь.

— Джил і справді отримала синець під час бійки. А от чи рознімала вона її, це ще під великим питанням.

— Отож Джил брала участь у сварці?

— Та Джил її почала. Коли Аліса хотіла піти. Вони посварилися за телефон. Тривало це недовго, але бійка вибухнула саме через це. А що? Що вам сказала Джил?

— Це не має значення, — похитав головою Фок. — Може, ми просто її неправильно зрозуміли.

— Ну, хай що вона вам сказала, а вона брала в бійці участь, — опустила погляд Лорен. — Я цим не пишаюся, та ми всі винні, якщо по правді. І Аліса також. Ось чому я не здивувалася, коли вона втекла.

Над головою спалахнула яскрава блискавка, перетворивши навколишні евкаліпти на чіткі сильветки. Слідом пролунав гуркіт грому, й небеса розверзлися. Виходу не було — довелося забиратися геть. Натягнувши на голови каптури, Фок і Лорен побігли до адмінкорпусу, а дощ барабанив об куртки.

— Зайдете? — запитав Фок, коли добігли до сходів. Через шум дощу доводилося кричати.

— Ні, побіжу до себе в номер, — гукнула Лорен, ступаючи на доріжку. — Як ще щось знадобиться, ви знаєте, де мене шукати.

Помахавши рукою, Фок бігом піднявся на ґанок; у дашок тарабанив дощ. У тіні біля входу ворухнулася постать, і Фок аж здригнувся.

— Привіт.

Він упізнав голос Бет. Сховавшись під дашком, вона курила, задивившись на дріботіння дощу. Цікаво, подумав Фок, а вона бачила, як він розмовляв з Лорен? Цікаво, чи це взагалі має значення. В одній руці Бет тримала цигарку, а в другій щось ще, але Фокові не було видно. На її обличчі читався винуватий вираз.

— Не кажіть нічого, я й сама знаю, що не варто, — мовила вона.

Фок рукавом витер обличчя.

— Не варто що?

Бет присоромлено показала пляшку світлого пива.

— Я ж на умовно-достроковому. Але останні дні були занадто вже важкі. Вибачте, — щиро промовила вона.

Фок не мав сили перейматися через світле пиво. В його дитинстві пиво практично прирівнювали до води.

— Тільки не перевищуйте водійську норму алкоголю.

Йому здавалося, що це розумний компроміс, але Бет здивовано кліпнула. Й усміхнулася.

— І курити тут мені теж не можна, — сказала вона. — Але ж, Господи Боже, я надворі.

— Щира правда, — озвався Фок, задивившись на зливу.

— З кожним дощем знайти сліди людини стає дедалі важче. Принаймні так мені сказали, — мовила Бет і ковтнула пива. — А дощить багато.

— Так.

Фок поглянув на неї. Навіть у слабенькому світлі вона здавалася виснаженою.

— Чому ви не згадали про бійку в колибі?

Бет зиркнула на свою пляшку пива.

— З тої самої причини, з якої мені нічого не можна. Умовно-дострокове. Та й сварка була не дуже серйозна. Всі були перелякані. Поводилися неадекватно.

— Але ви посварилися з Алісою?

— Це вам таке сказали? — мовила Бет. У темряві важко було зрозуміти вираз її очей. — Ми всі посварилися з Алісою. А якщо хтось каже по-іншому, то він бреше.

Голос у неї був засмучений, і Фок вирішив перечекати.

— А загалом як справи? — нарешті знову заговорив він.

Вона зітхнула.

— Все гаразд. Її випишуть або завтра, або позавтра.

Фок зрозумів, що вона говорить про сестру.

— Я мав на увазі вас, — промовив він. — У вас усе нормально?

— О, — кліпнула Бет. Здавалося, вона не знає, як відповідати. — Так. Мабуть. Дякую.

Крізь вікно адмінкорпусу Фок бачив Кармен, яка скрутилася калачиком на потертому кріслі в кутку. Вона щось читала, і на плечі їй спадало вологе волосся. У вітальні розмовляли, грали в карти або сиділи перед коминком з заплющеними очима шукачі, в яких закінчилося чергування. Підвівши голову, Кармен побачила Фока й кивнула.

— Не хочу вас затримувати, — сказала Бет.

Фок був уже розтулив рота, але його відповідь заглушив черговий гуркіт грому. Небо прошила біла блискавка, а потім запала темрява. З адмінкорпусу почувся одностайний здивований вигук, а далі стогін. Вибило електрику.

Фок покліпав, щоб очі призвичаїлися. За шибкою тьмяне світло вогню з коминка кидало на чорні обличчя жовтогарячі відблиски. Кутки вітальні лишалися невидимі. На порозі почувся рух, і з темряви виринула Кармен. Вона щось несла попід пахвою. Схоже на дуже велику книжку.

— Привіт, — кивнула Кармен до Бет і обернулася до Фока. Нахмурилася. — Ти змок.

— Потрапив під дощ. Усе гаразд?

— Нормально, — озвалася вона й ледь помітно хитнула головою. «Не слід тут розмовляти».

Бет заховала пляшку пива з очей, а руки строго схрестила на грудях.

— Надворі дуже темно, — мовив до неї Фок. — Хочете, проведемо вас до номера?

Бет похитала головою.

— Я ще тут трохи побуду. Я не боюся темряви.

— Гаразд. Але будьте обережні.

Вони з Кармен натягнули каптури й вийшли з-під дашка. Дощ бив у обличчя. Навколо турбази горіло кілька тьмяних лампочок, які живилися чи то від сонячних батарей, чи то від аварійного генератора — Фок точно не знав, але цього світла було достатньо, щоб знайти дорогу.

Небо спалахнуло від чергової блискавки, і злива обрушилася примарно-білою стіною. Крізь неї Фок помітив, як хтось біжить через стоянку. Іян Чейз у наскрізь промоклій флісці «Авторитетних пригод». Важко було сказати, звідки він узявся, але з прилиплого до голови волосся можна було виснувати, що він під дощем давненько. Небо знову потемніло, й Іян зник з очей.

Обтерши обличчя, Фок зосередив увагу на доріжці. Вона була слизька від води й болота, тож, нарешті завернувши за ріг і опинившись під дашком житлової будівлі, Фок відчув полегшення. Зупинилися під дверима номеру Кармен. Велику книгу вона сховала під куртку й притискала до грудей. А тепер витягнула її і, поки шукала ключі, віддала Фокові. Тепер він роздивився, що це — альбом у ламінованій палітурці. Кутики трішки підмокли, а на обкладинці виднілася наліпка з написом: «Власність Гіралензької турбази. Не виносити за межі адмінкорпусу». Кармен обернулася в ту мить, коли Фок звів брови, й розсміялася.

— Та ну, я віднесла альбом на п’ятдесят метрів від корпусу. І я його поверну, — сказала вона, відмикаючи двері й пускаючи Фока в номер; від холоду й дощу вони обоє трішки засапалися. — Але спершу ти маєш дещо побачити.