Сила природи

День 4. Ранок неділі

— Я знайду дорогу. В «Макалластері» вже робила таке.

Лорен подивилася на Алісу.

— Ти багато чого робила в «Макалластері».

— О Боже, Лорен. Не починай знову. Я перепросила за те, що було. Багато разів... — Аліса обернулася. — Слухай. Вибач, але мені час іти.

Лорен простягнула руку й цього разу схопила Алісу за куртку.

— Тільки без телефону.

— Ні, з моїм телефоном, — відштовхнула її Аліса, й Лорен заточилася. Довгі тіні навколо хитнулися, й вона відчула хвилю злості на Алісу, яка відвернулася.

— Не йди.

— Та Господи Боже! — Аліса цього разу навіть не озирнулася. Лорен, яку заледве тримали ноги, знову кинулася вперед. Схопила рукою Алісин наплічник і смикнула назад.

— Не кидай нас.

— Господи. Ти жалюгідна.

— Агов! — Лорен відчула, як у грудях щось визріло й вибухнуло. — Не розмовляй зі мною так.

— Гаразд, — махнула рукою Аліса. — Слухай, якщо хочеш, можеш піти зі мною. Або залишитися. Або нарешті все-таки піти, коли зрозумієш, що ніхто не прийде тебе рятувати. Мені байдуже. Але мені треба йти.

Вона спробувала звільнитися, та цього разу Лорен тримала міцно.

— Не йди, — повторила Лорен, до болю стискаючи руку. В голові паморочилося. — Бодай раз подумай ще про когось, окрім себе.

— Я й думаю! Мені потрібно повернутися до Марго. Слухай, дещо сталося, і...

— І Боже збав, щось потривожить дорогоцінну Марго Рассел, — перебила її Лорен. Помітила, що регоче. Серед нічної тиші сміх звучав дивно. — Не знаю, хто з вас більше самозакоханий — ти чи вона.

— Перепрошую?

— Не прикидайся, наче не знаєш, про що я. Вона ще гірша за тебе. Ти вдаєш, ніби шкодуєш через те, якою ти була у школі — якою ти і зараз є, — але виховуєш доньку, яка точно така сама. Хочеш, щоб вона пішла твоїми стопами? Ти свого досягла.

Аліса холодно розсміялася.

— Ой справді? Хто б казав, Лорен. На себе подивися.

Запала мовчанка.

— Що?.. — розтулила рота Лорен, але слова випарувалися.

— Забудь. Просто... — Аліса стишила голос. — Не приплітай сюди Марго. Вона не зробила нічого поганого.

— Та невже?

Аліса не відповіла. Лорен поглянула на неї.

— Ти знаєш, що вона була замішана, Алісо.

— Що — в ту історію з Ребеккою? Все давно з’ясовано, сама знаєш. Школа провела розслідування. Дівчат, відповідальних за ті фото, відсторонили від занять.

— Відсторонили тих, чию провину змогли довести. Гадаєш, я не знаю, що всі вони були з компанії Марго? Вона замішана, це без питань. Мабуть, вона ще й у біса верховодила.

— Якби було так, школа повідомила б.

— Справді? Повідомила б? Скільки додаткових коштів ти пожертвувала цьогоріч, Алісо? Скільки заплатила, щоб на витівку Марго заплющили очі?

У відповідь — мовчання. В буші щось зашурхотіло.

— Що ж, я так і думала... — Лорен трусило вже так, що вона не могла дихати.

— Гей, я зі шкури пнулася, щоб допомогти тобі, Лорен. Хіба не я рекомендувала тебе на цю посаду? Хіба не я стільки разів прикривала тебе останнім часом, коли ти через неуважність припускалася помилок?

— Бо відчувала докори сумління.

— Бо ми подруги!

Лорен подивилася на неї.

— Ні. Ми не подруги.

Якусь хвилю Аліса помовчала.

— О’кей. Слухай, ми обидві засмучені. Останні дні були дуже важкі. І я добре знаю, як усе складно у Ребекки. У вас обох.

— Не знаєш. Навіть уявити не можеш, як нам було.

— Лорен, можу... — Алісині очі блищали в місячному світлі. Вона ковтнула. — Слухай, з’явилися деякі фото Марго, і...

— І що?

— І мені треба повернутися...

— І ти очікуєш, що я тепер почну перейматися, коли твоя донечка сама потрапила на камеру?

— О Господи, Лорен, будь ласка. Твоя донька була нещасна задовго до того, як почали циркулювати ті фото...

— Ні, не була...

— Була! Звісно, була! — заговорила Аліса гучним шепотом. — Шукаєш винного в Ребеччиних проблемах, а до себе не хочеш придивитися? Серйозно. Ти щиро не розумієш, звідки вона цього набралася?

У Лорен стугоніла кров у вухах. Аліса стояла зовсім близько, але її слова здавалися слабкими й далекими.

— Ні? — дивилася на неї Аліса. — Потрібна підказка? А те, що вона шістнадцять років спостерігала, як тобою попихають? Як ти дозволяєш людям переступати через себе? Ти ніколи собою не задоволена. Роками сидиш на ідіотській дієті — то худнеш, то гладшаєш. Присягаюся, що ти в житті не вчила її постояти за себе. Ти сама напрошувалася у школі й продовжуєш напрошуватися нині. Ми б могли вийти звідси за твоєю допомогою, але ти така перелякана, що не довіряєш собі.

— Я не перелякана!

— Перелякана. Ти така в біса безхарактерна...

— Ні!

— І якщо ти не бачиш, якої шкоди завдала доньці, ти гірша матір, ніж я думала, а я, коли щиро, і так думаю, що ти безнадійна.

У Лорен так гучно калатало в голові, що вона заледве чула власні слова.

— Ні, Алісо. Я змінилася. А от ти все така сама. Була стервом у школі, а тепер ще гірша.

Регіт.

— Не дури себе. Ти не змінилася. Ти така, як завжди. Це твоя природа.

— А Ребекка нездорова... — Лорен мало не задихнулася від провини, яка захлиснула горло. Вона проковтнула її. — Усе складно.

— Скільки ти платиш психотерапевту, щоб він переконував тебе в цьому? — глузливо пирхнула Аліса. — Усе не складно — це так влаштований світ, хіба ні? Гадаєш, я не усвідомлюю, що моя донька іноді поводиться, як мала стервозна інтриганка? Агресивна, маніпулятивна і яка там ще? Я не сліпа, я знаю, яка вона.

Аліса нахилилася ближче. Щоки в неї горіли. Попри холод, вона спітніла, й волосся ковтяком прилипло до чола. В очах стояли сльози.

— І Боже правий, іноді вона здатна на такі дурощі... Але я принаймні це визнаю. Я здатна підняти руку й визнати свою роль. Хочеш змарнувати тисячі доларів, намагаючись з’ясувати, чому твоя донька хвора, сумна й не їсть, Лорен?

Їхні обличчя були так близько, що хмарки дихання перемішувалися.

— Зеконом гроші й купи дзеркало. Це ти її такою зробила. Вважаєш, моя донька така сама, як я? А твоя донька така сама, як ти.