Сила природи

День 3. Ніч суботи

Лорен не могла відшукати ліхтарик. Нігті саме шкрябали по брудних мостинах, коли почувся удар і скрегіт стола, який поїхав через кімнату. Вона ще встигла помітити, як він наближається, коли ріг столу врізався їй в обличчя.

Від болю перехопило подих, і вона, перекинувшись навзнак, гримнулася на куприк і застогнала. Заціпенівши, вона лежала під розбитим вікном. Старий поріз на лобі болів і сіпався, а коли вона його торкнулася, пальці намокли. Вона подумала, що плаче, але рідина навколо очей була занадто густа. Збагнувши, що це таке, вона відчула нудоту.

Лорен провела пальцями по очах, витираючи їх. Коли змогла знову бачити, обтрусила руку, і кров з пальців бризнула на мостини. Крізь вікно видно було тільки хмари. Так наче зірок там ніколи й не було.

— Допоможіть! — верещав хтось. Лорен не впізнала, хто це. Їй було майже байдуже, аж тут почувся удар і голосний схлип. По підлозі покотився ліхтарик, його промінь стрибав по стінах під божевільними кутами, а потім ліхтарик врізався у стіну та згас.

Лорен важко зіп’ялася на ноги, подибала до трійці на підлозі й запустила закривавлені руки в розлючену купу.

Не знати кого хапаючи, вона силкувалася розборонити бійку. Поряд з нею хтось намагався зробити те саме. Джил, збагнула вона.

Пальці Лорен натрапили на голе тіло, й вона запустила в нього нігті й потягнула, не переймаючись, хто це, і намагаючись пустити трохи холодного нічного повітря поміж тіл. Нізвідки вилетіла рука, й Лорен пригнулася. Рука вцілила Джил у щелепу з такою силою, що чути було, як хруснули зуби. Джил крекнула й позадкувала, притискаючи долоню до рота.

Але це порушило цілісність купи, й вона розпалася, щойно Лорен востаннє добре смикнула. Спершу не було ніяких звуків, крім натужного дихання, а потім почулося, як жінки розбігаються по своїх кутках.

Лорен привалилася до стіни. Чоло шарпав біль, а тепер ще й болів правий зап’ясток, бо вона його вивернула. Перевіряючи, набрякає він чи ні, вона запустила палець під плетений браслет, подарований Ребеккою. Здається, все гаразд, просто болить. Браслет вільний, мабуть, знімати не потрібно.

Сідаючи пряміше, Лорен щось зачепила ногою. Вона простягнула руку, й пальці намацали гладенький пластик ліхтарика; Лорен знайшла вимикач і клацнула ним. Нічого. Вона потрусила ліхтарик. Усе одно нічого. Він розбився. Лорен відчула, як у грудях закипає страх, і більше ані хвилини не могла лишатися в темряві. Вона стала навколішки й почала сліпо лапати підлогу, поки пальці не зімкнулися на холодному металевому циліндрі. Вона схопила його, відчуваючи, який він важкий. Промисловий ліхтарик Бет.

Тремтячи, Лорен увімкнула його — й пережила гостре полегшення, коли пильне повітря прорізав конус світла. Опустивши погляд, вона побачила на черевиках власну кров, червону й розмазану, а біля вікна — ще бризки. З огидою відвернувшись, вона повільно обвела променем кімнату.

— Всі цілі?

Світло впало на Джил, яка обм’якла під саморобною перегородкою. Губи в неї набрякли й були в крові, а ще вона трималася за щелепу. Коли на неї впало світло, вона сіпнулася, а коли Лорен перевела ліхтарик далі, почулося, як Джил спльовує. Неподалік мішком лежала Бет, потираючи потилицю, а її сестра сиділа прямо, прихилившись спиною до стіни й розширивши очі.

Трохи довше Лорен шукала в темряві Алісу.

Коли нарешті слабкий жовтавий промінь вихопив її, вона стояла під дверима колиби, розкуйовджена й розпашіла. І вперше за останні тридцять років, наскільки пригадувала Лорен, Аліса Рассел плакала.