Сила природи

День 2. Пообіддя п’ятниці

— Давай спускайся, Бет, — вказала Аліса на повноводу річку. — Бігом. Поки балончик не змило.

Лорен визирнула з кручі. Маленький металевий балончик так і лежав на сплетеному й поламаному гіллі, здригаючись від поштовхів каламутної води, яка вирувала внизу.

Бет завагалася на краю кручі. Щось пробурмотіла.

— Чого чекаєш?

— Кажу: не можна ввечері просто розпалити багаття?

— Багаття можна розпалювати тільки на першому привалі, — сказала Аліса. — Далі куховарити потрібно на пічці. Просто спустися вниз і забери.

Бет метнула погляд на ріку.

— Але як?

Гарне питання, подумала Лорен. Берег був крутий і глинистий і обривався просто у воду. Навколо обламаних гілок зібрався брудний шар річкового сміття.

— Я впаду у воду, — закам’яніла Бет на краю. — Я не вмію плавати.

Аліса трохи здивувалася.

— Серйозно? Зовсім?

— Ну, погано плаваю.

— Господи! Тоді тобі ліпше не падати у воду.

Вітер шарпнув гілля. Балончик трішки змістився.

— Думаю, краще забути про нього, — нарешті здобулася на слово Джил. Вона сторожко дивилася на ріку. — Я не впевнена, що це безпечно.

— Не можемо ми про нього забути. Він нам потрібен. Ми тут на декілька днів застрягли, — сказала Аліса.

Джил глянула на Лорен, і та кивнула. Без пічки час до неділі тягнутиметься дуже довго.

— Бет! — гримнула Аліса. — Лізь униз! Бо втратимо балончик.

— Ні! — щоки у Бет розчервонілися, а очі блищали. — Слухайте, я не полізу, ясно? Я впаду.

— Годі жалітися. Без нього вечері сьогодні не буде.

— Мені байдуже! Вчора ввечері ніхто з вас ту чортову тушонку навіть не їв! Я не збираюся скрутити в’язи, бо хтось із вас трішки зголоднів.

Бет трималася, але Лорен бачила, що руки в неї трусяться.

— Ти його впустила, Бет, — сказала Аліса, — тобі й діставати.

— Ви поклали його мені в наплічник, не попередивши.

— І?

— Ви й діставайте.

Жінки стояли віч-на-віч. Бет опустила руку в кишеню.

— Господи, Бет... — почала Аліса.

— Я спущуся, — вихопилося в Лорен несамохіть. У неї здивовано втупилися чотири пари очей. Вона одразу пошкодувала про свої слова, та вороття немає. — Я спущуся. Але вам доведеться допомогти.

— Дякую, — ще дужче почервоніла Бет від полегшення.

— Ти впевнена? — Джил позадкувала від краю. — Може, нам ліпше просто...

Лорен обірвала її, поки не передумала:

— Ні. Я дістану. Він справді нам потрібен.

Вона визирнула з кручі. Берег був прямовисний, але виднілися один-два камені й жмутки трави, на які можна буде спертися ногами й зачепитися руками. Лорен зітхнула, не знаючи, як підступитися. Нарешті стала навкарачки, задом до кручі, готова спускатися. Холодна земля шкрябала долоні. Відчуваючи, що дві пари рук тримають її за передпліччя й за куртку, Лорен полізла вниз, ковзаючи носаками черевиків по глинистій кручі.

— Добре. Тримаємо тебе, — промовила Аліса.

Лорен не підвела погляду. Вона прикипіла очима до балончика й течії внизу. Простягнула руку, але пальці намацали тільки повітря. Ще трішки. Вітер шарпнув гілля, й Лорен побачила, як балончик посунувся зі свого гніздечка.

— Треба спуститися нижче.

Вона знову випросталася, опираючись силі тяжіння й ковзаючи носаками по глині. Вона вже зовсім близько. Пальці вже торкнулися гладенького металевого вінчика, коли щось зсунулося — й от вона, невагома, летить просто крізь гілля. Хрусть — і вона вже у воді.

Лорен встигла рвучко вдихнути, перш ніж річка зімкнулася над головою. Каламутна глиниста вода потрапила в рот, і від холоду стислися легені. Лорен спробувала загребти ногами, але тяжкі черевики тягнули вниз. Зненацька вона вихопилася на поверхню й, засліплена водою, хапнула повітря.

— Рятуйте!

Слово застрягло в горлі, бо вона знову ковтнула річкової води.

— Руку! Руку!

На березі хтось топтався й бігав, чулися приглушені крики. Їй щось простягнули, й вона ухопилася обіруч, стиснула кулаки, відчуваючи, як під полотном щось ходить ходором. Це був чохол з розпірками для наметів.

— Тримайся, ми тебе витягнемо.

Лорен просунула руку під ремінець і міцно закрутила його навколо зап’ястка. Перед носом зблиснув сріблястий балончик, і Лорен спробувала його схопити.

— Не можу...

Дровиняка з’явилася нізвідки. Тверда й слизька від налиплого листя, вона раптом випірнула з течії та врізалася їй у голову. Останнє, що запам’ятала Лорен, це як закривавлена цурка відскакує від неї рикошетом і безслідно зникає у воді.

Лорен вся задубіла. Її трусило так, що кості гримотіли об тверду землю. Вона ледве розплющила очі. Лежала на боці. Все здавалося до болю яскравим, але світло якось змінилося. Скільки часу спливло? Здалося, чується плач, а потім — різкий шепіт. Звуки стихли.

— Ти отямилася. Слава Богу! — Алісин голос.

— Як вона? — Джил.

— Здається, нормально.

«Не нормально», — хотіла заперечити Лорен, але не мала сили. Вона спробувала сісти. В голові гуло. Вона торкнулася болючого місця. На пальцях залишилася кров.

Лорен була загорнута в чужу куртку. Але під курткою весь одяг був мокрий до нитки.

Поряд з нею сиділа Брі, притиснувши коліна до грудей і горнучись у похідний рушник. Волосся в неї було мокре. Між ними стояла калюжа водянистого блювотиння. Лорен не була впевнена, чиє воно. У роті був огидний присмак.

Над нею стояли Джил і Аліса. Обидві бліді від переляку. Позаду тремтіла Бет з почервонілими очима. Вона була без верхнього одягу, й Лорен здогадалася, чиєю курткою її накрили. Відсторонено подумала, чи не варто віддати куртку, але зуби так цокотіли, що вона не могла нічого вимовити.

— З тобою все гаразд, — повторювала Аліса, немов захищаючись.

«Що сталося?» — кортіло запитати Лорен, але вона не могла вимовити ані слова. Однак на обличчі, мабуть, і так усе було написано.

— Тебе витягнула Брі, — сказала Джил. — Ти дихала, але отримала удар по голові.

Відчуття було таке, наче то був не удар, а ударисько. Навіть сісти було важко — так паморочилося в голові.

— Хоч балончик дістали?

Відповідь була написана на їхніх обличчях.

— А що з чохлом?

Знову засмучені обличчя.

— Ріка забрала, — сказала Джил. — Ніхто не винен, — швидко докинула вона.

«Ну, принаймні точно не я», — миттю подумала Лорен.

— І що далі?

Аліса прокашлялася.

— В таборі мають бути запасні речі.

Вона старалася додати в голос оптимізму, але прозвучало це фальшиво.

— Не впевнена, що дійду.

— Мусиш, — сказала Аліса. Потім її тон пом’якшився. — Вибач. Але ми не можемо залишатися тут без наметів. Скоро похолодає.

— То розпаліть багаття.

Кожне слово давалося з великими зусиллями. Лорен побачила, як Джил хитає головою.

— Будь ласка! Джил, я знаю, що нам заборонено, але...

— Не в тому справа. Запальничка змокла.

Лорен кортіло розплакатися. Знову почало нудити, й вона відкинулася на спину. На холодній землі тільки дужче розболілася голова. Лорен відчула, як з чола на скроню стекла крапля рідини. Важко сказати — річкова вода чи кров. Жінка з великими зусиллями трішки підвела голову. Над нею і досі стояла Аліса.

— Подзвони й виклич допомогу, — попросила Лорен.

Аліса не ворухнулася.

— Подзвони комусь, Алісо. Зі свого мобільного.

— Вона вже намагалася, — зніяковіло сказала Джил. — Нема зв’язку.

Лорен знову опустила голову на землю.

— І що нам діяти?

Всі мовчали. В буші щось метнулося.

— Може, слід піднятися в гори, — сказала Аліса. — Побачимо, чи не буде зв’язку там.

— Хіба це на щось уплине? — запитала Джил.

— Хтозна.

Знову запала ніякова пауза.

— Перепрошую, — зронила Аліса, розгортаючи карту і схиляючись над нею. За деякий час вона підвела погляд. — Слухайте, я практично впевнена, що наша річка — оця, на півночі. Отут, трохи на захід, є узвишшя й стежка через нього. Здається, підйом не надто крутий. Усе одно табір у цьому ж напрямку. На узвишші перевіримо зв’язок. Як вам ідея?

— А ти зможеш нас туди завести? — спитала Джил.

— Так. Думаю, так. Захід сюди. Щойно вийдемо на стежку, все буде легко.

— Ти вже таке робила?

— Кілька разів.

— У шкільному таборі? Чи нещодавно?

— У школі. Але я все пам’ятаю. Відтоді нічого не змінилося.

— І тоді в тебе все виходило?

— Ну, — похмуро посміхнулася Аліса, — я ж не лежу мертва в буші. Слухай, Джил, якщо у тебе є кращий план...

— Справа не в цьому, — узяла Джил карту й примружилася над нею. У відчаї пирхнувши, вона вручила карту Лорен. — Ти теж була в шкільному таборі. Що скажеш ти?

У Лорен так задубіли пальці, що вона заледве тримала карту. Спробувала зосередитися. Відчувала, що Аліса дивиться на неї. На карті було декілька узвиш. Лорен точно не знала, яке мала на увазі Аліса. Від холоду було важко думати.

— Не знаю, — озвалася вона. — Я б ліпше залишилася тут.

— Ну, це неможливо, — закусила Аліса губу. — Слухай, нам потрібно викликати допомогу чи принаймні дійти до табору. Ну ж бо, Лорен. Ти ж усе розумієш.

У Лорен калатало в голові, й вона відчула, що в змозі хіба що кивнути.

— Так. О’кей.

— Так? То всі згодні? — з полегшенням спитала Джил. — Діємо за Алісиним планом?

Звівшись на хисткі ноги, Лорен знову згадала той день у «Макалластері». Тоді вона також нетвердо стояла на ногах, бо на очах мала пов’язку — то була перевірка на довіру. Коли Аліса взяла її під руку, твердо й надійно, Лорен затопило полегшення. «Тримаю. Сюди». Лорен, дезорієнтована й невпевнена, відчула на шкірі теплу Алісину руку і крок по кроку рушила за нею через незнайомі терени.

А тепер, віддаючи карту назад Джил, вона, як не прикро, знову почувалася немов з пов’язкою на очах. Добре хоч є бодай такий план.

— Діємо за її планом.

Про Алісу можна казати що завгодно, але ця жінка завжди знає, що робить.