Сила природи

Розділ 18

На тлі фасаду велетенського маєтку Данієль Бейлі здавався зовсім маленьким. У дзеркальце заднього огляду Фок бачив, як він проводжає очима їхню з Кармен машину, що від’їжджає від будинку. Ковані ворота, які захищали маєток, тихо відсунулися, випускаючи їх.

— Цікаво, коли Джоул Бейлі планує повернутися додому й постати перед розплатою, — мовив Фок, їдучи чистенькими вулицями.

— Мабуть, коли треба буде попросити мамусю випрати одяг. І я закладаюся, що вона погодиться. Охоче, — сказала Кармен. У неї так забурчало в животі, що навіть гудіння двигуна не могло заглушити. — Не хочеш щось купити поїсти? Джеймі, від’їжджаючи, точно не лишив нічого в хаті.

Вона визирнула у вікно — вони з Фоком саме проїздили рядок крамничок преміум-класу.

— Але не уявляю, де це можна зробити тут. Принаймні не витративши всі гроші, відкладені на погашення іпотеки.

Фок хвильку поміркував, зважуючи варіанти. Гарна ідея чи ні?

— Їдьмо до мене, — вихопилося в нього, ще він навіть до кінця не вирішив. — Я щось зрихтую.

Він зловив себе на тому, що затамував подих. І видихнув.

— Що, наприклад?

Він подумки зазирнув у шафки й холодильник.

— Спагеті з соусом чилі?

Кивок у темряві. Усмішка, здається.

— Спагеті в тебе вдома, — в її голосі явно чулася усмішка. — Як я можу відмовитися? Їдьмо.

Фок увімкнув поворотник.

За тридцять хвилин вони під’їхали до його помешкання на Сент-Кілді. Коли проїздили затоку, там здіймалися високі хвилі, які сяяли в місячному світлі білими гребінцями. Фок відчинив двері.

— Заходь.

У квартирі відчувався холодок спорожнілої на кілька днів домівки, і Фок увімкнув світло. Біля дверей досі валялися кросівки, які він скинув, щоб узути гірські черевики. Скільки днів тому це було? Навіть трьох не минуло. А здавалося, що більше.

Кармен увійшла слідом і безсоромно роззирнулася. Фок відчував, як вона спостерігає за ним, поки він обходить вітальню, вмикаючи лампи. Ожив й загудів обігрівач, і майже одразу стало тепліше. Вся кімната була пофарбована в нейтральний білий колір, і барви їй додавали тільки повні книжок полиці вздовж стін. З інших меблів тут були тільки столик у куті й диван перед телевізором. З присутністю ще однієї людини квартира здалася наче меншою, подумав Фок, але зовсім не тісною. Він спробував пригадати, коли в нього востаннє були гості. Давненько.

Не чекаючи на запрошення, Кармен присіла на дзиґлик перед шинквасом, який відділяв скромну кухню від вітальні.

— Які гарні, — промовила вона, беручи до рук одну з двох в’язаних ляльок, що лежали згори на пухких конвертах на кухонній тумбі. — Подарунки для когось? Чи збираєш химерну колекцію?

Фок розсміявся.

— Ні, дякую, це подарунки. Збирався цього тижня надіслати, але стільки всього трапилося, що руки так і не дійшли. Це для дітей парочки друзів.

— Справді? — вона взяла конверти. — То приятелі не місцеві?

— Ні. Один у Ківарі, де я виріс, — сказав він, відчиняючи буфет і концентруючись на його вмісті, щоб не дивитися на Кармен. — А другий взагалі-то помер.

— О! Вибач.

— Та нічого, — промовив він, стараючись, щоб це звучало переконливо. — Але з його донечкою все гаразд. Вона теж у Ківарі. Іграшки — запізнілі подарунки до дня народження. Довелося чекати, поки на них вишиють імена, — він указав на літери на платтячках ляльок. Іва Рако. Шарлотта Гедлер. Кажуть, обидві ростуть швидко, як трава. Він давно не приїздив і не бачив цього на власні очі, тож зненацька відчув докори сумління. — Це ж нормальні подарунки, правда? Для дітей?

— Чудові, Аароне. Впевнена, їм сподобаються, — Кармен обережно повернула їх на конверти, а Фок продовжив длубатися в шафках.

— Не хочеш випити? — він відкопав одну-єдину пляшку вина й потихеньку витер з неї шар пилюки. Фок і в компанії мало пив, а тим паче на самоті. — Червоне підійде? Я гадав, у мене десь є біле, але...

— Червоне — це ідеально, дякую. Дай-но я відкоркую, — мовила Кармен, простягаючи руки по пляшку й два келихи. — Гарна в тебе квартирка. Дуже охайна. А мене про прихід гостей треба за два тижні попереджати. Хоча смаки в тебе, даруй за відвертість, трохи чернечі.

— Ти не перша так кажеш.

Фок застромив голову в чергову шафку й виринув з двома великими каструлями. Фарш з морозилки почав розморожуватися в мікрохвильовці, а Кармен розлила вино по келихах.

— Мені завжди бракує терпцю почекати, щоб воно «подихало», — сказала вона, цокаючись із ним келихами. — Будьмо.

— Будьмо.

Фок відчував на собі її очі, змішуючи на сковороді олію, цибулю й часник, а потім, поки вони тушкувалися, відкупорюючи бляшанку помідорів. У Кармен на вустах блукала півусмішка.

— Що таке? — запитав Фок.

— Нічого, — зробила вона ковток, дивлячись на нього понад вінцями келиха. — Просто в твоїй парубоцькій оселі я очікувала на соус із банки.

— Ти рано радієш. Я його ще не куштував.

— Ні. Але пахне смачно. Я не знала, що ти куховариш.

— Це голосно сказано, — всміхнувся він. — Умію це і ще кілька страв. Але це як з піаніно, правда? Достатньо знати зо п’ять пристойних мелодій, щоб грати їх у товаристві, й люди вважатимуть тебе гарним музикою.

— То це твоя фірмова страва, як кажуть у кулінарних шоу?

— Одна з них. І є ще рівно чотири.

— Повинна тобі сказати, що п’ять страв — це на чотири більше, ніж уміє більшість чоловіків, — усміхнулася вона й зістрибнула з дзиґлика. — Можна на хвильку ввімкнути новини?

Не чекаючи на відповідь, Кармен підхопила пульт. Звук був зовсім тихий, але Фок краєм ока бачив екран. Довго чекати новин не довелося. Внизу на екрані рухався підрядник.

«СЕРЙОЗНІ ПОБОЮВАННЯ ЩОДО ЗНИКЛОЇ МЕЛЬБУРНСЬКОЇ ТУРИСТКИ».

З’явилося декілька світлин: Аліса Рассел — спершу одна, потім на груповому фото, зробленому перед початком походу. Мартин Ковач, старі знімки чотирьох жертв, вид з повітря на Гіралензький хребет — хвиляста суміш зеленого й брунатного тягнеться до самого обрію.

— Про сина не згадують? — гукнув Фок з кухні, й Кармен похитала головою.

— Поки що ні. Самі домисли.

Вимкнувши телевізор, вона пішла роздивлятися книжкові полиці.

— Добра добірка.

— Бери почитати що хочеш, — припросив Фок. Він багато читав, переважно художню літературу — від засипаної нагородами класики до безсоромно-комерційних жанрів. Поки Кармен роздивлялася полиці, він помішав уміст сковороди, й кімнату наповнили аромати. Кармен водила пальцями по корінцях, раз чи двічі завмираючи, щоб, схиливши голову набік, прочитати назву. На середині вона зупинилася й витягнула з-поміж двох романів щось тоненьке.

— Це твій тато?

Фок закам’янів біля плити — не треба було й дивитися, щоб здогадатися, про що йдеться. Перш ніж обернутися, він енергійно розмішав уміст однієї з каструль, що кипіли на плиті. Кармен тримала перед собою фотографію. В другій руці була ще одна.

— Так, це він.

Фок витер руки рушником і через кухонну тумбу потягнувся по світлину, яку тримала Кармен. Вона була не в рамці, отож він узяв її за кутики.

— Як його звали?

— Ерик.

Фок не роздивлявся світлину з того самого дня, коли її роздрукувала медсестра й подарувала йому разом з листівкою після похорону. На фото був сам Фок поряд з висхлим чоловіком на візку. Татове обличчя було бліде та змарніле. Обидва чоловіки всміхалися, але дерев’яними усмішками, наче виконували вказівку людини з фотоапаратом.

Кармен роздивлялася друге з тих фото, які знайшла. Вона тримала його перед собою.

— Дуже гарне. Коли зроблене?

— Не впевнений. Але дуже давно, ясна річ.

Поглянувши на другу світлину, Фок ледве проковтнув грудку в горлі. Якість її була гірша, та й камера явно тремтіла, але усмішки, які вона закарбувала, цього разу були не силувані. Фокові на око було роки три, він сидів у тата на плечах, поклавши долоні йому на щоки, а підборіддям упершись йому у волосся.

Вони йшли стежкою, яку Фок упізнав: вона вела навколо великого огородженого пасовиська, й тато вказував на щось удалині. Кілька разів Фок безуспішно намагався пригадати, що ж таке привернуло тоді татову увагу Хай що це було, а воно їх обох розсмішило. Чи то через погоду, чи то завдяки якомусь ефекту під час проявлення і друку, а всю картинку заливало золоте світло, створюючи враження нескінченного літа.

Фок багато років не бачив цієї світлини, поки не приніс із госпісу додому татів наплічник і не висипав його вміст. Фок не знав навіть, що в тата є це фото, а тим паче що він носив його з собою. Серед інших речей, які в його житті пішли не так, Фок хотів би, щоб тато показав йому цю світлину за життя.

До кінця не розуміючи, як саме він почувається — щодо цих речей, щодо похорону, щодо батькової смерті, — Фок заховав наплічник з Ериковими картами внизу в шафі, а світлини запхав між двох люблених книжок, поки не вирішить, як з ними вчинити. І відтоді вони там і лишалися.

— Ти — викапаний він, — заговорила Кармен, похиливши голову й піднісши світлину до самого носа. — Звісно, не на тому фото, де він у шпиталі.

— Ні, тоді він уже був дуже хворий. Невдовзі помер. А раніше ми справді були схожі.

— Так, особливо на цьому фото з твого дитинства.

— Знаю.

Її правда. Чоловіка на знімку можна було переплутати з самим Фоком.

— Навіть якщо ви не завжди ладнали, ти, певно, сумуєш за ним.

— Звісно. Я дуже сумую за ним. Це ж мій тато.

— Просто ти не поставив фотографії.

— Ні. Ну, я взагалі не люблю прикрашати домівку, — спробував пожартувати він, але Кармен не засміялася. Вона дивилася на нього понад своїм келихом.

— Шкодувати природно.

— Про що?

— Що не був ближче, коли ще була така можливість.

Фок нічого не відповів.

— Ти не перша дитина, яка так почувається, втрачаючи когось із батьків.

— Знаю.

— Особливо коли тобі здається, що ти й не намагався.

— Кармен. Дякую. Я все знаю.

Відклавши дерев’яну ложку, Фок подивився на неї.

— Добре. Я просто сказала. Якщо раптом ти не знаєш.

Він не зміг стримати слабенької усмішки.

— Нагадай-но мені, ти професійний психолог чи...

— Обдарований аматор, — відповіла вона, і її усмішка трохи зблякла. — Просто дуже прикро, що ви віддалилися. В ранні роки ви разом здавалися дуже щасливими.

— Ага. Але з ним завжди було важко. Він більше тримався сам по собі.

Кармен звела погляд.

— Як-от ти, правильно?

— Ні. Ще гірше за мене. Не підпускав до себе людей. Навіть добрих знайомих. А ще він мало говорив, тож часто неможливо було вгадати, про що він думає.

— Справді?

— Ага. Через це він поводився доволі відсторонено...

— Ясно.

— ...отож і не мав ні з ким справжньої близькості.

— О Боже, Аароне, ти взагалі сам себе чуєш?

Він не стримав усмішки.

— Слухай, я знаю, як це звучить, але все було не так. Якби ми справді були такі схожі, то й ладнали б краще. Особливо після переїзду в місто. Ми були потрібні один одному. В перші роки нам важко було тут прижитися. Я скучав за фермою, за колишнім життям, а він начебто й не розумів цього.

Кармен схилила голову набік.

— А може, він таки розумів, як усе було важко, бо і йому самому було важко, й саме тому він запрошував тебе в походи на вихідні.

Фок кинув помішувати вміст сковороди й поглянув на Кармен.

— Не дивися на мене так, — сказала вона. — Тобі ліпше знати. Я з ним не була знайома. Я просто кажу, що більшість батьків, мені здається, готова заради дітей на все, — знизала вона плечима. — Ну, тобто, подивися на Бейлі й на їхнього безголового сина. Його на камеру зняли, але він усе одно нічого поганого не робив. І схоже на те, що навіть такий псих, як Мартин Ковач, свої останні роки мучився, що його син зник безвісти.

Фок знову почав помішувати, міркуючи, що відповісти. За минулі кілька днів образ холодного батька, який у нього склався, почав помалу перетворюватися на щось інше.

— Мабуть, — нарешті мовив Фок. — І послухай, я справді хотів би, щоб ми з татом доклали більше зусиль, щоб помиритися. Звісно, хотів би. І я усвідомлюю, що мав би краще постаратися. Просто в мене було відчуття, що тато не хоче зробити крок назустріч.

— Повторюю, тобі ліпше знати. Але ж це ти тримаєш останнє фото свого батька затисненим між двох дешевих книжок. Як на мене, це теж не схоже на крок назустріч, — сказала вона, підводячись і ховаючи світлини назад між томиків. — Не хмурся, я більше не лізтиму не в свої справи, обіцяю.

— Так. Гаразд. Вечеря готова.

— Добре. Це заткне мені рота бодай на деякий час.

Вона усміхалася, поки він не усміхнувся у відповідь.

Фок наповнив дві тарілки макаронами з густим соусом і поніс на маленький столик у кутку.

— Ось що мені було потрібно, — мовила Кармен, скуштувавши страву. — Дякую.

Спорожнивши чверть тарілки, вона відкинулася на стільці й витерла рота серветкою.

— Отож, не хочеш побалакати про Алісу Рассел?

— Не дуже, — озвався Фок. — А ти?

Кармен похитала головою.

— Поговорімо про щось інше, — зробила вона ще ковток вина. — Наприклад, коли звідси виїхала твоя дівчина?

Фок здивовано звів очі, не донісши виделку до рота.

— Як ти здогадалася?

Кармен коротко розсміялася.

— Як я здогадалася? Аароне, я маю очі, — вона вказала на порожнє місце поряд з диваном, де колись стояло крісло. — Або твоя квартира оздоблена в такому суворо мінімалістському стилі, якого я в житті не бачила, або ти не купив заміну меблям, які вона забрала.

Він знизав плечима.

— Та вона вже майже чотири роки як виїхала.

— Чотири роки! — Кармен опустила склянку. — Я щиро думала, ти скажеш — чотири місяці. Господи Боже, я сама не ідеальна господиня, але ну справді! Чотири роки. Чого ти чекаєш? Тебе підвезти до «Ікеї»?

Він не стримав сміху.

— Ні. Я просто так і не купив нічого навзамін її меблів. Я все одно не можу сидіти на двох диванах водночас.

— Так, розумію. Але ідея в тому, щоб запрошувати додому гостей, і вони сідатимуть на інших меблях. Ну, тобто, це так дивно! У тебе нема крісла, зате є... — вона вказала на поліровану дерев’яну споруду в кутку, — оце. Що це взагалі таке?

— Журнальна полиця.

— На ній нема журналів.

— Нема. Я не люблю читати журнали.

— Отож вона забрала крісло, але залишила свою журнальну полицю.

— Отож.

— Неймовірно, — похитала головою Кармен, немов не вірячи власним очам. — Що ж, якщо тобі потрібен був доказ, що тобі краще без неї, то ось він, у кутку, без журналів. Як її звали?

— Рейчел.

— І що пішло не так?

Фок опустив очі на свою тарілку. Про це він старався не думати занадто часто. Коли він узагалі про неї думав, то здебільшого пригадував, як вона усміхалася. На самому початку, коли все ще було свіже. Він долив вина в келихи.

— Все як завжди. Ми просто віддалилися. Вона виїхала. Це я винен.

— Так, можу повірити. Вітаю, — підняла Кармен свій келих.

— Перепрошую? — мало не розсміявся він. — Здається, таке говорити не належить.

Кармен подивилася на нього.

— Вибач. Але ти дорослий, ти витримаєш. Я просто хочу сказати, що ти — гідний хлопець, Аароне. Ти вмієш слухати, ти небайдужий, ти намагаєшся робити людям добро. Якщо ти довів її до того, що вона виїхала, то це було навмисно.

Він хотів запротестувати, але зупинився. Може, так і було?

— Вона не зробила нічого поганого, — нарешті мовив він. — Просто хотіла того, чого я не міг дати.

— Наприклад?

— Хотіла, щоб я працював менше, а розмовляв більше. Щоб я брав вихідні. Мабуть, щоб побрався з нею, не знаю. Вона хотіла, щоб я помирився з татом.

— Ти сумуєш за нею?

Він похитав головою.

— Більше ні, — сказав він і не покривив душею. — Але іноді я думаю, що мав би дослухатися до неї.

— Може, ще не пізно.

— З нею вже пізно. Вона одружена.

— Схоже на те, що якби ви лишилися разом, тобі б це пішло на користь, — сказала Кармен. Простягнувши руку через стіл, вона легенько торкнулася його долоні. Зазирнула йому в очі. — Але я б не дуже побивалася. Вона тобі не пасувала.

— Ні?

— Ні. Аароне Фок, ти не схожий на людину, чия рідна душа заведе журнальну полицю.

— Будьмо справедливі: вона її не взяла з собою.

Кармен розсміялася.

— Й відтоді нікого не було?

Фок відповів не одразу. Шість місяців тому, в рідному містечку. Дівчина — нині жінка — з далекого минулого...

— Мало не вляпався нещодавно.

— Не зрослося?

— Вона... — він завагався. Гретчен. Що він міг про неї сказати? Блакитні очі й біляве волосся. Таємниці. — Це дуже складно.

Він так поринув у минуле, що мало не проґавив дзижчання мобільного на спинці лавки. Він не одразу потягнувся по нього, а коли взяв, той уже замовк.

Одразу ж задзвонив телефон у сумці Кармен, пронизливо й нагально. Вона, порившись там, видобула його, а Фок у цей час перевірив, хто дзвонив. Вони одностайно звели очі від екранів і зустрілися поглядами.

— Сержант Кінг? — запитав Фок.

Кармен кивнула, натискаючи кнопку й підносячи телефон до вуха. Рингтон обірвався, але Фок немовби й досі чув його відлуння, неначе далекий, але наполегливий застережний дзвіночок.

Кармен, слухаючи, швидко перевела погляд і зустрілася з Фоком очима. Самими губами промовила:

— Знайшли колибу.

Фок відчув хвилю адреналіну в грудях.

— А Алісу?

Кармен слухала. Коротко й різко хитнула головою.

Ні.