Сила природи

День 4. Ранок неділі

На трьох обличчях, які дивилися на неї, Джил бачила віддзеркалення власного страху. В неї самої калатало серце, й чути було прискорене дихання інших. Над головою, у прогалині між дерев, виднівся тьмяно-сірий клаптик неба. Вітер шарпнув гілля, обсипавши людей краплями води. Ніхто й не здригнувся. Ще один порив вітру — і гниле дерево колиби позаду них застогнало й затихло.

— Слід вибиратися, — сказала Джил. — Негайно.

Близнючки ліворуч од неї миттю кивнули, вперше одностайні: їх об’єднала паніка. Брі притискала до себе руку, Бет підтримувала сестру. Очі в них були темні й розширені. Лорен, яка стояла праворуч, переступила з ноги на ногу й після коротесенького вагання теж кивнула. Вдихнула.

— А як же...

— А як же що? — Джил урвався терпець.

— ...А як же Аліса?

Запала моторошна тиша. Чути було тільки порипування й шурхотіння дерев, які спостерігали за тісним гуртом чотирьох жінок.

— Аліса сама винна.

Тиша. Тоді Лорен указала напрямок.

— Північ — туди.

І вони рушили, не озираючись, і дерева ковтнули все, що вони тут покинули.