Сила природи

День 3. Вечір суботи

Багаття — це вже щось.

Воно палахкотіло на розчищеному місці під дверима колиби. Слабке полум’я майже не давало тепла, але, стоячи біля нього, Лорен почувалася трішки краще, ніж попередні два дні. Не добре, аж ніяк, але краще.

Понад годину довелося вмовляти вогонь загорітися. Лорен, присівши спиною до вітру, занімілими руками тримала запальничку Бет над купою вогкого хмизу. За двадцять хвилин Аліса розплела схрещені на грудях руки й підійшла допомогти. Вона, вочевидь, не так розсердилася, як змерзла, подумалося Лорен. Джил і близнючки сховалися в колибі. За деякий час Аліса прокашлялася.

— Вибач за те, що було, — сказала вона ледве чутним голосом. Якщо Аліса колись і вибачалася, то завжди наче з неохотою.

— Усе гаразд. Ми всі втомилися.

Лорен уже приготувалася до чергової сварки, та Аліса продовжувала займатися вогнищем. Вона неуважно складала гілочки купками, потім розвалювала ті купки й складала наново.

— Лорен, як Ребекка?

Питання прозвучало так несподівано, що Лорен здивовано кліпнула.

— Перепрошую?

— Просто хотіла спитати, як вона тримається після минулорічної історії зі світлинами.

«Історія зі світлинами». Прозвучало так, наче це дрібничка.

— У неї все гаразд, — нарешті відповіла Лорен.

— Справді? — запитала Аліса зі щирим зацікавленням. — А вона повернеться до школи?

— Ні, — знову взяла Лорен запальничку. — Не знаю.

Вона зосередилася на завданні, яке стояло перед нею.

Їй не хотілося говорити про свою дитину з Алісою, яка сидить тут, пишаючись своєю здоровою донькою, її нагородою і її перспективами.

Лорен досі пам’ятала, як уперше побачила Марго Рассел — шістнадцять років тому в клініці вакцинацій центру материнського здоров’я. Це вдруге після школи перетнулися шляхи Лорен і Аліси, та Лорен миттєво її впізнала. Вона дивилася, як Аліса підкотила до сестринської стійки рожевий згорток на дорогому візочку. Волосся в Аліси було вимите, а джинси не напиналися на талії. Немовля не плакало. Аліса всміхалася до медсестри. Вона здавалася відпочилою, гордою і щасливою. Лорен вислизнула в коридор і сховалася у вбиральні, де під Ребеччин вереск витріщалася на рекламу контрацепції на дверях кабінки, їй і тоді не хотілося порівнювати їхніх з Алісою Рассел доньок, а тим паче тепер.

— А чому ти питаєш? — Лорен усю увагу зосередила на запальничці.

— Та мені давним-давно слід було запитати.

Так, слід було, подумалося Лорен. Але вона нічого не відповіла й знову клацнула запальничкою.

— Гадаю... — почала Аліса й не договорила. Вона досі перекладала хмиз, опустивши очі. — Марго...

— Ну нарешті! — видихнула Лорен, коли іскра розквітла потужним яскравим полум’ям.

З колиби вийшли Джил і близнючки й стали довкола вогню; на їхніх обличчях читалося полегшення. Лорен зиркнула на Алісу, але хай що та хотіла сказати, момент було втрачено. Який час усі дивилися на вогонь, а потім одна по одній розстелили непромокальні куртки на землі й розсілися.

Лорен відчула, як з одягу потроху випаровується волога. Жовтогаряче світло, яке танцювало на обличчях жінок, нагадало їй перший вечір — той перший привал з чоловіками і з випивкою. І з їжею. Здавалося, це було далеко й давно. І наче з кимсь іншим.

— Як гадаєте, коли всі збагнуть, що ми загубилися? — порушив мовчанку голос Брі.

Джил невидющим поглядом витріщалася на багаття.

— Сподіваюся, скоро.

— Може, нас уже шукають. Може, здогадалися, коли ми не дійшли на другий привал.

— Не знають вони, — пронизав повітря Алісин голос. Вона тицьнула пальцем угору. — Ми не чули пошукового гвинтокрила. Ніхто нас не шукає.

Відповіддю їй було тільки тріскотіння вогню. Лорен сподівалася, що Аліса помиляється, але не мала сили сперечатися. Хотілося отак сидіти й дивитися на вогонь, поки з бушу не вийде хтось і не забере її. Поки з бушу не вийдуть шукачі, виправила вона сама себе, та було запізно. Думка вже посіяла зерно тривоги, й Лорен роззирнулася.

Найближчі дерева й кущі червоно світилися, й мерехтіння вогню створювало ілюзію руху. А далі, за ними — однаково що витріщатися в порожнечу. Лорен похитала головою. Не дурій! І все одно вона уникала дивитися в тому напрямку, де було те жахливе заглиблення в землі, хоча нічого жахливого, мабуть, там і немає, а просто розмило ґрунт. Одначе Аліса мала рацію, шепнув внутрішній голос. Гвинтокрил не пролітав.

Кілька разів глибоко вдихнувши, Лорен відвела очі від бушу й натомість звела зір до неба. Щойно очі призвичаїлися, вона з подивом закліпала, вбираючи видовище. Уперше хмари розійшлися, й на чорнильну ніч просипалися зорі — вже багато років вона не бачила такого.

— Погляньте на небо!

Жінки відкинулися, затуляючись від світла вогню.

Цікаво, а в інші ночі так само було? — подумалося Лорен. Їй пам’яталися тільки гнітючі хмари, але, можливо, вона просто замало підводила погляд.

— Хтось знає якісь сузір’я? — Аліса, спираючись на лікті, дивилася на небо.

— Південний Хрест, ясна річ, — вказала Брі. — А ще в цю пору року можна розрізнити головні зорі Діви. Стрілець надто низько над обрієм, звідси не побачити.

Вона зауважила, що жінки вибалушили очі, й знизала плечима.

— Чоловіки обожнюють показувати мені зорі. Гадають, це романтично. Воно і справді так, до певної міри. А ще гадають, це оригінально, а от воно не так.

Лорен відчула натяк на посмішку.

— Дивовижно, — промовила Джил. — Зрозуміло, чому люди колись вірили, що наше майбутнє записане в зірках.

Аліса коротко розсміялася.

— Дехто й досі вірить.

— Дай-но вгадаю: але не ти.

— Ні, не я. Я вважаю, що ми всі самі робимо вибір.

— Я теж так вважаю, — сказала Джил. — Та іноді я не впевнена. Ну, розумієте, я від народження належала «БейліТенантсу». Я слідом за татом почала займатися бізнесом, бо мені так сказали; я працюю з братом, бо від мене це очікується, — зітхнула вона. — Щодня я роблю те, що потрібно для бізнесу, для родинної справи, на яку працював тато. Бо саме це я мушу робити.

— Але ти маєш вибір, Джил, — в Алісиному голосі майнула нотка, якої Лорен не змогла розшифрувати. — Ми всі маємо.

— Я знаю. Але іноді мій вибір видається трохи... — Джил вкинула щось у вогонь. Він спалахнув сильніше й засичав. — Силуваним.

У темряві важко було сказати, чи це не сльози в Джил на очах. Лорен ніколи й не думку не спадало, що Джил може бути незадоволена своїм жеребом — роботою в «БейліТенантсі». Вона збагнула, що витріщається на Джил, і відвернулася.

— Я розумію, про що ти, — заговорила вона, бо їй здалося, що не можна промовчати. — Всім хочеться відчувати, що в них усе під контролем, але, можливо...

Вона уявила Ребекку. Донька так добре контролює своє харчування, але зовсім не здатна контролювати хворобу, яка нищить її. І хай скільки буде сеансів у терапевта, обіймів, погроз чи «зосереджувальних браслетів» — нічого не допоможе. Лорен провела пальцем по браслету в себе на зап’ястку.

— Не знаю. Може, нам не змінити того, ким ми є. Може, ми народжуємося ось такими, і вже нічого з цим не поробиш.

— Але люди змінюються, — уперше заговорила Бет. — Я змінилася. На гірше і на краще.

Вона схилилася вперед, підпалюючи у вогні довгу травинку.

— Та й усе це в будь-якому разі дурниці — вся ця астрологія й доля. Ми з Брі народилися з різницею в три хвилини під одним знаком. Ось і все, що вам потрібно знати про долю, записану в зірках.

Усі тихо й одностайно розсміялися. Згодом Лорен пригадуватиме, що це було востаннє.

Вони замовкли; хтось задивився вгору на зорі, а хтось униз на вогонь. У когось гучно забурчало в животі. Ніхто не прокоментував. Не було сенсу. Їм вдалося частково наповнити пляшки дощівкою, але харчі давно закінчилися. Пролетів холодний вітерець, від якого затанцювало полум’я, й у навколишній темряві хором затріщали й застогнали дерева.

— Як гадаєте, що з нами тут буде? — тихо зронила Брі.

Лорен чекала, що хтось почне її заспокоювати: «Все буде гаразд». Але ніхто не почав.

— З нами все буде добре? — знову заговорила Брі.

— Звісна річ, — цього разу відповіла Бет. — Завтра по обіді нас уже почнуть шукати.

— А якщо не зможуть знайти?

— Зможуть.

— А якщо не зможуть? — очі Брі розширилися. — Серйозно! Що як Лорен має рацію? Забудьте про вільний вибір і контроль над своїм життям, що як це все брехня? Я зараз геть не відчуваю контролю над своїм життям. Що як у нас нема ніякого вибору ні в чому, що як нам судилося долею загубитися тут? Що як нас, самотніх і наляканих, ніколи не знайдуть?

Ніхто не відповів. З неба дивилися вниз зорі, огортаючи Землю своїм холодним і далеким світлом.

— Брі, нам аж ніяк не судилося долею загубитися тут, — вичавила короткий смішок Аліса, яка сиділа з того боку багаття. — Хіба що хтось із нас у минулому житті жахливо нагрішив.

Навіть кумедно було, подумалося Лорен, як у слабкому мерехтливому світлі, яке створювало майже інтимну обстановку, всі обличчя раптом стали трішки винуватими.