Сила природи

День 3. Ранок суботи

Крижаний вітер усе віяв з півдня й ніяк не вщухав. Жінки мовчки пленталися вперед, опустивши голови проти вітру. Вони натрапили на втоптану стежку, тобто щось дуже схоже на стежку, якою, певно, користувалися тварини. Зі спільної мовчазної згоди ніхто нічого не говорив, коли вона час до часу просто зникала з-під ніг. Жінки лише вище задирали черевики, долаючи зарості та вдивляючись у землю, поки стежка не з’являлася знову.

Брі прокинулася кілька годин тому зла й задубіла, не впевнена, скільки проспала. Неподалік чулося хропіння Джил. Ця жінка спить як убита. А може, просто виснажена. Не збудилася навіть, коли вночі частину саморобного даху звіяло вітром.

Коли Брі лежала на землі, задивившись у бліде ранкове небо, здавалося, що всі кості в тілі болять, а від спраги пересохло в роті. Вона побачила, що пляшки, які Лорен поставила, щоб набрати дощівки, попереверталися. Пощастить, якщо всім дістанеться бодай по ковтку води. Ну, хоч їжа, яку Брі залишила біля сестриної голови, зникла. Брі відчула водночас полегшення й розчарування.

Брі досі не могла зрозуміти, чому не розповіла нікому про нез’їдений обід. Вона вже розтулила була рота, але якась первісна ділянка мозку скомандувала мовчати. Їй трохи страшно було навіть думати, чому так. Коли в п’ятницю ввечері, після закінчення робочого тижня, колеги передають по колу випивку, можна й пожартувати, що вам вдалося «вижити». В усіх інших контекстах це слово здається чужим і лячним.

Брі спробувала вранці поговорити з сестрою, коли вони згортали мокрі спальники.

— Дякую.

Прийшла черга Бет відмахнутися.

— Забудь. Я тільки не розумію, чому ти їх так боїшся.

— Кого?

— Їх усіх. Алісу. Джил. Данієля, коли вже на те пішло.

— Я не боюся. Просто мені небайдужа їхня думка. Це моє начальство, Бет. І твоє теж, до речі.

— То й що? Ти не гірша за них, — тут Бет покинула пакуватися й подивилася на сестру. — І я б на твоєму місці не чіплялася так за Алісину спідницю.

— Про що це ти?

— Немає значення. Але будь з нею обережніша. І взагалі тобі краще знайти когось іншого, щоб лизати зад.

— Господи Боже, це називається — серйозно ставитися до своєї кар’єри. Тобі б теж не завадило.

— А тобі б не завадило розставляти пріоритети. Це ж просто бісова робота.

Брі нічого не відповіла, бо знала, що сестра все одно не зрозуміє.

Двадцять хвилин витратили, щоб згорнути свій примітивний табір, а потім ще годину — щоб вирішити, як діяти далі. Лишатися чи йти. Лишатися. Йти.

Аліса хотіла рухатися далі. Шукати привал, шукати вихід, щось робити. Ні, заперечила Лорен, слід залишатися на вершині пагорба. Тут безпечніше. Але і вітер тут був дужчий — так бив у обличчя, кусаючи щоки, аж вони палали. Коли знову почало мрячити, навіть Джил припинила терпляче кивати, слухаючи Лорен. Жінки скулилися під наметами, намагаючись набрати в пляшку дощівки, а Аліса ходила довкола, розмахуючи в повітрі телефоном, поки ще було можна. Коли заряду в батареї лишилося тридцять відсотків, Джил наказала вимкнути телефон.

Не слід нікуди рипатися, знову завела своєї Лорен, та Аліса розгорнула карту. Всі зібралися довкруж, тицяючи в орієнтири на папері, а вітер намагався видерти в них карту. Гребінь, річка, схил. Цілковитого збігу не було ніде. Так і не змогли домовитися, на якій вони зараз горі.

На півночі по краю карти йшла дорога. Якщо зможуть пробитися до неї, то зможуть і вийти, сказала Аліса. Лорен мало не розреготалася. Це занадто небезпечно. Так само, як і переохолодження, відповіла Аліса, дивлячись на неї, поки та не відвела очей. Зрештою в суперечці переміг холод. Джил оголосила, що більше не може сидіти на місці.

— Ходімо шукати дорогу, — вручила вона карту Алісі, а компас, повагавшись, віддала Лорен. — Знаю, ви двоє не можете домовитися, але ми тут застрягли разом.

Розділили на всіх ковток води, який набрався в пляшку, і Брі від її порції тільки дужче захотілося пити. А тоді рушили в дорогу, незважаючи на порожні шлунки й крепатуру в ногах.

Брі, переставляючи ноги, не відривала очей від землі. Йшли вже майже три години, коли щось негучно гепнулося їй під ноги. Вона зупинилася. На землі лежало маленьке розбите яйце, з якого витікав білок, прозорий і драглистий. Брі звела очі. Угорі гойдалося на вітру гілля, а з-поміж нього визирала маленька брунатна пташечка. Вона крутнула голівкою. Важко було сказати, чи розуміє вона, що сталося. Пташечка жалкуватиме за втраченим яйцем — чи вже про нього забула?

Брі почула, як позаду наближається сестра — її виказували легені курця.

«Тобі б не завадило розставляти пріоритети. Це ж просто бісова робота».

Але це не просто робота. У двадцять один рік, за чотири дні до отримання диплома з відзнакою, Брі дізналася, що вагітна. Хлопець, з яким вона зустрічалася вісімнадцять місяців і який, вона знала, таємно переглядав обручки на сайті «Тіффані», десять хвилин нічого не казав, тільки міряв кроками кухню в їхній студентській квартирі. Це одна з деталей, яку вона запам’ятала дуже чітко. Хотілося, щоб він сів. Нарешті він таки сів і накрив її руку своєю.

«Ти так важко працювала, — сказав він. — Як же тепер твоє стажування?» Його власне стажування в Нью-Йорку мало початися за чотири тижні, а після нього — аспірантура на юридичному факультеті. «Скільки там випускників „БейліТенантс“ бере на рік?»

Одного. «БейліТенантс» бере тільки одного випускника на рік на програму розвитку. Він і сам це знав. І цього року таким випускником мала стати Брі Маккензі.

«Ти так раділа». Це була правда. Вона була в захваті від такої перспективи. Та й досі в захваті. Тут він додав ще й другу руку — тримав тепер її долоню обіруч.

«Це неймовірна новина. Правда. І я тебе дуже кохаю. Просто... — в його очах відбився справжній жах. — Це невчасно».

Нарешті вона кивнула, а вранці він допоміг їй записатися до лікаря.

«Колись наші діти пишатимуться, — мовив він. Він точно сказав „наші“. Вона це чітко пам’ятає. — Це мудрий вчинок — спочатку зробити кар’єру. Ти заслуговуєш на те, щоб якнайповніше скористатися своїм шансом».

Саме так, згодом багато разів повторювала собі Брі. Вона вчинила так заради кар’єри — щоб не змарнувати великі можливості, які перед нею відкривалися. І зовсім не заради нього. І це добре, бо він, поїхавши в Нью-Йорк, більше їй жодного разу не подзвонив.

Брі дивилася на розбите яйце. Мама-пташка вгорі зникла. Брі черевиком загребла розбиту шкаралупку листям. Не знала, що ще тут можна вдіяти.

— Стійте, — долинув голос Джил. Вона пасла задніх. — Перепочиньмо хвильку.

— Тут? — озирнулася Аліса. Дерева й досі росли густо, але стежка поширшала й більше не зникала з-під ніг.

Джил, не відповідаючи, скинула наплічник. Обличчя в неї розчервонілося, а волосся стирчало жмутками. Вона полізла в кишеню щось дістати, але завмерла, зачепившись поглядом за пеньок поламаного дерева біля стежки.

Без слова вона підійшла ближче. В заглибленні пенька зібралася калюжка дощівки. Джил, яка одного разу на очах у Брі відмовилася пити трав’яний чай, бо листя перестояло, зненацька занурила долоні в калюжку, піднесла пригорщу до вуст і зробила великий ковток. Затрималася на мить, щоб витягти з рота якийсь чорний шматочок і щиглем відкинути від себе, а потім знову занурила руки в калюжку.

Брі ковтнула, бо в неї самої одразу набряк і пересох язик, і підійшла до пенька. Занурила долоні у воду, й перша пригорща розплескалася, бо рука зіткнулася з рукою Джил. Брі знову набрала води й цього разу квапливо піднесла долоні до вуст. Вона мала затхлий і неприємний присмак, але Брі, не зупиняючись, знову зачерпнула воду, цього разу воюючи вже з чотирма парами рук. Хтось відштовхнув її долоні з дороги, а вона відповіла тим самим, проігнорувавши біль у пальцях, які вивернулися назад. Знову занурила руки, а у вухах гучно лунали кректання й ковтання. Брі не підводила голови, рішучо налаштована залити в рота якнайбільше води. Але вона й моргнути не встигла, як вода закінчилася, а нігті дряпали замшіле дно.

Брі швидко відійшла. На зубах рипів пісок, а вона почувалася виведеною з душевної рівноваги, неначе переступила межу, про існування якої і не здогадувалася. Подумалося, що не одна вона так почувається: такий самий подив і сором читалися й на обличчях довкола неї. Від води у порожньому шлунку завирувало, й довелося прикусити губу, щоб не виблювати.

Одна по одній жінки задкували від пенька, стараючись не зустрічатися поглядами. Брі присіла на свій наплічник, спостерігаючи, як Джил скинула черевик і стягнула шкарпетку. П’ятку натерло до крові. Неподалік Лорен утисячне звірялася з компасом. Брі сподівалася, з нього є якась користь.

Спалахнув вогник запальнички, й долинув легенький запах цигарок.

— Ти серйозно? Обов’язково це робити просто зараз? — зронила Аліса.

— Так. Саме тому це зветься залежністю.

Бет не підводила очей, але Брі відчула, що серед жінок прокотилася хвиля ніяковості.

— Це огидно, ось що. Загаси.

Брі майже не відчувала запаху.

— Загаси, — повторила Аліса.

Цього разу Бет обернула до неї голову й видихнула в повітря довгу цівку диму. Та зависла, повивши всіх серпанком. Миттєвим рухом Аліса вихопила в Бет пачку цигарок. Замахнулася й викинула в буш.

— Гей! — підскочила Бет на ноги.

Аліса теж уже була на ногах.

— Перепочинок закінчився. Ходімо.

Не звертаючи на неї уваги, Бет, не озираючись, розвернулася й через високу траву побрела в буш, де зникла поміж дерев.

— До біса, ми на тебе не чекатимемо, — гаркнула Аліса. Відповіді не було, тільки краплі стукотіли по листю. Знову задощило. — Та Бога ради! Джил, ходімо. Вона наздожене.

Брі відчула, як її накриває хвиля гніву, і стрималася тільки тому, що Джил похитала головою.

— Ми нікого не залишимо, Алісо, — сказала Джил з притиском, якого Брі в її голосі ще ніколи не чула. — Тому йди і шукай її. І не забудь вибачитися.

— Ти жартуєш.

— Абсолютно не жартую.

— Але... — почала була Аліса, аж тут з-за непроникної стіни бушу почувся вигук.

— Агов! — долинув приглушений голос Бет. Здавалося, вона далеко-далеко. — Тут щось є.