Сила природи

Розділ 22

Фок подивився на бризки крові на підлозі.

— Відомо, чия це?

Кінг похитав головою.

— Перевірять. Але вона свіжа.

— А там? — Фок кивнув на матрац, підпертий до стіни. Його загорнули в прозору плівку, але пляма на тканині добре просвічувалася.

— Мені сказали, що це, швидше за все, задавнена цвіль, — відповів Кінг. — Тобто не все так жахливо, як здається.

— Якби ви тут застрягли, вам би теж вона здавалася жахливою, — мовила Кармен.

— Ага. Можу уявити, — зітхнув він. — Як я говорив, поки що нічого не вказує на те, що могло статися з Алісою. Жінки кажуть, вона забрала свій наплічник, і його справді ніде немає, тож будемо сподіватися, в неї з собою було бодай це. Але не схоже, щоб вона сюди поверталася, а якщо й поверталася, то не лишила для нас ніякого повідомлення.

Роззираючись, Фок подумав про повідомлення, яке вона лишила в нього на автовідповідачі. «...завдати їй болю». Він витягнув з кишені мобільний. Екран був порожній.

— Тут комусь вдавалося зловити сигнал?

— Ні, — похитав головою Кінг.

Фок пройшовся кімнатою, слухаючи, як колиба рипить і стогне. Місце неприємне, тут без питань, але ж є бодай стіни і дах. А за вікнами колиби кілька ночей вирувала негода. Не хотілося думати про те, з чим довелося стикнутися Алісі, незахищеній від усіх стихій.

— Що далі? — запитав Фок.

— Ми прочісуємо місцевість, але пошуки тут — ще той геморой, — сказав Кінг. — Ви самі бачили, як воно: заходиш у буш — і в усіх напрямках усе однакове. Прочісування безпосередньо прилеглої території може забрати декілька днів. А якщо погода зіпсується, то й більше.

— Якою дорогою вийшли жінки? — запитала Кармен. — Тою самою, якою ми зайшли сюди?

— Ні. Ми зайшли найпрямішою стежкою від траси, але вони пішли не нею. Позаду колиби пролягає стежка на північ. Щоб розшукати її, треба заглибитися між дерев, та якщо вже знайдеш її, далі не помилишся. Вони якраз нею йшли, коли натрапили на колибу. Якщо Аліса втекла, то, швидше за все, саме тою дорогою.

Фок намагався зосередитися на тому, що каже Кінг. Але, слухаючи, він розумів, що досі підсвідомо чіплявся за надію: коли розшукають колибу, знайдуть і Алісу Рассел. Сподівався, що вона повернеться сюди, можливо, перелякана й сердита, але жива. Проте слухаючи, як риплять вогкі стіни, він подумав про густі дерева, про могили надворі, про криваву пляму на підлозі — й відчув, як тане остання крихітна надія для Аліси Рассел.

У колибі порожньо. Хай що трапилося з Алісою, а була вона в цей час просто неба, серед негоди. Фокові здалося, що крізь завивання вітру й стогін дерев пробивається похоронний подзвін.