Сила природи

Розділ 35

Відкинувшись, Фок помилувався на стіні витвором своїх рук. Не ідеально, але вже краще. У вікна вливалося пообіднє сонце, наповнюючи його помешкання теплим сяйвом. Вдалині світився мельбурнський небокрай.

Минуло два тижні, відколи вони з Кармен востаннє поїхали з Гіралензького хребта. Принаймні Фок сподівався, що востаннє. Він відчував, що ще не скоро скучить за тими хащами.

Він уже три дні як був удома, коли хтось анонімно надіслав йому брунатний конверт. Лист прийшов на роботу, на його ім’я, і всередині лежала тільки флешка й нічого більше. Фок відкрив її і втупився в екран. Кров швидше запульсувала в жилах.

«Дістаньте контракти. Дістаньте контракти».

Понад годину він гортав і вивчав документи. Потім узяв телефон і набрав номер.

— Дякую, — сказав він.

На тому кінці лінії зітхнула Бет Маккензі.

— Чули, як жахливо обійшлися в «БейліТенантсі» з Брі? — мовила вона. — Відхрестилися й умили руки.

— Я чув.

— Я там також більше не працюю.

— Так, я і про це чув. І які плани далі?

— Не знаю.

— Може, задієте свій диплом програміста, — сказав Фок. — У тому відділі архівації ви марнували свої здібності.

Бет на мить завагалася.

— Ви так гадаєте?

— Авжеж.

І це ще м’яко кажучи. Розмовляючи з нею, він гортав файли. Тут було все. Копії документів, які Аліса шукала й скачувала в архівах «БейліТенантсу». Дещо з того вона встигла передати їм. Дещо не встигла. На екрані були всі контракти, чорним по білому, й Фок відчував сплеск полегшення й адреналіну. Він уявив, яке буде обличчя в Кармен, коли він їй скаже. Фок повернувся на початок переліку.

— Як вам вдалося?..

— Просто я ніколи не довіряла Алісі. Вона завжди грубо зі мною поводилася. А вони з Брі працювали дуже тісно, і якби Аліса щось таке утнула, могла б легко все зіпхнути на Брі. Отож я робила копії з усіх її запитів.

— Дякую. Щиро.

Вона зітхнула.

— Що буде тепер?

— З Брі?

— Й Лорен.

— Не знаю, — чесно відповів Фок.

Розтин підтвердив, що Аліса померла від мозкової кровотечі: швидше за все, вдарилася головою об камінь неподалік того місця, де знайшли її тіло. Обвинувачення висунуть і Лорен, і Брі, але в душі Фок сподівався, що остаточний присуд буде не дуже суворий. З якого боку не подивись, а Фок співчував їм обом.

Бейлі опинилися в центрі публічного розслідування щодо відвертих світлин, які, імовірно, поширив їхній син Джоул. Преса підхопила скандал і почала публікувати статті на цілі розвороти, доповнюючи їх фотографіями Джоулової квітучої приватної школи. Як писали кореспонденти, його звідти виключили. Ім’я Марго Рассел не зринало, принаймні поки що.

Завдяки Бет у Бейлі з’являться додаткові проблеми. Фок не мав до них співчуття. Два покоління ця родина наживалася на чужому горі. Включно з Джил. Був у неї вибір чи ні, та коли йшлося про родинний бізнес, вона була Бейлі до шпику кісток.

Відколи Фок поїхав з гір, багато часу провів у міркуваннях. Думав про стосунки і про те, як мало треба, щоб їх зіпсувати. Про зачаєні образи. І прощення.

Вони з Кармен відвідали Марго і Ребекку. Батько Марго сказав, що вона не хоче нікого бачити. Відмовляється розмовляти й виходити з кімнати. Вигляд у нього був перестрашений.

Ребекка бодай погодилася вийти з будинку й мовчки всілася навпроти них за столиком у кав’ярні. Не питаючи, Кармен замовила на всіх сандвічі, й поки Фок і Кармен їли, дівчина просто дивилася.

— Що сталося на водоспаді? — зрештою запитала вона. Фок переказав їй відредаговану версію. Правдиву, наскільки можливо. Побільше про любов, поменше про каяття.

Дівчина втупилася в неторкану тарілку.

— Мама нічого майже мені не розповідає.

— А що каже?

— Що любить мене й перепрошує.

— От про це й пам’ятай, — мовив Фок.

Ребекка м’яла серветку.

— Це я винна? Бо відмовляюся їсти?

— Ні. Думаю, все набагато складніше.

Дівчину це, схоже, не переконало, та коли вона вже підвелася йти, то взяла з собою загорнутий у серветку сандвіч. Фок і Кармен через вікно провели її очима. В кінці вулиці вона зупинилася біля сміттєвого бака. Довго тримала сандвіч над покришкою, а потім з видимим зусиллям сховала його в сумку й завернула за ріг.

— Це вже початок, — сказав Фок. Він думав про сотні дрібничок, які, накопичившись, призвели до біди. Може, сотні інших дрібничок, накопичившись, допоможуть усе направити.

Кілька днів просидівши вдома у роздумах, Фок почав діяти. Він пішов у меблеву крамницю купити кілька речей, а купив ще кілька на додачу.

І зараз він сидів у новому кріслі в кутку кімнати, а килимом рухався квадрат світла. Сидіти було зручно — це було правильне рішення. Квартира змінилася. Стало тісніше, але Фокові подобалося. І з цього ракурсу добре видно було останню зміну.

На стіні блищали в рамках дві фотографії Фока з батьком. Вони додали щось нове в атмосферу кімнати, але Фокові й це також подобалося. Слова, які він сказав Лорен на водоспаді, були не пустопорожні — він і справді так думав. Рідні пробачають. Але мало так думати — треба так жити.

Фок звів погляд на годинник. Було чарівне п’ятничне пообіддя. Завтра в Сиднеї Кармен бере шлюб. Фок зичив їй щастя. Вони жодного разу не згадувати того, що сталося на березі водоспаду. Він відчував, що для неї це просто мимолітний флірт. Фок усе розумів. У валізі вже чекали костюм і загорнутий весільний подарунок, приготовані для польоту в Сидней.

Час уже був виходити, але він вирішив, що встигне ще зробити короткий дзвінок.

Почувши гудки в трубці, він уявив, як дзвонить телефон на тому кінці, в Ківарі. В його рідному містечку. Відповів знайомий голос.

— Грег Рако.

— Це Аарон. Ти не зайнятий?

У телефоні почувся сміх.

— Ні.

— Досі відмикуєш від роботи? — пожартував Фок. Він уявив сержанта поліції в домашній обстановці. Він поки що не вдягнув форму знову.

— Це називається процес одужання, якщо ти не знаєш, приятелю. І він досить тривалий.

— Знаю, — сказав Фок, обертаючи власну обпечену руку й роздивляючись шкіру. Він справді знає. Але йому ще пощастило.

Хвильку побалакали. Відколи скінчилася посуха, все почало потроху налагоджуватися. Фок розпитав про доньку Рако. Про Гедлерів. Усі живі-здорові. А інші?

Рако розсміявся.

— Приятелю, якщо тобі так цікаво, може, сам приїдеш?

Може, і справді варто. Нарешті Фок зиркнув на годинник. Час їхати, бо не встигне на літак.

— Слухай, ти ще не втомився від свого процесу одужання?

— Не те слово.

— Я от думаю сходити в похід. Якось на вихідні. Якщо ти маєш сили. Щось нескладне.

— Так. Безперечно. Чудова думка, — озвався Рако. — А куди?

Фок поглянув на татові карти, розкладені на столику, на теплому пообідньому сонечку. Сонячні зайчики танцювали на фотографіях на стіні.

— Куди схочеш. Я знаю кілька гарних місць.

Дорогу покажуть ретельні нотатки олівцем. Попереду чекає багато відкриттів.