Сила природи

День 3. Пообіддя суботи

Вперше Бет шкодувала, що дощ припинився.

Поки він тарабанив по даху колиби, розмовляти було нелегко. П’ятеро жінок розбрелися по більшій кімнаті й повкладалися, а вітер пізнього пообіддя влітав у розбите вікно. Тут було ненабагато тепліше, ніж надворі, подумала про себе Бет, але бодай більш-менш сухо. Вона рада була, що вони залишилися. Коли дощ зрештою вщух, колибу огорнула густа й важка тиша.

Бет посовалася, відчуваючи щось на взір клаустрофобії. З сусідньої кімнати виднівся кутик матрацу.

— Піду роззирнуся надворі.

— Я з тобою, — сказала Брі. — Мені треба в туалет.

— Мені теж, — заворушилася Лорен.

Повітря надворі було свіже й вологе. Зачиняючи по собі двері колиби, Бет чула, як Аліса пробурмотіла щось нерозбірливе до Джил. Хай що вона сказала, а Джил не відповіла.

Брі тицьнула на невеличку галявину.

— О Боже, тут ще й виходок є?

Вдалині виднілася крихітна халупа з прогнилим дахом і без однієї стіни.

— На багато не сподівайся, — мовила Лорен. — Там буде просто яма в землі.

Бет спостерігала, як сестра продирається через зарості до халупи. Брі зазирнула всередину — й, зойкнувши, відскочила. Сестри зустрілися поглядами й розсміялися, як здавалося, вперше за багато днів. Ба навіть років.

— О Господи. Тільки не це, — крикнула Брі.

— Лайно?

— Павуччя. Краще не ходіть. Таке побачиш — потім не забудеш. Я ліпше піду в хащі.

Вона розвернулася і зникла між дерев. Лорен силувано всміхнулася й потупотіла в протилежному напрямку, залишивши Бет саму. Світло згасало, сіре небо потемніло.

Зараз, коли дощ припинився, Бет збагнула, що їм просто випадково пощастило натрапити на колибу. Серед дерев виднілися дві-три прогалини, які колись, можливо, були стежками, але нині важко було здогадатися, що тут буде галявина. Зненацька відчувши занепокоєння, Бет роззирнулася, шукаючи очима своїх компаньйонок. Їх ніде не було видно. Птахи над головою перегукувалися пронизливими тривожними голосами, та коли вона звела очі, не побачила їх.

Бет полізла в кишеню по цигарки. Коли Аліса викинула пачку, Бет відшукала її в калюжі. Цигарки були зіпсовані, просяклі брудною водою, але Бет не збиралася дарувати Алісі таке задоволення й не зізналася в цьому.

Пальці стисли кути пачки — колись гострі, а нині промоклі, — й Бет відчула гучний поклик нікотину. Відкривши пачку, вона ще раз пересвідчилася, що цигарок уже не врятувати. Вологий запах тютюну сколихнув щось у душі, й стало нестерпно, що вони так близько й водночас такі недосяжні. Кортіло розплакатися. Хіба вона хотіла стати залежною? Ні від цигарок, ні від чогось іншого.

Коли у Бет стався викидень, вона не знала навіть, що вагітна. Вона сиділа в стерильному кабінеті університетської клініки, а лікар пояснював, що в перші дванадцять тижнів це трапляється частенько. Строк, мабуть, був зовсім невеличкий. І майже нічим вона не могла б зарадити. Іноді таке просто трапляється.

Бет кивала. Проблема в тому, пояснила вона кволим голосом, що вона випивала. Майже кожні вихідні. Іноді й у будні. В ті часи вона була однією з небагатьох дівчат, які навчалися на факультеті інформатики, і з хлопцями на курсі було весело. Вони всі були молоді, розумні й збиралися заснувати видатний інтернет-бізнес, стати мільйонерами й вийти на пенсію в тридцять. А поки що вони залюбки пиячили, танцювали, розважалися допізна й фліртували з дівчиною, яка в двадцять років була дуже схожа на свою красуню-близнючку. Бет теж таке любила. Озираючись назад, можна сказати, що любила занадто.

Того дня, під яскравими лампами стерильного лікарняного кабінету, вона зізналася в усіх гріхах. Лікар похитав головою. Мабуть, це тут ні до чого. Мабуть? Майже напевно. Але не точно? Швидше за все, це тут ні до чого, сказав лікар і вручив їй інформаційний буклет.

Дорогою з клініки, стискаючи в руках буклет, Бет подумала, що це й на краще. Вона викинула буклет у перший-ліпший смітник. Нема про що думати. І нема сенсу комусь розповідати. Не зараз. Брі все одно не зрозуміє. Усе гаразд. Неможливо жалкувати за чимось, про що ти навіть і не знала.

Вона планувала одразу поїхати додому, але не схотіла повертатися в самотню студентську квартиру. Отож зійшла з автобуса й пішла в бар, зустрілася з хлопцями. Один келишок, потім ще кілька, адже не було вже причини уникати алкоголю чи — іноді — й наркотику, правда? Вже трохи запізно, правда? А коли вона вранці прокинулася з головним болем і пересохлим ротом, то й не переймалася. Гарне похмілля має бодай одну користь. Ні про що інше думати не можеш.

Зараз, вдивляючись у навколишній буш, Бет стиснула в кулаці мокру пачку цигарок. Вона усвідомлювала, що група в повній дупі. Вони всі усвідомлювали, що вони в дупі. Та поки в Бет була можливість покурити, здавалося, ще лишається ниточка, яка пов’язує її з цивілізацією. А тепер Аліса знищила і це. У нападі злості Бет заплющила очі й пожбурила цигарки в зарості. Коли розплющила повіки, пачка вже зникла. Бет не бачила, куди вона приземлилася.

Над галявиною пролетів вітер, і Бет затремтіла. І гілляччя, і листя під ногами були мокрі. Тут так легко багаття не розпалиш. Вона пригадала перший вечір, коли Лорен шукала сухий хмиз. Бет почухала долоню, таку порожню без пачки цигарок, й озирнулася на колибу. Хатина трохи похилилася, й бляшаний дах з одного боку виступав більше, ніж з другого. Мабуть, цього виступу замало, щоб земля там залишилася сухою, але варто спробувати.

Повертаючись назад до колиби, Бет почула зсередини голоси.

— Я вже сказала: відповідь — ні, — відривчасто промовила Джил, наголошуючи кожне слово.

— Я не питаю твого дозволу.

— Агов, тобі варто не забувати своє місце, леді.

— Ні, Джил. Це тобі варто розплющити очі й добре роззирнутися. Ми тут не на роботі.

Пауза.

— Я завжди на роботі.

Бет зробила ще крок — і спіткнулася: земля просто втекла з-під черевиків. Дівчина важко впала на руки, підвернувши ногу. Глянула вниз — і замість застогнати вереснула, побачивши, на що приземлилася.

Звук розітнув повітря, аж позамовкали пташки. В колибі запала приголомшена тиша, а потім у вікні з’явилося два обличчя. Бет поповзла геть, відчуваючи біль у підвернутій кісточці від кожного горбка на землі; за спиною почулося тупотіння.

— Ти ціла? — підбігла до неї першою Лорен, а за нею і Брі. Обличчя у вікні зникли, а за мить Джил і Аліса вже були надворі. Бет важко зіп’ялася на ноги. Падаючи, вона розкидала купу опалого листя та сміття, оголивши неглибоке, але помітне заглиблення в землі.

— Там щось є, — сказала Бет, відчувши, як тріснув голос.

— Що там? — запитала Аліса.

— Не знаю.

Нетерпляче пирхнувши, Аліса підійшла ближче й провела черевиком по заглибленню, розчищаючи його від листя. Жінки одностайно нахилилася вперед — і майже миттєво відсахнулися. Лише Аліса залишилася на місці й дивилася вниз. Маленькі, жовті й частково обліплені землею — навіть неспеціаліст не міг їх не впізнати. Кістки.

— Що це? — прошепотіла Брі. — Скажіть, будь ласка, що це не дитина.

Бет узяла близнючку за руку. Долоня здалася їй дивно незнайомою. Брі не відсмикнула руки, й Бет відчула полегшення.

Аліса знову поводила черевиком по заглибленню, прибираючи решту листя. Цього разу, зауважила Бет, вона робила це не так рішуче. Носаком вона щось зачепила, й воно полетіло крізь листя, впавши неподалік. Алісині плечі видимо напружилися, а тоді вона схилилася й це щось підняла. Її обличчя закам’яніло, але за мить вона полегшено застогнала.

— Господи, — сказала вона. — Все гаразд. Це просто собака.

Вона показала дерев’яний хрестик, незграбно змайстрований з двох збитих навхрест паличок. По центру хтось вирізьбив літери, які від старості заледве виднілися: «Бутч».

— Звідки така певність, що це собака? — запитала Бет якимсь не своїм голосом.

— А ти б назвала дитину Бутч? — Аліса зиркнула на Бет. — А, ти б, мабуть, назвала. Хай там як, а кості не схожі на людські.

Вона носаком указала на частково оголений череп. Бет поглянула. І справді нагадувало собачий. Мабуть. Цікаво, як цей собака здох, подумала вона, але вголос питання не озвучила.

— Чому не закопати нормально? — натомість зронила вона.

Аліса присіла поруч з ямою.

— Мабуть, землю розмило. Могила неглибока.

Бет кортіло закурити. Очі метнулися до узлісся. Все було наче так само, як і декілька хвилин тому. І все одно в неї шкіра взялася сиротами від тривожного відчуття, наче за ними спостерігають. Відвівши погляд від дерев, вона спробувала зосередитися на чомусь іншому. На ворушінні роздмуханого листя, на колибі, на галявині...

— Що це? — вказала Бет на місце трохи далі за мілкою могилою, де поховали самотнього собаку. Інші простежили за її поглядом, і Аліса повільно підвелася.

Під стіною колиби виднівся скромний вигин — провал у землі. Заглиблення було настільки незначне, що одразу й не помітиш. Трава, яка тут росла, була волога, скуйовджена вітром і трошки іншого відтінку, ніж рослинність з іншого боку. Цієї відмінності було цілком достатньо для Бет, щоб миттєво припустити: тут копали. Цього разу хреста не було.

— Ця більша, — зі сльозами в голосі зронила Брі. — Чому вона більша?

— Не більша. Тут узагалі нічого немає.

Бет шукала шляхів до відступу. Це просто природне заглиблення — розмита земля чи зсув ґрунту, щось таке наукове. Що Бет узагалі знає про відростання трави? Та ні бельмеса.

Аліса досі тримала дерев’яний хрест. На її обличчі застиг дивний вираз.

— Я не шукаю неприємностей, — сказала вона дивно приглушеним голосом, — але як там звали собаку Мартина Ковача?

Бет хапнула ротом повітря.

— Що за бісові жартики...

— Це не жартики, Бет, стули пельку, це не... всі постарайтеся пригадати. Не пам’ятаєте? Багато років тому, коли це відбувалося... У нього був собака, за допомогою якого він заманював туристок і...

— Стули рота! Годі! — пронизливо крикнула Джил.

— Але... — Аліса розвернулася до Лорен. — Ти ж пам’ятаєш, правда? В новинах? Коли ми вчилися в школі. Як звали того собаку? Бутч?

Лорен дивилася на Алісу, наче вперше її бачить.

— Не пам’ятаю. Може, в нього й був собака. Багато в кого є собаки. Я не пам’ятаю.

Обличчя в неї побіліло.

Бет, яка досі тримала сестру за руку, відчула, як їй на зап’ясток упала тепла сльоза. Бет обернулася до Аліси, і її захлиснула хвиля емоцій. Це лють, а не страх, сказала вона собі.

— Ви, стерво маніпулятивне! Та як ви смієте? Лякаєте тут усіх до смерті, бо вперше у вашому клятому житті щось вийшло не по-вашому! Як вам не соромно!

— Нікого я не лякаю! Я...

— Лякаєте!

— У нього був собака, — тихим голосом промовила Аліса. — Нам не можна тут залишатися.

Бет вдихнула, відчуваючи, як у грудях клекоче від гніву, але перш ніж заговорити, вдихнула ще раз.

— Дурня. Це все було двадцять років тому. І за півгодини споночіє. Джил? Ви ж були згодні. Почнемо блукати тут напотемки — і хтось точно загине.

— Бет має рацію... — почала була Лорен, але Аліса накинулася на неї.

— Ніхто тебе не питав, Лорен! Ти б могла допомогти нам звідси вибратися, але ти така перелякана, що навіть не хочеш спробувати. Отож не лізь.

— Алісо! Припини.

Джил відірвала погляд від собачого скелета, перевела на буш і назад. Бет відчувала, що її роздирають суперечливі почуття.

— О’кей, — нарешті промовила вона. — Слухайте, мені теж не хочеться тут лишатися, але від казок про привидів ніхто ще не помирав. А від переохолодження це цілком можливо.

Аліса похитала головою.

— Справді? Ви справді збираєтеся тут зостатися?

— Так, — обличчя Джил побуряковіло. Мокре волосся прилипло до черепа, й уздовж проділу показалася борсуча смужка сивини. — І я знаю, як тобі це важко, але бодай одного бісового разу помовч. Я вже тебе наслухалася до нудоти.

Дві жінки стояли віч-на-віч — губи сині, тіла напружені. У траві ворухнулося щось невидиме, й вони обидві аж підстрибнули. Джил позадкувала.

— Досить. Рішення ухвалене. І заради Бога, розпаліть хтось багаття.

Трепетні евкаліпти спостерігали, як до самої темряви жінки збирають хмиз, здригаючись на кожен шурхіт. Аліса не допомагала.