Химера

БОГ ЗАХИСТИВ

Це моя дядина. Тітка Марія. Жінка мого найстаршого дядька Клима. їй уже під дев’яносто. Вона худа й замучена. Глибокі зморшки порізали її чоло й лице, пальці рук викривила праця. Недоля й час тільки не згорбили її, вона залишилась такою стрункою, як була замолоду. Вона ходить з ціпком, але не тому, що їй тяжко ходити, а тому, що недобачає. Вона сидить у нашій хаті й говорить, розповідає. Розповідає про своє життя. їй багато є про що розповісти. Колись вона була жінка веселої вдачі, а тепер вона говорить, схиливши голову:

— Хіба ж легко вік прожити і ні разу не засміятися…?

Чоловіка її, мого дядька Клима, забрали на самому початку колективізації, деякий час тримали в херсонському допрі, а потім вивезли на Сибір. Виснажений тяжкою працею та голодом, помер дядько Клим на лісоповалі в сибірській тайзі. Де саме він помер, де його могила, та й чи є його могила-дядина не знає. Привіз тільки коротеньку сумну звістку олешківський чоловік, що був разом з ним і якому вдалося врятуватися.

Дочка її втекла до Херсона і жила там до війни, та і її не минула лиха година. Якась банда у війну замордувала її разом з чоловіком.

Саму дядину не раз збиралися вивезти до Сибіру, та вона тікала, ховалася у своєї сестри. Бувало так, що мусила ночувати на деревах. Та все-таки піймали її комуністи, вивезли серед зими в голий степ. Утекла тітка Марія. Знову піймали, вивезли в ліс. Тікала, ховалася по сусідніх селах, наймитувала за Дніпром, у львівських євреїв. Голод тридцять третього року витримала. Вижила, харчуючись лободою та козельцями. Хату забрали у тітки Марії. Тепер у тій хаті бібліотека, а дядина живе у старенькій хатині своєї сестри. Її сестра також самітня. Чоловіка й дочку поховала. Та й живуть отак двоє стареньких, недобачають обоє, навпомацки варять собі юшку. Самі обробляють собі город і живуть з того городу, бо за пенсію дуже не розживешся. Тітці Марії платять десять карбованців, а її сестрі, тітці Єльці,—двадцять.

— Як не тяжко жити, а вмирати не хочеться, — каже тітка Марія.

Сумні її оповідання і вкрай вразливі. Але та веселість, що була притаманна їй ще замолоду, іноді проривається між її словами.

— Все повигрібали комуністи, — розповідає дядина.

— Повимітали під мітлу. Вже не дивилися — чи багатий, чи бідний, — ходили від двору до двору. А тут зима холодна насувається. Заховали ми півмішка борошна у скирту соломи, що на городі стояла. Думаємо, будемо хоч галушками рятуватися. І була ще в нас кобила. Не забрали її в колгосп, бо вона стара і сліпа на одне око була. А хмизу з плавнів на ній можна було привезти. Отож ми з сестрою прив’язали ту кобилу коло хліва, а самі пішли на похорон нашої тітки старенької. Приходимо додому під вечір, уже смеркалося. Дивимося, а наш город весь усіяний борошном, а кобила тягає в зубах порожній мішок, і морда її білою зробилася. І сміх, і гріх. Більше горе, ніж сміх, бо одне, що без запасу лишилися зимувати, а друге, як побачать комуністи, що наш город мукою усіяний, то вони нас живцем з’їдать. Заженуть туди, де Макар телят не ганяв, там нам жаба й цицьки дасть. Що нам робити? Як не думали, нічого не придумали. Так і полягали спати, і кобилу не прив’язували, хай хоч сама йде в колгосп, подумали. Навіщо вона нам тепер, коли ми й самі, може, зиму не перезимуємо.

Спали й не спали. Спали й думали, що з нами зроблять комуністи, як побачать борошно на городі.

Удосвіта я прокинулася — глядь у вікно, а там сніжок падає. Сам Господь змилосердився над нами, прикрив наше борошенце і захистив від комуністів.

Дніпряни, березень, 1981