Химера

ХИМЕРА

Інженер Андрій Сушко сидів за столом своєї робітні, яка одночасно служила йому й за спальню і переживав глибоку радість творця. Було вже за північ. Давно припинився дзвін трамваїв, і думати йому тепер ніщо не перешкоджало.

Андрій відкинувся на спинку крісла, склав руки на грудях і виглядав, як людина, що виконала титанічну працю. Очі його світилися рубіновим блиском переможця.

Якби він мав наречену і якби вона побачила його в цю мить, то, напевно, полюбила б подвійною любов’ю.

Перед Андрієм на столі стояв невеликий прилад, що нагадував своєю будовою застарілий фотоапарат. Біля приладу лежало кілька аркушів списаного паперу-записки, що пояснювали роботу апарата, який щойно скінчив писати Андрій.

Андрій дивився то на свій апарат, то в темінь за вікном. Думки роями снувалися в його голові.

Що принесе йому цей маленький прилад, плід дев’ятирічної напруженої праці?

Скільки ночей недоспано? Скільки днів проведено впроголодь? У ці маленькі коліщатка й лінзи вкладено і його силу, і здоров’я, і молодість. Але що це все важить проти тієї глибокої радості, яку він переживає нині?

Сушко потягся до апарата, присунув його до себе ближче, крутнув невеличке коліщатко збоку, вимкнув у кімнаті світло, і прилад запрацював тихим шумом. На освітленому екранчику, що ховався за дверцятами апарата пропливали різні картини.

Ось людина схилилася над своїми записками. Це, напевно, такий самий роботяга, як він — винахідник, або вчений, а, може, скряга, якому нові прибутки не дають спокою вночі.

Андрій перевів об’єктив апарата в інший бік. Він побачив драбину, на якій стояла людина і відчиняла вікно якоїсь квартири. Хто це? Злодій? Андрій перевів об’єктив апарата на кілька секунд нижче і побачив під драбиною ще двоє людей.

— Злодії, — вирішив Андрій.

Він глянув на шкалу апарата — подія відбувалася за 720 метрів від нього. Чи міг би він запобігти злочинові? Може й зміг би, — промайнуло в його голові, але тоді довелося б передчасно розкрити свій винахід, і Андрій перевів апарат на інший об’єкт.

Знову зароїлися думки в Андрійковій голові. Де може бути використано його винахід? Ним можуть користуватися слідчі органи. Яка сильна зброя проти злодійства! Його можна використати на війні. Яка сильна зброя для розвідки! Апарат діє на три тисячі метрів. Апаратом можуть користуватися геологи, його промені легко проникають у землю до п’ятсот метрів. Скільки нових корисних копалин відкриє людям ця маленька машина? Апарат може пересвітити людину. І не так, як Рентгенові промені — крізь цей апарат можна побачити найдрібніші частинки всього людського організму. Скільком людям він збереже життя!

Тим часом на екрані апарата з’явилася нова картина. Андрій побачив закохану пару серед чудового пейзажу розквітлої навесні природи.

Йому стало заздрісно. Чому він не може бути закоханим? Хіба він не має права на любов? Хіба він не вартий кохання?

Найкращі літа своєї молодості він віддав цій маленькій машинці. Йому стало жаль самого себе: його охопила злість на свій апарат, що відняв у нього радість життя, що висмоктав з нього силу. Але це тривало одну мить. Скоро він знову перейнявся високою гордістю творця.

Андрій вимкнув апарат.

Як він назве свій винахід, свою рідну дитину, яку так довго викохував? Хіба підібрати якусь латинську назву, яка вказувала б на властивості апарата, принципи його дії? Але ні. Це буде довга назва і не зрозуміла для людей.

Хіба назвати його іменем людини, яку він найдужче любить? Але друга-нареченої він не має. Нема кому віддати таку велику шану. Хіба назвати своїм ім’ям? «Андрій» — трохи незграбно. «Сушко» — теж. Назвати своїми ініціалами? «АС» — теж незграбно. Хіба «Ан» і «С»? «Анс» — вирішив Андрій.

Винахідник, задоволений ще одним своїм маленьким винаходом-хрещенням апарата, увімкнув світло, запалив цигарку і глибоко втягнув у себе тютюновий дим. Дим здавався солодким.

Андрій пройшовся вздовж кімнати, як до цього звик за час довгих роздумів над своїм винаходом. Спати цієї ночі він не міг.

Раптом йому захотілося випити вина, бути веселим і безтурботним, як бувають люди на хрестинах своїх дітей. Та вина в Андрієвій хаті ніколи не водилося, і він скоро вгамував своє бажання. Він знову сів у крісло. Тепер уже жодні думки не йшли до голови. Наче перебував у якомусь півсні. Але що це? Відхилилися двері? Хіба він їх не замкнув на два замки, як це він завжди робив, коли працював над своїм апаратом? Не може бути! Він двері замкнув! Крізь двері ввійшла людина. Його охопив жах.

Андрієві спочатку здалося, що то його покійний батько, згодом у рисах цієї людини він розпізнав риси свого брата. Проте, ні. Це не батько і не брат, але в обличчі було щось знайоме й рідне. Людина підходить ближче. І що ближче вона наближалась, то більше змінювались риси її обличчя. Вже не було в цій постаті нічого ні близького, ні рідного, а навпаки — щось чуже і вороже. І коли людина підійшла зовсім близько, то Андрій уже нічого не пізнавав у рисах її обличчя. Була якась загадкова невиразність.

— Хто ви такий? Як ви проникли до мого мешкання в такий пізній час? — вигукнув Андрій, ставши перед невідомим і машинально шукаючи чогось, щоб оборонятися.

— Не хвилюйтеся, — промовила людина з приємним тембром голосу, — і не нарікайте самі на себе. Двері ви не забули замкнути. Вони ретельно замкнені на два оберти ключа в обох замках. Можете перевірити. Якщо ви мене боїтеся, — спокійним тоном продовжував незнайомий, — я підніму догори руки, а ви можете озброїтися чим хочете й перевірити свої замки в дверях. Прошу зробити це. Я хочу, щоб ви впевнилися в тому, що ваші двері замкнені й що вам не загрожує жодна небезпека.

— Може, примара, — майнуло в Андрієвій голові, і він позадкував до дверей, не випускаючи з зору незнайомого. Двері справді були замкнені. Андрій протер очі. Незнайомий стояв з піднесеними догори руками.

— Хто ви такий? — знову вигукнув винахідник. — Ви шпигун? Вам треба мій винахід?! Ви володієте гіпнозом і хочете мене обдурити!!

— Прошу заспокоїтися і сісти на своє місце. Вам не загрожує небезпека, — знову лагідно заговорила людина.

— Але спочатку скажіть мені, як ви проникли до моєї квартири, чому зайшли без дозволу до кімнати і чого вам треба від мене у такий пізній час.

— Я вам про все розповім, шановний Андрію, — відповів незнайомий, — прошу сісти і вислухати мене.

— Знає як я називаюся, подумав Андрій, і йому знову здалося у рисах цієї людини щось рідне і знайоме. Він погодився сісти і вислухати її.

Незнайомий сів при столі напроти й заговорив:

— Насамперед я хочу, щоб ви переконалися, хто я такий. Повірте моєму слову, що я не спричиню вам зла, якщо ви самі його на себе не накличете.

Тимчасом Андрій, оговтавшись, старанно вивчав свого співрозмовника. Він ніяк не міг визначити його віку. Це було обличчя, на якому не позначились сліди тяжких переживань, воно було без зморщок, як у дитини. Між тим уважні, розумні, але безпристрасні сірі очі підказували Андрієві, що він має справу з досвідченою довгим життям особою. Іноді здавалося Андрієві, що перед ним юнак, який щойно ступив на шлях самостійного життя, іноді — що перед ним старець. Коли незнайомий говорив, його обличчя не виказувало ні пристрасті, ні спокою, і від руху уст не утворювалося на обличчі зморщок, лише його темнокаштанові брови (такого ж кольору, як і волосся на голові) часом піднімалися то занадто високо на широкому чолі, утворюючи дві неоднаково зігнуті дуги, то складалися рівними рисами.

Він був блідий. Здавалося, що його обличчя ніколи не торкався промінь сонця.

«Мабуть емгебіст, — подумав Андрій, вони всі такі білі, бо виконують свою роботу вночі, а вдень сплять, і ніколи сонця не бачать».

— Ні, я не емгебіст, — розгадав Андрієву думку незнайомий, чим украй здивував його. — Я вже звернув вашу увагу, шановний інженере, на те, що двері ваші були зачинені, коли я до вас з’явився. МГБ ще не володіє засобом проникнення крізь замкнені двері. Чужоземна розвідка, за шпиіуна якої ви мене допіру прийняли, також такого засобу не знає.

— Хто ж ви такий? Кажіть нарешті, — не стерпів Андрій.

— Я навмисне звертаю вашу увагу, мій друже, на те, як я проник сюди, бо при ваших твердих матеріалістичних поглядах важко буде повірити мені, і цим ви зможете наробити собі великої шкоди.

Я особа не матеріальна. Візьміть мою руку і переконайтесь у тому.

Незнайомий поклав на стіл свою руку. Вона була така ж біла, як і його обличчя. Андрій взяв у свою долоню пальці незнайомого, але не відчув у них ні тепла, ні холоду, ні ваги, ні руки.

— Повірте мені, — продовжував незнайомий, — що я значно глибше проникаю і набагато далі бачу, ніж ваш апарат Анс, як ви його щойно назвали.

«Знає й про апарат і про його дію, — подумав Андрій, — про це ніхто з людей не має*знати. Я свою роботу провадив під найбільшим секретом».

— Тепер я вже знаю, хто ви такий, — заговорив, посміхаючись Андрій, — ви Мефістофель. Ви прийшли по мою душу так само, як колись приходили по душу Фауста.

— О, ні. Ви помиляєтесь, мій друже, сили такої, яку в свій час розпізнали своїм чуттям люди, вже нема.

— Як нема? — продовжував жартувати інженер. — Хіба сили Люципера, як і сили Бога, не вічно існують?

— Іноді не вічно, — відповідав загадковий співрозмовник.

— Вказаний вами Мефістофель був покараний за промах з Фаустом. Він оматеріалізувався.

— Як це розуміти?

— Цю силу було розпорошено і переселено в людські душі. Вашої душі мені не треба, — продовжував незнайомий, — так само, як не треба вашого винаходу. Я просто прийшов вам допомогти.

— Дякую, але ви запізнилися, — відповідав йому Андрій.

— робота вся закінчена, і я ніякої допомоги тепер уже не потребую.

— Ні, ви помиляєтесь. Я прийшов своєчасно. Я знаю ваші бажання і прагнення. Я знаю, що ви прагнете не лише до слави, а горите бажанням не менш, ніж покійний Фауст, пізнавати світ. І в цьому я хочу вам допомогти.

Андрій пройнявся деякою повагою до цієї особи, але продовжував вести розмову жартівливим тоном.

— Ви не курите? — запитав він.

— Ні.

— А диму ви не боїтеся?

— Дим мені ніякої шкоди не приносить, так само, як не приносить користі повітря, без якого люди вмирають.

— Тоді я сам закурю. Ви не заперечуєте?

— Будь ласка.

— У який спосіб, прошу пана сказати, ви маєте намір допомогти мені пізнати світ? — затягнувшись димом, запитав Андрій.

— Це відбудеться у той спосіб, що я час від часу відвідуючи вас, буду пояснювати вам загадкові явища нашого світу, покажу вам те, чого людина не спроможна пізнати своїм сприйманням. Ви уявите, чим є весь довколишній світ і чим є у цьому світі людина. В дечому ми скористаємося вашим апаратом. Звичайно, ви можете заперечувати й спростовувати мої твердження, якщо знайдете для цього відповідні підстави.

— Але для цього потрібен час і відповідні ресурси. Хоч я людина не вимоглива і звик до злиденного життя, та я мушу мати щодня шматок хліба і бодай якусь маргарину.

— От горе мені з тими вченими. Трохи не знімаєте зорі з неба, а в заволодінні серця дівчини виявляєте дитячу безпорадність. Ви цілком ідете слідами Фауста: хочете мати навіть його Маргариту.

Андрій не відразу зрозумів свого співрозмовника й деякий час дивився на нього здивованими очима, але нарешті зорієнтувався:

— Ви ослухались, пане, я не сказав Маргариту, а сказав маргарину.

— Що це означає?

— Це таке штучне масло, яким ми тепер харчуємося бо воно набагато дешевше, до того ж справжнього масла в нас тепер не буває.

— О, про це не турбуйтеся. На час вашої дружби зі мною, ви будете повністю забезпечені харчуванням і вільним часом для наших розмов та для вашого відпочинку. У цьому покладіться на мене. А щодо Маргарита то скажу вам, раз уже про це зайшла мова, що ви її достойний. І я вам прийду на допомогу, якщо це потрібно буде.

— Ну що ж, — вже серйозно заговорив Андрій, — я приймаю вашу пропозицію. Я справді горю бажанням пізнати світ. Навколо мене стільки загадкового, чого я ніяк не можу розгадати, що радий вашій появі. Але ви мені так і не сказали, хто ви такий. Я не знаю вашого імені й не знаю, де вас шукати.

— Я представник тієї сили, закони якої ви, матеріалісти, визнаєте, а саму силу не визнаєте. Своє ім’я я не можу вам сказати, бо його не можна передати людською мовою. Отже, вам належить зробити сьогодні ще одне хрещення. Я погоджуся з тим ім’ям, яке ви мені дасте. Шукати мене не треба. Я сам буду приходити до вас, як тільки вам того забажається.

— Ага, добре. Як же вас назвати? — міркував уголос Андрій. — Я думаю, що вас слід назвати не людським ім’ям.

— Як хочете, — була відповідь.

— Ну, що ж? — трохи подумавши, сказав Сушко. — Я вас назву Ефіром, оскільки ви, як я зрозумів, прийшли до мене просто з ефіру. Я буду називати вас «пане Ефіре», а не «товаришу», як ведеться у нашій країні, бо вважаю, що звертатися мені до вас словом «товариш» не випадає.

— Не заперечую проти всього, — відповів новохрещений.

— Вас я буду називати «пане Андрій». Не заперечуєте?

— Будь ласка.

— Але я вас хочу попередити про одну умову нашої дружби, — продовжував Ефір, звівши брови двома нерівними дугами, ви не можете виказувати людям свого винаходу без моєї згоди на це. А втім, як хочете. Тільки ви будете дуже шкодувати, коли зробите це передчасно. Наша дружба тоді порветься.

— Я не дуже поспішаю з опублікуванням цього винаходу. Я й без вас збирався перш, ніж віддати свій апарат людям, використати його для розкриття деяких загадкових явищ серед природи і людей.

— Добре.

Ефір встав.

— Нам час прощатися, вже пізно. Вибачте, що стомив вас, але завтра неділя, і, я думаю, ви зможете ще добре відпочити. Добраніч вам, пане Андрію. Ефір подався не до дверей, а до вікна. Андрій не зауважив, як і коли той опинився за шибками. Стоячи на підвіконню, він ще раз вклонився Андрієві і зник у темряві.

— Як? Він скочив з четвертого поверху?

Андрій кинувся до вікна, розчинив обидві віконниці, та в пітьмі нікого не бачив.

«Може він проник до кімнати карнизом через вікно, а мені здалося, що він зайшов у двері?»

На карнизах нікого не було.

«Карниз такий вузенький, що на ньому ні один циркач не втримався б», — зробив висновок Андрій, ударив себе долонею по чолі, напівсвідомо роздягнувся і пішов спати.

Скоро він заснув міцним сном.

Наступного дня Андрій встав з обважнілою головою. Було вже нерано.

Перше, що спало йому на думку — це вчорашні відвідини таємничого гостя.

«Що це? Сон, мара чи дійсність?» Скочивши з ліжка, поспішно вдягнувся і насамперед пильно оглянув двері й вікно. Не було жодних слідів проникнення крізь них людини.

«Я надто стомився роботою над своїм приладом, — зробив висновок Сушко, — на мене вже находять галюцинації. Так можна збожеволіти. Мені треба взяти відпустку та добре відпочити».

Андрій забрав зі столу свій апарат і разом з записками переніс його до шафи, що стояла в кутку кімнати. Шафу Андрій замкнув, а ключ сховав у шухляду столу.

Після цього він вирішив поголитися і добре вмитися. Намагався ні про що не думати й забути минулу ніч. Голячись, Андрій зауважив сиві волоски на своїх скронях, а на чолі зайву зморшку. Він з жалем у серці ще раз подумав, що минають його найкращі літа, що він надто перевантажив себе працею.

«Так далі жити не можна», — зробив висновок сам для себе. Коли Андрій вмився холодною водою й освіжився одеколоном, він відчув бадьорість у своєму тілі. Ясне сонце, що проникало крізь єдине вікно кімнати, влило радість у нього, і він вирішив піти поснідати до їдальні.

«Перед сніданком я вип’ю склянку портвейну, і це додасть мені сили, нерви мої заспокояться», — подумав він.

В їдальні не було багато людей, бо час сніданку давно вже минув. За столами сиділо по одній, по дві особи. Андрій пройшов у кінець зали, підійшов до крайнього стола, за яким сидів незнайомий чоловік, запитав, чи вільне місце.

— Прошу, — була відповідь.

Андрій сів за стіл і погляд його спинився на людині, що сиділа напроти. В ній він упізнав учорашнього гостя.

— Добридень, пане Андрію, — першим привітався гість.

— Як вам спалося цієї ночі?

В Андрія перебіг холодок поза шкірою на спині, але він не хотів виказати свого відчуття і відповів спокійно:

— Добридень. Спалося добре. Дякую.

— Ви дуже добре зробили, що вирішили взяти собі відпустку Вона вам зараз конче потрібна.

Андрій мовчав.

— Я знаю, — продовжував Ефір, — що ця зустріч зараз для вас неприємна. Ви б не хотіли бачити мене тепер, та даруйте мені, я маю намір сьогодні, в неділю, ознайомити вас із своїми можливостями, щоб ви уявили собі чого можете від мене сподіватися. Ви мали намір випити вина, то ж давайте, вип’ємо разом. Я також ще не починав снідати.

— Хіба ж ви вживаєте людські страви? — зажартував Андрій, згадавши вчорашню розмову.

— Так, я їм і п’ю тоді, коли перетворююсь на людину. Сьогодні я піддав себе такій метаморфозі.

Тим часом надійшла офіціантка.

— Що у вас насправді є з того довгого меню, що лежить на столі? — запитав Андрій.

— Є котлети з волового м’яса та овочеве рагу, — відповіла дівчина.

— Будете їсти? — запитав Ефіра Андрій.

— Хай несе, — відповів той.

— Дві порції котлет і дві склянки портвейну.

Офіціантка записала у свою книжку й пішла до інших столів.

— Придивіться ближче до цих трьох військових, які щойно зайшли й займають столик там за моєю спиною. Вам їх добре буде видно, бо вони сядуть якраз проти вас, — заговорив до Андрія Ефір.

— Це не військові, — заперечив Андрій, — вони тільки носять форму військову. Це працівники МГБ.

— Я знаю про це. Саме тому я звернув вашу увагу на них. Вони не спали цілу ніч. Вони прийшли не снідати, а вечеряти.

— Говоріть тихше, — пошепки попросив Ефіра Андрій, — бо нас почують.

— Марно ви турбуєтесь про це, шановний пане Андрію, можете бути певні, що вони не почують мене. Мій голос тут чуєте тільки ви і більше ніхто.

— Ну добре, але я все-таки прошу вас, говоріть тихше, бо мені трохи страшно, коли ви так голосно говорите про тих людей, звертаючись безпосередньо до мене.

— Гаразд, — погодився Ефір і заговорив зниженим голосом. — От вони сидять за столом, мимо них проходять люди, і ніхто на них не звертає уваги. Сидять собі звичайнісінькі люди. А між тим, якби люди знали, що ці троє зробили в цю ніч, то навколо них зібрався б такий натовп, який не збирається біля впійманого злодія.

Андрій пильніше вдивлявся в обличчя трьох емгебістів і розгледів у їхніх рисах повний спокій. Лише в очах примітив якусь неприязнь. Вони не дивилися на людей, а кудись у простір.

Між тим офіціантка принесла вино. Співрозмовники надпили по кілька ковтків. Вино вдарило в голову Андрієві, в жилах запрацювала живіше кров, і його дуже розібрала цікавість про тих людей, що сиділи навпроти.

— Розповідайте далі, — попросив він.

— Ці люди, — продовжував Ефір, — допитували цієї ночі всі троє разом одну із своїх жертв. Спочатку вони йому прищемлювали пальці дверима, тоді забивали голки під нігті й, нарешті, запустили в горло мишу, від чого в людини вибухнула кров ротом і оббризкала їх. Якщо ви пильніше придивитесь до їхніх мундирів, то побачите на грудях і на рукавах краплини крові, які їм не вдалося стерти.

— Ця людина померла? — спитав Андрій.

— Ще жива, але скоро помре. Тепер, за їхнім наказом лікарі будь-що намагаються продовжити їй життя, щоб зробити над нею ще один допит.

Офіціантка принесла сніданок. Андрій не міг їсти. Він дивився на трьох емґебістів, що сиділи проти нього, і краплинки крові на їхніх мундирах все виразніше вирисовувалися перед його очима. Він силоміць проковтнув кілька шматочків котлети і запив вином.

— Хто був цей нещасний? — цікавився далі Андрій, покинувши їсти.

— Він відноситься до тієї групи відважних людей вашої країни, що не терплять деспотизму. А ці садисти домагалися від нього викриття організації, до якої він належить.

— Вдалося їм досягти цього?

— Ні. Герой мужньо вистояв усі катування.

— Він заслуговує світової слави! — вигукнув Андрій. — А його кати світової ганьби, — вже тихше промовив він.

— До речі, гляньте на той стіл біля вікна. Там сидять двоє юнаків з довгими чубами. Це спільники цього героя.

— Але ми ще вернемося до людей, — встаючи, промовив Ефір, — зараз, мій друже, запрошую вас ознайомитись з природою і заодно відпочити.

Андрій гукнув офіціантку і, опередивши Ефіра, заплатив за сніданок.

Коли вийшли з їдальні, Ефір сказав:

— Я вам пропоную сьогодні такий своєрідний екскурс у довколишній світ. Це буде ніби короткий вступ до наступного мого викладу. До того ж ви збираєтесь відпочивати після своєї тяжкої праці. Цей відпочинок можна вам розпочати сьогодні. Я запрошую вас поїхати зі мною за місто.

— Згода, — вирішив Андрій. — Але чим ми поїдемо?

— Поїдемо на таксі.

Вони підійшли до зупинки і зайняли місце в задній частині одного автомобіля. Машина рушила, і приємний вітерець війнув їм в обличчя крізь відчинені вікна. Мимо них минали люди, дерева, вітрини магазинів.

Ефір наказав водієві зупинитись біля приміського парку, в якому Андрій за весь час проживання в цьому місті ні разу не був. Парк розкинувся на невеликій горі. Він радше нагадував гай, або невеликий лісок, ніж парк, хоч деякі дерева по боках стежок рівно підстрижено.

Андрій, потрапивши між дерева, раптом відчув над собою якусь свободу, якої йому бракувало між будинками міста. Він дихав на повні груди свіжим пахучим повітрям, він підставляв свої скроні лоскотним промінням сонця. Спів солов’їв і кування зозуль створювали ліричний настрій.

— Тут справді можна гарно відпочити, — промовив Андрій. — Ось де знайдеш спокій від міського гамору.

Людей у цьому парку майже не було. Де-не — де проходили селянки-колгоспниці з клунками на плечах та з кошиками в руках, зрідка пробігали, граючись, діти.

— Які пишні дерева! Що за повітря! Не повітря, а еліксир здоров’я! А яка чудова музика пташок! — захоплено вигукував Андрій. Він почував себе так, як почуває себе в’язень, що збувся кайданів.

Коли Андрій навтішався природою, Ефір сказав:

— Ви дуже добре відчуваєте красу природи. Але природу треба не лише відчувати, а й розуміти.

Ефір наставив руку й піймав маленьку пушинку, що літала в повітрі.

— Ви знаєте, що це таке? — запитав він Андрія, показуючи йому пушинку.

— Ні.

— Це зернятко кульбаби. Придивіться: що воно вам нагадує?

— Воно дуже нагадує парашут, — дивуючись вимовив Андрій.

— І літає воно так, як парашут, — сказав Ефір, пустивши на вітер пушинку. — Літає, доки не знайде собі місця для проростання. Ось де думка, до якої людина прийшла на мільярди років пізніше.

— Це справді дивно.

— А ви гляньте на той дикий виноград під муром: як розумно він користується місцем для свого росту. Ліпше всякого альпініста пнеться на круті вершини. Не вхопиться за тонку лозину, а хапається за тверду опору. Або гляньте, як тополя подалася догори, а верба розпустила своє гілля долом.

— Ви мені говорите про давно відомі людству істини, — заперечив Ефірові Андрій. — Хіба, ви думаєте, люди не помітили цього? Давно зауважили і розгадали цю особливість природи. Ще покійний Чарльз Дарвін постарався про це. Те, на що ви мені вказуєте, є не що інше, як пристосування природи до оточення. В боротьбі за своє існування рослини набули різноманітного вигляду. А ви, напевно, хотіли мені показати, як все розумно влаштовано, і що влаштувати це могла тільки якась надлюдська незвичайна сила?

— Я чекав цього заперечення від вас. Люди слушно зауважили, що живий світ, його рослини і тварини, набули різних форм у боротьбі за своє існування, за пристосування до умов життя, — відповідав Андрієві Ефір. — Та цей висновок людей має однобічний характер. Тополя підняла своє галуззя так високо вгору, а коріння запустила так глибоко в землю не лише тому, що хотіла використати якнайкраще всі можливості свого розвитку.

Умови життя, оточення не можна розуміти як ту силу, яка лише протидіє розвитку того чи іншого організму. В цих умовах життя, як і в самому організмі, діють дві цілком протилежні антагоністичні сили. Одна сила сприяє розвитку всього живого, друга — навпаки, затримує, бореться проти всього живого. У світі постійно відбувається боротьба цих двох сил — сили життя і сили смерті. Ця боротьба відбувається не хаотично, не сліпо. Добре. Нехай тополя набула своєї форми в боротьбі за існування, тягнучись до сонця серед інших дерев. Це можна припустити. Ну, а як, по-вашому, виробився парашут з насінням кульбаби? Не знаєте?

Чому на яблуні ростуть яблука, а не самі зернятка? Думаєте для того, щоб ви могли їсти їх? Ні. Яблуня підживлює своїм плодом землю для свого насіння. Хто це придумав?

А хто придумав те, що плоди яблуні можуть їсти люди і тварини? Хто придумав те, що насіння кульбаби чи інших трав поїдають птахи і не дають їм прорости?

За фізичною боротьбою світу не можна не помітити інтелектуальної боротьби в ньому, яка приводить до видимої рівноваги його і яку ви й називаєте об’єктивними законами.

Ось перед вами літають мухи. Якими вони вам видаються? Страшні чи ні? Боїтеся ви їх?

— Мух я не боюся. Я лише не люблю їх. Я бджіл боюся.

— А ви собі уявіть, що було б, якби ці мухи розмножувалися у сто разів більше, ніж розмножуються вони тепер, якби муха жила не одне літо, а тридцять років, якби мух не поїдали птахи.

Андрій замислився.

— Мухи, — продовжував Ефір, — в такому разі знищили б усе живе на землі й самі б загинули.

— Можливо, — подумавши відповів Андрій. Вони все далі заходили у глиб парку і ті лавки, які подекуди траплялися їм на шляху, траплялися дедалі рідше.

Андрій відчув утому в ногах і запропонував своєму співрозмовникові сісти. Лавка була в тіні дерев, сонце вже не палило їм голови, свіжий вітерець повівав на них з гущавини дерев, і Андрій знову відчув усім тілом приємну насолоду.

— Сила смерті, як і сила життя, — продовжував Ефір, сидячи на лавці, — не тільки постійно витають над усяким існуванням, але й глибоко проникають у все існування і ведуть там свою боротьбу. Все живе розвивається чи завмирає під дією цих двох сил, які тиснуть на нього ззовні й зсередини. Одна зберігає життя, а друга руйнує. Народившись, людина, як і кожен організм, починає вмирати. Та в молодому організмі сили життя значно сильніші, ніж сили смерті, і, тільки досягнувши середнього віку, сили смерті починають перемагати сили життя.

— Ви мені говорите те саме, що говорить релігія, — перебив Ефіра Андрій. — Є добрий і злий дух. Злий дух весь час шкодить людині, а добрий їй допомагає.

— А ви знаєте, що в тому релігійному твердженні, до якого ви відноситесь так скептично, є відповідна істина. Людина своїм чуттям пізнала на собі дію цих двох сил. Але вона фактично забарвила своє перше істинне пізнання, уявивши ці сили подібно до себе, надала казковості та загадковості їм і цим викликала сумнів до свого першого пізнання.

— Це добре, що ви мені заперечуєте, — сам себе перебив Ефір, — у суперечці народжується істина. Але чи подобається вам тема наших розмов?

— О, так. Саме ці питання турбують мене вже давно.

— Добре. Я хочу, насамперед, дати вам уявлення про походження цілого світу, а тоді перейдемо до його окремих частин, зокрема розглянемо і походження органічного світу.

Ваші сучасні матеріалісти, користуючись діалектикою, по суті не відкидають боротьби двох протилежних сил, але самі собі заперечують, як діалектики, коли визнають боротьбу лише внутрішню, а зовнішню відкидають.

Гляньте навколо себе, і ви побачите довгий ланцюг різноманітних явищ, що виникають, розвиваються, занепадають і гинуть у лещатах цієї боротьби.

Увесь світ складається з окремих явищ. Усі ці явища органічного і неорганічного світу мають свій початок, розвиток, занепад і кінець. Жодне явище не виникає само по собі, а бере свій початок від іншого явища під дією сторонньої сили.

Ось цей дуб виріс із зернятка, яке проросло під дією сонячного тепла й земної вологи. Закопайте зернятко на метрову глибину в землю, і воно ніколи не проросте. Покладіть зернятко під сонце без вологи і воно навіки засохне.

Спилять і спалять люди цього дуба, чи всохне він і зотліє — виникнуть нові явища: горіння, тління. На місці попелу чи трухлявини виросте трава, нові дерева, попіл дуба послужить живленням для нових рослин, але ніколи з попелу не воскресне той самий дуб.

Проте дуб сам по собі ніколи не згорить, якщо його не запалить блискавиця, чи не зріжуть і не спалять у печах люди. Він сам по собі ніколи не впаде і не зогниє, якщо його не звалить буря, якщо його не підточать хробаки. Він не всохне, якщо йому не забракне поживних речовин у землі.

Тобто: без сторонньої сили ніщо не виникне і не зникне.

— Дозвольте вас перебити, — знову не втримався Андрій, — я пам’ятаю слова ще зі шкільної парти:

— Так. Це мудрі слова і красиво сказано вашою славною поетесою. Але ви хочете ними заперечити, чи підтвердити мою думку?

— Мені здається, вони заперечують вам.

— Ці слова не заперечують моєї думки. Там, де говориться, що кінець стане початком — це якраз підтвердження діалектики природних явищ: явище не виникає саме по собі, а народжується іншим явищем. Треба розуміти фігуральність поетичного виразу: не з попелу виросте верба, а попіл «вкупі з водою» лише сприятиме вирощенню дерева, створенню нового явища, нової рослини, подібної та водночас не подібної до своєї попередниці.

Ці слова Лесі Українки носять алегоричний зміст, як майже всі її твори. Вони більше стосуються людських мрій та ідей, ніж природних явищ. Хоч, до речі сказати, людські думки так само неповторні ідентично, як і природні явища.

Ідея може бути одна, а інтерпретація її різна. На попелі верби виросте теж верба, але це не буде та сама верба, що згоріла. Вона буде відрізнятися від своєї попередниці і своїм стовбуром, і своїм галуззям. Але тут ми відхиляємось від основної думки.

Люди, пізнаючи світ, дуже часто помиляються, особливо ваші сучасні матеріалісти. Ніхто з них не заперечував би мені тоді, що всі матеріальні явища ось так діалектично між собою пов’язані, що все навколо нас складається саме з цих явищ, що навколо нас усе тимчасове і не вічне: і земля, і сонце, і галактика, і метагалактика. Це ваші матеріалісти — діалектики визнають. Коли мова заходить про увесь всесвіт, про матерію, то вони не визнають ні початку його, ні кінця ні в часі, ні в просторі. І ось тут саме ваші матеріалісти перестають бути діалектиками. Яка підстава є стверджувати, що всесвіт існував й існуватиме вічно, коли жодного природного дивища навколо нас нема вічного? Раз людині стало відомо, що вся матерія, яку вона пізнала, як найдрібніше її явище (атом), так і колосальне її явище (метагалактика), не вічна. То чому має бути вічним те, чого людина не знає? Навпаки, за законами своєї логіки людина має зробити висновок: у природі ніщо матеріальне вічно не існує, починаючи від атома і закінчуючи всесвітом.

— Логічно, безперечно, так, — погодився Андрій, — ви маєте рацію, це відповідає законам діалектики, але мені стає сумно від того, що я довідуюсь від вас. Така безперспективність нашого існування! Мабуть, що менше людина знає, то легше їй жити на світі.

— Це правда. Людина — натура цікава, вона хоче знати все. Отже, знайте й ви.

Раз все в природі складається з окремих явищ, які не виникають і не зникають без сторонньої сили, раз цілий всесвіт ніяких підстав нема відрізняти від всіх інших явищ, які є навколо нас, раз ми мусимо визнати кінець всесвіту, то ми мусимо визнати і початок його, а, отже, й ту силу, яка дала поштовх до розвитку його ультраколосального явища.

— Тобто, Бога? — замріявшись, запитав Андрій.

— Прошу вас не забігати наперед і слухати далі.

Тепер ми повернемося до тих двох антагоністичних сил, на які я звернув вашу увагу на початку нашої розмови. Людині легко переконатися в існуванні цих сил. Плюс і мінус в електриці, протилежні полюси магнетного поля, альфа— і бета-промені радіоактивних елементів, наявність в атомі електронів і протонів, речовина і антиречовина, про які вже тепер відомо людям — підказують, що тимчасова єдність довколишнього світу перебуває в боротьбі протилежних сил.

А хіба смерть і життя в органічному світі, наявність вірусів і бактеріофагів у природі та в організмах, благородної і неблагородної живої речовини у тваринному і людському організмах не свідчать про боротьбу протилежних сил у всьому довколишньому?

На Андрія раптом напала якась апатія. Він мало що сприймав із того, що говорив Ефір. Голова його хилилася до власного плеча. Під лоскотним промінням сонця, що проникало крізь галуззя дерев, він поволі починав засинати.

Прокинувся Андрій від палючого сонця, що напекло йому голову. Голова боліла так само, як і вранці. Сонце вже повернуло на південний захід і пекло його просто в обличчя. Хотілося їсти. Він глянув навколо себе. Біля нього не було нікого.

— Де ж Ефір? — майнула думка. — Якесь диво робиться зі мною, — думав Андрій. — Чи справді цей Ефір існує, чи це мені тільки вважається? Але ж він тут говорив, він викладав мені свої погляди. Цей Ефір справді багато чого знає. А все ж треба якось його позбутися, бо заведе мене в такі хащі, що й не виберешся з них.

Гм. А щодо нашої діалектики, то він справді має рацію. Вона таки заходить у зазубень саме там, де треба пояснити не лише окреме явище, а цілий всесвіт. Але що це за сили? Як він їх трактуватиме? Я так і не дослухав його…

Андрій встав з лавки й пішов. Ідучи алеями, він все думав про Ефіра.

— Сьогодні він виглядав як звичайна людина. Невже це тільки примара? Як би це перевірити? От хоч би хто-небудь з моїх знайомих не побачив. А зрештою, я й сьогодні можу це перевірити: ми з ним разом снідали. Я поїду на обід у ту саму їдальню і запитаю про нього в офіціантки.

Коли Андрій зійшов з гори, то почув поблизу дзвін трамваїв.

— От добре, — подумав він, — за кілька хвилин я буду в місті, бо на тій прогулянці добре-таки зголоднів.

У їдальні столик, за яким снідав Андрій, був вільний. До нього скоро підійшла та сама офіціантка, що подавала сніданок.

— Вибачте, — звернувся він до неї, — прошу мені відповісти, чи мій товариш, з яким я сьогодні снідав, ще не приходив на обід?

— Який товариш? — здивувалася офіціантка. — Ви сьогодні снідали самі. Біля вас не було нікого.

— Як нікого? А з ким же я пив вино? — вирвалося у Андрія.

— Це ви, напевно, приятелю, загубили вчорашній день, — підсміхнулася з нього офіціантка.

Сконфужений Андрій замовив обід і взявся руками за голову.

— Що це зо мною робиться? — думав він. — Щоб ще не збожеволіти так. Треба скоріше брати відпустку й ґрунтовно відпочити.

Коли Андрій пообідав і вийшов на вулицю, він сам собі наказував:

— Ні про що не думати! Повна інтелектуальна і фізична інертність. От зараз можна піти в кіно, щоб розвіятися і забутися. А тоді — додому спати, бо я здурію. Треба вибрати якийсь легенький фільм, щоб піднести собі настрій.

«Анна на шиї», — прочитав Андрій афішу. — Це за Цеховим. Не має бути легке. Щось не пригадую змісту цього твору. Проте цей фільм дуже хвалять. Піду.

У фойє кінотеатру Андрій зустрів свого колегу по роботі, інженера Івана Ткача, що прийшов дивитися фільм разом із дружиною Лідою.

Ткач почав підсміхатися з Андрія, як завжди він це робив при зустрічі з ним. Чому Андрій прийшов до кіна сам, чому при ньому нема приємної особи й чому взагалі він так довго не жениться?

Із властивою йому насмішкою він почав викладати свою ‘«теорію» про те, що людина, яка довго не жениться, дичавіє.

— От знаю, — говорив Ткач, глузливо дивлячись на Андрія примруженими очима, — жив у нашому селі один чоловік. Батька його вивезли на Сибір, а його лишили у батьківській хаті. Він був не жонатий і женитися не збирався. Як йому минуло тридцять років, то він почав уникати людей. Іде вулицею, побачить когось перед собою, нагне голову і так проходить. Далі почав узагалі рідко виходити з своєї хати. Згодом дійшло до того, що він зовсім на виходив надвір. Викине линву через двері, сусіди йому прив’яжуть дрючка до неї, він затягне того дрючка до хати, попиляє там, запалить собі в печі, й так жив.

Як було голосування, то його приводили на дільницю дві міліціонери, а він насував свою шапку аж на самі очі, щоб нікого не бачити.

Ось до чого доводить довге парубкування.

— Таке може статися з людиною, — сказав Андрій, прикидаючись, що він Ткачеві оповідання прийняв за правду.

— Так ото ж дивись, щоб з тобою такого не сталося, — безпардонно зауважив Ткач.

— Слухай, — відповів йому Андрій, вирішивши на глум відповісти глумом, — ти знаєш один випадок, коли чоловік здичавів від того, що не був жонатий, а я знаю десять випадків, коли люди дичавіли від того, що женилися, і двадцять випадків, коли люди божеволіли від своїх жінок.

Дискусію поправила Ліда:

— Ну, мій чоловік, якщо й дичавіє, то не від мене, бо він був диваком ще до одруження. То ви вже, Андрію, пробачте йому.

— Та я його знаю, — посміхаючись, відповів Андрій.

Задзвонив третій дзвінок, і люди рушили до зали. Ідучи.

Ткач все ще говорив:

— Hi, ні. Треба одружуватися, Андрію. Годі тобі байдикувати. Дівчат багато, вибрати є з чого. Удвох жити веселіше.

Хоч Андрій і вдавав, що йому краще бути нежонатому і що йому нітрохи не жаль, що біля нього нема приємної особи, проте в глибині душі йому було заздрісно, дивлячись на Ткача та інших молодих людей, які парами заходили до зали.

«Мати справжнього друга — жінку, з якою можна поділити радість і горе — це велике щастя для людини», — думав Андрій, уже сидячи перед екраном.

Хоч у часі демонстрування фільму Андрій кілька разів щиро сміявся в душі, все ж картина не принесла йому того настрою, якого він хотів видобути з себе, і додому він пішов з понуреною головою.

— А все ж таки людська натура підла, — думав він під враженням фільму. Чехов добре розпізнав її. От, справді письменник, не підлабузник перед людством. Дивіться і пізнавайте самі себе! Дивіться, які ви мерзенні раби своїх пристрастей!

Андрієві приснився сон. Він його добре пригадував, прокинувшись у понеділок вранці.

Він сидів на березі моря. Якісь, ніколи ним не бачені дерева схилилися над ним. Разом з ним сиділа на великому камені дівчина. Вона була одягнена в легеньку блакитну сукню. Вітер злегка розвівав солом’яного кольору хвилі її волосся, а її очі зливалися з барвою морської води. Вона ніжно-ніжно гладила своєю маленькою ручкою Андрія по голові, дивилася на нього своїми чарівними очима і говорила таємничим голосом:

— Не журися, мій друже, ти не сам попливеш, я буду разом з тобою у твоїй далекій подорожі.

Відпрацювавши вісім годин у конструкторському бюро заводу, Андрій пішов до директора. Він пояснив йому, що відчуває велику втому та хотів би трохи відпочити.

— Я знаю, що вам належиться відпустка, — дивлячись на змарніле обличчя Андрія, сказав директор. — Чи не слабуєте?

— Ні, я здоровий, але дуже перевтомлений. Другий рік працюю без відпустки, — пояснив Андрій.

Директор обіцяв дати відпустку, але попросив попрацювати ще три дні, доки завод виконає місячний план.

Всі ці три дні Андрій після роботи ходив або до театру, або до кіно. Свого апарата він навмисне не виймав з шафи, щоб не обтяжувати себе новими думками.

Ефір не приходив, і Андрій подумав, що ці тимчасові галюцинації його покинули.

У четвер, задоволений наданою йому відпусткою, він вирішив нікуди не йти. Йому хотілося побути сам на сам зі собою. Треба обдумати як краще організувати свій відпочинок.

Він скинув з ніг черевики та приліг на канапі. Присунув до себе стілець з газетами й почав переглядати їх. Газети читати — не довго. Лише на останній сторінці можна знайти щось цікаве, там закордонні новини, а решта — в кожній газеті щодня те саме. Андрій завжди читав газети, починаючи з останньої сторінки.

У нинішньому номері він побачив на цій сторінці нову таблицю тиражу облігацій.

«Добре було б зараз виграти якісь грошенята, — майнула думка в нього, — все ж краще відпочив би, ніж на саму зарплату».

Андрієві не щастило у виграшах на облігації. Він ще ні разу не виграв за всю свою позику. Навіть останнім часом перестав перевіряти свої облігації.

«Тільки нерви псуєш коло них», — вирішив був.

Проте сьогодні йому захотілося свою позику перевірити. «А може?», — подумав. Він поволі встав, дістав з шухляди столу свої облігації, сів на стілець і почав перевіряти.

«Одна не зійшлася на два числа. Був би виграв 500 карбованців. Хтось, мабуть, виграв з наших. Той, кому переді мною давали облігації».

Залишилася ще одна на 100 крб.

«Якщо не виграє й ця, подумав Андрій, то я більше їх не перевірятиму ніколи. Це тільки дратує людину. Нуль тридцять три, п’ятсот тридцять два, — проговорив він уголос. Ага, ага, ага. Є! — вигукнув так, ніби перед ним сиділа сотня слухачів.

«Скільки ж вона виграла? П’ятдесят тисяч, якщо зійдеться ще й номер білета. На решту номерів припадає по двісті карбованців виграшу, — читав Андрій у таблиці. — Котрий же номер облігації виграв п’ятдесят тисяч? Тридцять вісім. А мій який?»

Андрій глянув на свою облігацію і завмер від здивування.

— Невже я виграв п’ятдесят тисяч? — Сам себе питав Андрій. — Ні, це якась мана. — Він глянув навколо себе.

— Чи немає тут Ефіра? Може знову на мене найшли галюцинації?

Він протер очі й ще раз перевірив облігації. Так. Все сходиться. Помилки нема. Андрій встав і швидко заходив уздовж кімнати. Йому все ще не вірилося. Він знову сів на стілець і знову перевірив свою облігацію. Так. Він виграв п’ятдесят тисяч!

У ночі Андрій спав дуже мало. Думка про виграні гроші не давала йому спокою.

«Що він буде робити з цими грошима? Насамперед треба дещо вислати матері, бо я їй давно вже не посилав гроші.

Треба собі купити порядний костюм, плащ на літо і черевики. Я ж нічого не маю доброго на собі. Все, що я маю, вже старе й потерте, — думав він.

— Я свій апарат ще не буду вдосконалювати. Але тепер мені це робити буде набагато легше».

Прокинувся Андрій рано. Не встаючи з ліжка, він присунув до себе стілець з газетою та облігацією і перевірив ще раз. Таки правда. І ця правда, як електричний струм, надала йому енергії й сили. Він миттю вискочив з постелі.

Коли виходив з дому, була вже восьма година.

«По гроші ще рано, — подумав він. — Зайду поснідаю до їдальні, і якраз буде добре».

До ощадкаси прийшов Андрій десять хвилин по дев’ятій і побачив, що виграші вже видавали. Біля каси стояла черга з кількох осіб. Він став у чергу. Андрій бачив, як кожну облігацію перевіряли: приставляли лінзу до номера і переглядали на світло.

Перед ним ніхто великих виграшів не мав — все брали по 200 карбованців і лише одна особа виграла п’ятсот.

Коли Андрій подав свою облігацію, дівчина-контролер здивувалася. Перевівши номер, вона глянула на Андрія, потім приклала лінзу, передивилась облігацію на світло і промовила:

— Через те, що на вашу облігацію припадає велика сума, належиться зробити додатковий аналіз. Прошу піти зі мною.

Вона встала й пішла, наказавши Андрієві йти за нею.

Андрій опинився в кабінеті завідуючого ощадною касою.

Крім завідувача, в кабінеті було двоє: капітан-емґебіст і якийсь суб’єкт у цивільному одязі. Емґебіст ходив уздовж кабінету, а цивільний сидів праворуч завідувача.

— Ось цей товариш виграв п’ятдесят тисяч, — промовила дівчина-контролер, поклала Андрієву облігацію на стіл і вийшла.

— Паздравляю с нєажіданим щастьєм, — швидко заговорив капітан. Він підбіг до Андрія, притворно радіючи, і подав йому свою п’ятірню.

— І вєзьот же людям, — продовжував він. — А тут хоть би на смєх виіграл какую Тищенку.

Завідувач взяв облігацію, присунув до себе газету з таблицею таражу і перевірив номер.

— Так. Виграш солідний, — промовив він. — Що ви будете робити з такою сумою? — ніби жартуючи, звернувся він до Андрія.

— З грішми є що робити. Нема що робити без грошей, — відповів Андрій.

— Це правда. Гроші — крила серед степу, а безгрішшя — камінь серед води.

— Нєбось такіх дєнєг нікагда і в руках нє дєржалі? — продовжував строчити емґебіст. — Гдє ви, таваріщ, работаете, позвольте паітєрєсоваться, может бить, там все такіє щаслівиє?

— Я інженер машинобудівного заводу, — байдуже відповів Анрій.

— О, тогда вінават, ізвіняюсь…

— Ну, що ж, — перебив емгебіста завідувача, — ви сьогодні наочно переконались, яку велику користь приносить нашим громадянам державна позика. Я думаю, що ви з радістю поповните свою суму облігацій, щоб виграти ще не один раз.

Андрій сподівався, що йому будуть пропонувати облігації на виграні гроші, і знав, що від цього ніяким способом відкрутитися не можна. Про це він чув від людей, яким доводилося вигравати великі суми.

— Чому ні? — відповів він завідувачеві. — Звичайно, я куплю певну кількість облігацій. От цього року я підписався на тисячу карбованців. Сьогодні я можу, крім своєї підписки, купити ще не одну тисячу цієї ж позики.

— Ну што ви, таваріщ, — знову втрутився емгебіст, — прі таком виігрише ви будете не в убиткє, если даже подпіши-тєсь на пятьдесят працентов.

— На п’ятдесят процентів я підписатися не можу, бо мені гроші потрібні для моєї творчої роботи. Я працюю над винаходом.

— На скільки все-таки ви зможете підписатися? — допитувався завідувач.

— Я можу підписатися не більше, ніж на десять тисяч.

— Ну, ви бросьте дурака валять. Таргаваться будете с га-судрством, што лі. Падпісивайтєсь на двадцать тисяч і дєло с концом, — вже категорично запропонував емгебіст.

Андрій зрозумів, що далі сперечатися неможливо, і дав згоду.

— А теперь пагаварітє с таваріщем, — промовив капітан, вказуючи на цивільного, що сидів при столі.

— Я представник товариства дружби радянського і китайського народів, — заговорив цивільний. Вам, як передовій людині, інженерові, певно, відомо, що китайський народ зараз спіткало велике лихо: там велика повінь на річці Янцзи. Наш народ активно допомагає своїм друзям вийти з цієї тяжкої катастрофи. Сподіваюсь, що ви не відстанете від усіх радянських людей і виявите відповідну допомогу нашим братам-китайцям.

— Скільки вам треба? — перебив його Андрій, переконавшись, що тут суперечка ні до чого не приведе.

— Десяток тисяч нада дать, — знову продиктував емгебіст.

Андрій погодився, і представник «дружби» заходися виписувати квитанцію.

— Ну і патом ми вам рекомендуєм, — знову заговорив емгебіст, — всех денег сразу нє брать. Ви нє успєєтє вийті із сберкаси, как іх у вас может нє аказатьса. Да харашо єщьо, єсли абайдьотса без нещастья. Знаєте, какиє у нас спеціалісти єсть? Вазьмітє сібє пару тищьонок, аостальниє палажітє на кніжку. І вам удобно, і для государства польза.

— Добре, — погодився і на це Андрій.

Завідуючий натиснув кнопку, і за хвилину ввійшла та сама дівчина-контролер.

— На двадцять тисяч позики, — диктував їй завідувач, — десять тисяч представникові радянсько — китайської дружби. Скільки тисяч ви хочете зараз взяти з собою? — звернувся він до Андрія.

— П’ять тисяч, — відповів той.

— П’ять тисяч видайте, а решту на ощадну книжку.

З ощадкаси Андрій вийшов з таким почуттям, ніби його там було обікрадено.

— Ну та хоч двадцять тисяч є і то добре, — говорив сам до себе, ідучи вулицею. — На такі гроші треба було б працювати на заводі не менше, як два роки.

Він зайшов на пошту і відіслав матері одну тисячу.

Півдня провів Андрій на шукання собі костюма, черевиків та літнього плаща. Ідучи додому з покупками, зайшов до їдальні.

Після смачного обіду з вином йому захотілося відпочити, і він поспішив розплатитися з офіціанткою.

Як прийшов до хати, відразу ліг на ліжко, й скоро заснув.

Коли прокинувся, вже було темно. Хотілося полежати трохи, і він, не вмикаючи світла, віддався мріям.

Андрій пригадав собі сьогоднішню розмову в ощадкасі, домагання емгебіста, відібрані гроші… Найдужче було шкода десяти тисяч для китайців.

«Чи хоч попадуть вони тій голоті, що справді терпить від стихійного лиха? Коли б не перетворились вони, ці наші гроші, у танки і кулемети», — думав він.

«О, за нами вже велика сила є, — розгорталися думки в Андрієвій голові. — Китай наш, Монголія вже давно наша.

Північна Корея наша, відвойовуємо Індокитай. А Польща, а Румунія, Болгарія, Угорщина, Чехословаччина, Албанія, Східна Німеччина — все ж це фактично наше! Вже підбираємось до Америки через Кубу! І скрізь встановлюється диктатура пролетаріату. Диктатура пролетаріату! — міркував далі Андрій. — Цікава це штука. Яка може бути диктатура пролетаріату в Китаї, коли там за визнанням самого Мао-Дзе — Дуна немає й одного мільйона пролетаріату на шістсот мільйонів населення? А хіба багато є пролетаріату в Румунії, Болгарії, Албанії, чи в тій же Кореї або Індокитаї? Все ж це сільськогосподарські країни. Тим часом у країнах, які справді промислово розвинені країни, де пролетаріату, здавалася б, має бути найбільше, як ось СІЛА, Англія, Німеччина, Франція, ніякої диктатури пролетаріату не виникає. А на якій підставі прийшов до влади пролетаріат у Росії, коли на початок революційних заворушень у дев’ятсотих роках пролетаріат Росії не становив і три мільйони зі ста шістдесяти мільйонів мешканців царської імперії?

І чому цей пролетаріат такий жорстокий, що йому потрібна така кривава диктатура? Чому він ні з ким не поділяє своєї влади? Навіть селянство — одвічного трударя, виробника засобів існування для всього людства, використовує лише як тимчасового союзника в боротьбі за владу, а тоді нищить.

Чому він, цей пролетаріат, знищує всіх тих, хто хоч трохи інакше думає, ніж вимагають його вожді? Чому він такий кровожерливий, цей пролетаріат? Нащо ж народи допускають його до влади?

Мені здається, що не настільки жорстокий той пролетаріат, як роблять його таким пролетарські вожді. Вожді, які самозванно викликались бути вождями, і які самі далеко не належать до пролетаріату. Та ж вони, ці вожді, з цього незначного прошарку населення, який, фактично, нічого сам не вирішує і який у культурних країнах давно зник з лиця землі, перетворившись у заможного інтелігента — робітника, зробили справжнього упиря всього людства.

Та нехай би той пролетаріат, а радше його самозвані вожді, створили навіть справжній рай на землі, нуль ціна була б тому раю, якщо його збудовано на крові незчисленних жертв».

Андрієві прийшла до голови остання розмова з Ефіром, і він подумав: «Цікаво, як би відповів на всі ці питання Ефір?»

Але тут же відкинув цю думку: «Ні, хай краще не приходить, після нього голова болить».

— Марно ви цураєтеся мене, друже. Я вам шкоди не приношу, здається ви вже переконалися в цьому, — почув Андрій голос із пітьми, що залягала в його кімнаті. — Голова вам болить не від наших розмов, а від перевтом. А втім, якщо вам так небажано мене бачити, я можу покинути вас. Лише знайте, що я не кожну людину відвідую, і якщо вас справді турбують якісь світові проблеми, то не скористатися моїми візитами було б з вашого боку просто нерозумно.

Андрій на цей раз не дуже злякався голосу, оскільки був підготовлений до цього ходом своїх думок, проте заговорив так, ніби був здивований:

— О, ви вже тут, пане Ефіре? Так швидко? Не встиг я подумати про вас, як ви вже біля мене.

— Я тут уже давно. Ось сиджу і слідкую за вашими думками, а ви мене не зауважуєте. Ну що ж? Тепер ви задоволені: відпустку одержали, грошей маєте досить?

— О так! Але ось з виграних мною п’ятидесяти тисяч не видали навіть половини.

— Це нічого. Поки що вам цих грошей вистачить, а як витратите, прибудуть ще.

— А ви звідки знаєте, що прибудуть?

— А звідки я знаю про те, що ви сьогодні виграли гроші? Ви ж мені про це не говорили.

— Справді! Я вам цього не говорив. Звідки ви довідалися? Ви були в ощадкасі?

— Ні, в ощадкасі я не був. Та ж ви мені не повірите, якщо я вам скажу, що виграти ці гроші вам допоміг я.

— Як то так?

— А так: на тиражі виграшів я направив руку, яка тягне жеребки на номер і серію вашої облігації.

— Я вам повірю, якщо ви зараз скажете мені номер тієї облігації, бо ж в такому разі ви мали б добре знати його.

— Номер серії 033532, номер білета 38, — спокійно виговорив Ефір.

Андрій простягнув йому руку на знак подяки.

— Може вам за цю послугу дати якусь частину з мого виграшу? — запитав він Ефіра.

— Мене ваші гроші цікавлять так, як вас торішній сніг. Я виключно для вас це зробив.

— Так, звичайно, нащо вам наші гроші, як ви не з нашої планети, — продовжував Андрій.

— Я сьогодні, — тихим приємним голосом заговорив Ефір, — хотів би продовжити нашу розмову, розпочату в парку. На ті питання, які стурбували вас сьогодні, я дам відповідь згодом. До того ж взагалі вас турбують не лише ті питання, які прийшли вам на думку сьогодні під впливом розмови в ощадкасі. Правда ж?

— Безперечно, так, — відповів Андрій, поринаючи в мислі.

— От хіба вас не цікавлять такі питання, — продовжував Ефір тихим голосом, — як походження світу, як виникнення та розвиток життя на землі, походження людини, сучасний стан людства та його майбутня доля?

— Ці питання не те, що цікавлять мене, а просто з’їдають мій розум, бо на них я ніде не знаходжу такої відповіді, яка б мене задовольнила.

Сказавши це, Андрій зайняв напівсидячи положення та зосередив всю свою увагу на Ефірові, який у ледве освітленій місячним світлом кімнаті виділявся малопомітним силуетом.

— Над першими трьома питаннями, — продовжував Ефір, — людство вже б’ється дуже давно, про що вам відомо. І все ж на сьогодні жодна наука, ніяка філософія не дала ще такої відповіді, яку б можна було назвати правдивою, яку б людський розум не в спромозі був піддати сумніву.

— Це правда, — перебив Андрій, — що відкриє в цій галузі один вчений, те спростує інший. І не знаєш, кому й вірити.

— Так от минулого разу я звернув вашу увагу на те, що весь світ, який оточує нас розвивається у глибокому протиріччі, у жорстокій боротьбі двох начал. Двох начал! Підкреслюю це. Всі явища світу, — говорив я, — перебувають у лещатах зовнішньої і внутрішньої боротьби двох антагоністів. Ви не будете заперечувати проти того, що весь довколишній світ, світ, який ви бачите і відчуваєте, все те, що ви називаєте матерією, складається з живого і неживого, або як говорять ваші вчені, органічної і неорганічної природи, що живе від неживого рельєфно відрізняється своїми властивостями, що ототожнювати їх ми не маємо найменшого права.

І далі: людина при найменшій здатності до спостереження та аналізу не може не зауважити такої особливості в природи: все живе стає мертвим, а мертве ніколи не стає живим.

— Це правильно. Та дозвольте вам повідомити, пане Ефіре, що наша наука в останні роки вже доходить до того, що скоро створить живий організм із неживої матерії, — зауважив Андрій.

— Ваша наука має лише голу надію на це, але нічого не створила. Мені ці спроби добре відомі. І не створить. Вона тільки повторює помилки середньовічних алхеміків, які також перетворювали неживу матерію на живий організм, і більш нічого. Скажу вам відразу, що такого перетворювання людині взагалі ніколи не вдасться зробити, бо це належить не до її можливостей.

До цього питання ми ще повернемося тоді, коли я буду пояснювати походження життя. Зараз я хочу пояснити походження світу, бо без розуміння походження світу неможливо зрозуміти походження життя на землі.

— Слухаю.

— Дві протилежні сили борються в довколишньому світі, що видно з аналізу явищ природи. Видно, що ця боротьба відбувається не хаотично, а підлягає відповідним законам, які створюють гармонію цієї боротьби. Гармонію, через яку людині важко розпізнати саму боротьбу.

Вогонь не спалює до тла усе живе на землі, бо його пригашує вода. Вода не затоплює усієї землі, бо її випиває вогонь (сонячний промінь). Повітря не сповнюється самими лише смертоносними бактеріями, бо їх пожирають бактеріофаги. Земля не відривається від сонця і не летить до зорі Антарес, бо її утримує коло себе сонце.

Все це нам говорить про те, що боротьба двох начал не простий матеріалістичний процес, а процес, який супроводжується інтелектуальною силою, що тут поєднання простої боротьби матерії із складною боротьбою інтелекту.

Вам, як переконаному матеріалістові, це на перший погляд здається дивним, правда?

— Правда, — відповів Андрій. — Я звик уважати, що та гармонія боротьби двох протилежностей, яка є в природі — не що інше, як об’єктивно існуючі закони.

— А що ж таке об’єктивно існуючі закони? Це ж уже не матерія? Чому саме сліпа матерія розвивається за ясними законами, а не поза будь-якими законами, не хаотично?

Об’єктивно існуючі закони є ніщо інше, як вияв протилежних сил у їхній не матеріальній, а інтелектуальній стороні. Об’єктивно існуючі закони — доказ того, що світ розвивається в тісному поєднанні інтелекту з матерією.

— Мені здається, що я щось подібне читав у Толстого.

— Так. Ви вгадали. Таку думку висловив цей мислитель у романі «Війна і мир». Але Толстой не розходився тут зі своїми попередниками і сучасниками філософами—ідеалістами. А ці філософи вирішують проблему походження світу по-моністичному: існувала одна сила (творець, деміург, ідея, абсолют), яка й дала поштовх, початок світу. Ця сила, цей творець є уособленням усього найблагороднішого і найпозитивнішого. Вона не містить, за цією теорією, в собі антагонізму протилежних сил. Звідки ж виникає та жорстока боротьба, яка відбувається довколо нас? Що примушує сонце так довго горіти, що воно за мільярди мільярдів років не гасне, а виділяє з себе таку силу силенну енергії? Що за сила жене землю навколо сонця, намагаючи її відірвати від нього, і що за сила утримує Землю біля Сонця? Що за сила змушує так буйно розцвітати сади і виростати на деревах таким чудовим плодам, і що за сила змушує дерево перетворюватись у суху тріску? Що за сила змушує людину йти на найганебніше вбивство заради задоволення своїх найогидніших потреб, і що за сила змушує людину йти на смерть заради щастя інших?

Релігія це питання пояснює просто: повстанням у стані ангелів, яке народило непокору творцеві, тобто антагоністичних противників благородної сили. Тоді звідки виникло повстання, якщо сам творець не заключав у собі протилежності? Чому творець, будучи позитивною, благородною силою, маючи повну владу над усім існуючим, не запобіг виникненню ворожої йому сили?

Тут нема логічної розгадки всесвітних і земних процесів, але в цій філософії є правдиве чуття людини, яка відчула на собі дію двох протилежних сил.

— Як же ж поясните походження світу ви? — не втримався Андрій. — Я бачу, ви виступаєте і проти матеріалістів і проти ідеалістів у цьому питанні.

— Слухайте. У безматеріальному просторі, який справді не має ні початку, ні кінця, бо це не є матеріальне явище, існують сфери так званих інтелектуально-матеріальних сил. Застерігаю вас, що термін цей я вживаю досить умовно, спеціально для того, щоб ви могли спрощено уявити собі ці сили. Інтелектуальність цих сил багато чим відрізняється від того інтелекту, який є в людей. Сила інтелекту людини не дорівнює й одній мільярдній частині сили того інтелекту, яким володіє сфера. Щоб ви хоч трохи могли уявити собі силу цього інтелекту, вкажу на його можливості: він здатний вникнути у процес кожного атома зокрема і в процес галактики загалом, він проникає в кожний живий організм на землі й в кожну людську душу.

Матеріальність цих сил також не відповідає особливостям тієї матерії, яку бачите навколо себе. У сферах знаходяться лише ті особливості, ті можливості, які приводять до виникнення матерії. Матерія вже є наслідком боротьби двох сил. Сфери діляться на два типи: благородні та неблагородні. Тобто, цілком протилежні дві антагоністичні сили.

Вони знаходяться у стані відносного спокою доти, доки агент однієї з протилежних сил не проникне у сферу іншої сили. Тоді ці сили з’єднуються в жорстокій боротьбі, тоді починається те колосальне явище, яке люди лише частково спроможні охопити своїм пізнанням, і яке народжує найдрібніші явища на землі, тоді виникає світ, який ви бачите навколо себе.

— Мені доводиться вірити вам, — сказав Андрій з ноткою глуму в голосі, — бо я не маю найменшої можливості перевірити правдивість ваших тверджень.

— Звичайно, безпосередньо перевірити мої твердження ви не маєте можливості, оскільки ви дуже мала клітина в цьому не вимірюваному вашим уявленням процесі. Людина має надто короткотривале життя, щоб спроможна була спостерігати такі космічні явища. Але ви можете моїтвердження перевірити силою логіки.

Цей процес, який ґрунтується на боротьбі двох антагоністичних сил і який є фактично не що інше, як колосальне явище, ви можете пізнати через аналіз дрібних і великих явищ, які ви спроможні спостерігати на землі. Для цього я перед поясненням виникнення всесвіту навів вам декілька прикладів діалектичного розвитку будь-яких явищ, вказав на дві протилежні сили, що пронизують всесвіт, з чим ви погодились і мені здається, ми мусимо тепер дійти згоди.

Я не хочу вам на доказ існування двох сфер наводити за приклад самого себе, як представника однієї з антагоністичних сил, бо знаю, що й моє існування ви ставите під сумнів.

— Ах, так! — вигукнув Андрій і аж підвівся у своєму ліжку — Тепер мені зрозуміло, хто ви такий! Аж ось коли стало зрозуміло! Але дозвольте поцікавитися: якої сили ви є представник, благородної чи неблагородної?

Ефір усміхнувся у відповідь.

— Це вже я надаю вам право визначити самому. А, до того ж, — продовжував Ефір знову лекційним тоном, — найвизначніші ваші теоретики матеріалізму, хоч і намагаються довести безпочатковість і безконечність існуючого світу, матерії тобто, як вони називають всесвіт, об’єктивної реальності, даної нам у відчутті, як каже Лєнін, все ж вони, ці теоретики, в той час, коли стоять на діалектичному розумінні світу, не помітно для себе і мимо свого бажання приходять до того самого висновку, який я щойно зробив. Цитую слова Енгельса:

— Рушійне начало всякого розвитку — поділ на протилежності, їх боротьба і розв’язання.

Якщо хочете перевірити точність наведеної цитати прошу заглянути в «Анти-Дюрінг», сторінка 313, видання 1949 року. Ось у цих словах і висловлено те, що я вам довів упродовж усіх наших розмов.

Що означає «рушійне начало всього розвитку»? Це фактично є визнання початку існуючого світу, бо розвиток за діалектикою матеріалізму поза матерією не мислимий. А слова «начало», «боротьба», «розв’язання» вказують на початок, розвиток, занепад і неминучість кінця всесвіту. Тут досить виразно вказано і на основи виникнення світу — «рушійне начало», тобто сили, які привели до виникнення матерії. Ці сили — казав Енгельс, — є «поділ на протилежності». Хіба це не те саме, що я вам говорив? І хіба це не пряме заперечення твердження сучасного підручника діалектичного матеріалізму, що вийшов 1954 року під редакцією Александрова, де на сторінці 19 написано:

«Матеріалісти стверджують, що матерія вічна і безкінцева, що світ не має ні початку, ні кінця, як в часі, так і в просторі».

— Мені здається, що ви мене починаєте переконувати, — промовив, задумавшись, Андрій.

— Я знаю, — продовжував Ефір, — що саме вам тяжко собі уявити. Ту субстанцію, яка існувала до матерії, ті сили, які породили ваш світ. Це справді уявити тяжко, але деякі сліди цих сил ви можете виявити. Ви досить добре ознайомлені з будовою і роботою атома, правда, в межах сьогоднішнього людського пізнання. Проте й цього досить. Знаєте, що діяльність внутрішньої системи атома ні трохи не відповідає особливостям матерії, а сам факт розкладу атома категорично заперечує думку про те, що поза матерією жодної іншої субстанції не існує. Та ж для кожної людини, яка володіє знанням настільки, щоб могла зрозуміти внутрішні процеси атома і яка фанатично не схиляється перед теорією матеріалізму, мусить бути зрозуміло, що матерія є не єдина субстанція, на якій ґрунтується світ, що матерія скоріше наслідок, ніж початок.

Розкриття людиною внутріатомних процесів категорично спростовує погляд на світ, як на виключно матеріальний процес.

Ось тому ваші теоретики і вдаються до складного маневрування. Щоб врятувати свою матеріалістичну теорію, Ленін розширює саме поняття матерії, називає її «об’єктивно існуючою реальністю, даною нам у відчутті» і фактично тут саме і заплутується остаточно, бо ж за цим визначенням нема ніякої відмінності між матерією і безматеріальним простором. Безматеріальний простір існує об’єктивно так само, як і матерія, люди його відчувають завжди поруч з матерією.

Хай вас закопають живцем у землю і ви моментально відчуєте брак потрібної вам кількості безматеріального простору, підніміться в літаку на висоту десять тисяч метрів і ви відразу відчуєте на собі тиск занадто великої кількості без матеріального простору.

Лєнін шукає такої рамки у визначенні матерії, якою можна було б охопити усі процеси довколишнього світу, але рамка виявилася такою широкою, що сам Лєнін, напевно, не дошукався б у ній меж. Визначення матерії вийшло настільки абстрактним, що воно не є ніяким визначенням.

— Скажу вам по совісті, — втрутився Андрій, — що питання невідповідності атомних процесів процесам фізичним турбує мене давно, а та відповідь, яка є в «Матеріалізмі та емпіріокритицизмі», звичайно, ніякою мірою мене задовольнити не може. Вона розрахована на поняття таких людей, які в фізиці розуміють менше, ніж розумів сам Ленін.

— Та ж ви подивіться на будову атома. У ній ви яскраво побачите ту саму боротьбу двох сил, про яку я вам говорив. Ядро атома оточене електронами. Ядро — це і є якраз та сила інтелектуально-матеріальної сфери однієї системи, переможена силою другої. Та сила, яка знаходиться в ядрі атома, якраз і є тією благородною силою, що несе у собі життя, а та сила, яка ув’язнює ядро, електрони, — протилежна до неї, антагоністична, неблагородна.

— Дозвольте вас перебити, — не втримався Андрій. — Чим же пояснюється те, що зрив атомної бомби несе людям не життя, а таку немилосердну смерть?

— По-перше, це наслідок того, що людина звільняє цю силу всупереч діалектичним законам боротьби антагоністів. А, по-друге, раз людина вже прийшла до такого досягнення свого розуму, то це не означає, що використання нею атомної енергії виходить поза всякі межі законів діалектики природи. Від цього загальний процес розвитку не зміниться. А якщо атомна енергія принесе загибель певному відсотку людства, то від цього воно загалом не загине, а життя на землі не порушиться.

Людство і без атомної енергії періодично само себе знищує, і це теж входить у діалектику земного життя. Без таких операцій люди перетворилися у тих мух, про яких я вам говорив: вони знищили б усе навколо себе і самі себе. Бо людина вибилася поза межі свого природного розвитку, скориставшись своїм розумом. Вона підкорила собі інші живі істоти на землі, розпорядилася їхнім життям. Вона стала розмножуватися необмежено і безперешкодно на досить обмеженому просторі, земній кулі.

Людина надто егоїстично користується землею. Вона зараз харчується не лише плодами рослин, як колись харчувалось, а вбиває для свого споживання тварин, які мають таке саме право на існування, як і людина. А хіба ви не бачите, що енергія атома, яка приносить смерть одному живому, одноразово приносить життя іншому живому — подвоює і потроює життєві сили рослин, які людина так немилосердно губить. А втім людина може використовувати атомну енергію не лише на шкоду собі.

Та про людей поговоримо згодом. Хочу вам навести ще один доказ наявності у світі позаматеріальної сили: як би комусь не хотілося, вівця ніколи не народить кози, корова не приведе лоша, з зернятка ялинки ніколи не виросте вільха, мати народжує дочку тоді, коли вона хоче сина. Яка матерія, сліпа і нечуттєва, може регулювати процесами життя? Яка матерія може знати, скільки потрібно на землі чоловіків, а скільки жінок?

Якби все це сталося стихійно, якби світ був лише матеріальний процес, то життя на землі мало б зовсім інший вигляд. І, хтозна, чи можна було б його назвати життям? Кому не зрозуміло, що є сила, яка керує цими процесами?

Ось тепер я й хочу перейти до пояснення вам походження життя на землі.

— Цікаво, цікаво, як ви будете розв’язувати це питання за своєю концепцією. Бо ж це той камінь, об який постійно спотикається і падає наша філософія.

— Вона завжди буде об нього спотикатися, бо вона це питання розв’язує не діалектично, локально. Вона хоче знайти джерело виникнення життя близько себе, на землі, і цим створює бездонну прірву між земним життям і всесвітнім процесом.

Але чи не набридло вам, шановний друже, слухати мене? — змінивши тон, ласкаво запитав Ефір.

— О, ні, — відповів Андрій. — Я все це слухаю, як чудову казку. На його обличчі з’явилася усмішка, одначе в голові

Андрія тепер чулося значно менше скептичності, ніж при перших розмовах з Ефіром.

— Ви, здається, сьогодні нікуди не збирались йти? — знову запитав Ефір.

— Так. Мені хотілося сьогодні побути на самоті, і я задоволений своїм станом зараз. Вашу присутність я не вважаю за порушення самотності, позаяк ви не належите до людей.

— Ну добре, отже, я продовжую, — говорив далі Ефір. — Я вже одного разу звернув вашу увагу на те, що зі спостережень над природою можна зробити найпростіший, але беззаперечний висновок: все живе стає мертвим, і, навпаки, мертве ніколи не стає живим. Водночас все живе ніколи не гине безслідно, бо перш ніж загинути, дає початок новому життю. На цьому утримується земне життя, та інших джерел походження воно не має.

Ваші матеріалісти намагаються довести цілком протилежне, тобто що живе виникло з мертвого, з неживого. Для цього у них жодних підстав немає, проте вони пнуться щосили до того, щоб підтасувати природу під свої догадки і до своєї теорії. Вони присвятили цьому завданню не один десяток років, проте наслідків ніяких не добилися.

— Дечого добилися, — заперечив Андрій.

— Я знаю про ці наслідки. Коацервати вашого Опаріна — це просто жалюгідна аналогія зовнішнього вигляду і більше нічого. Створені Опаріним коацервати чисто фізичний процес мертвої речовини, такий же як, наприклад, кристалізація солі в ропі. Вірити у кооцервати Опаріна, як у початкову форму життя — це те саме, що вірити в те, що вода загориться на тій підставі, що вона така ж прозора, як і спирт.

Відкриття Лепешинською життя поза клітиною в живому організмі не є на користь матеріалістичного трактування походження життя. Навпаки, воно підтверджує думку ту, що живий організм — це не лише матеріальний процес, що живий організм включає в себе силу, яка стоїть над матеріальними процесами.

Проте, маю визнати, що ваш Опарін натрапив на правильний шлях, коли почав шукати початок життя не в себе на землі, а на сонці. Але його обмеженість сучасною матеріалістичною метафізикою зупинила його лише на розумінні аналогії процесів сонця і процесів земного життя в наявності тут і там однакових вуглеводнів.

— Виходить, початок життя треба шукати на сонці? — знов насмішкувато запитав Андрій.

— Не тільки на сонці, — спокійно відповів Ефір, — а в інших космічних процесах, що відбуваються поза землею, на сонці вже не початок, а переходова ступінь життя.

— Ви мені вибачте, шановний пане, але це мені нагадало одну з комедій Аристофана, де він критикує тих софістів, які твердили, що життя на землі є тільки дрібні догораючі вуглини великого вогню-сонця.

— Як вам не дивно, але ці давні софісти мали рацію в своїх твердженнях. І зараз я вам це докажу. Я повертаюся назад. Висновок наш був такий: все живе стає мертвим, все мертве не стає живим. Спеціальних доказів цьому твердженню наводити нема потреби. Приклади смерті ви зустрічаєте щодня. Піймайте муху, спаліть її на вогні, чи роздушіть — і, запевняю вас, вона не оживе навіть через тисячу років.

Водночас із цим із спостережень над життям землі ми маємо зробити ще один висновок: всі живі організми — рослини, тварини, люди — живуть і розвиваються на ґрунті речовин загиблих організмів. Ні одне дерево, ні одна стеблина не виросте, якщо ґрунт під нею не підживлений прахом їхніх попередників. Думаю, що цьому ви повірите?

— Але ж мох виростає на голому камені? — заперечив Андрій.

— Мох виростає лише на тому камені, який має на собі хоч маленькі щілини, в яких затримується порох, залишки живих організмів чи рослин, що й становить ґрунт, для живлення цієї рослини. На відшліфованому мармурі чи на склі мох ніколи не виросте.

— Це правда, — погодися Андрій.

— Отже, живий організм може існувати лише тоді, коли був перед ним інший живий організм, який вмер і своїм прахом створив ґрунт для існування нового організму.

Бачите, яке тут коло, з якого виходу здається, нема. Правда?

Припустімо, що на землі, на якій досі не було ніякої організації природи, якимсь чудом сам по собі створився найпростіший організм. Чи міг би він проіснувати хоч одну секунду без потрібного живлення?

— Секунду може і зміг би проіснувати. Ростуть же рослини в самій воді.

— У самій воді, в якій нема потрібних для живлення бактерій, не виросте нічого. А бактерії — це вже є живі організми.

— Це справді цікаво, — задумався Андрій, — тут направду якесь зачароване коло. Як же ж ви поясните початок життя на землі.

— Якщо ви шукатимете початок життя за методом сучасного матеріалізму, тобто, від найпростішого до найскладнішого, то ви цього початку ніколи не дошукаєтеся. З нічого нічого не утворюється. Якби земля не мала сама в собі життя, то це життя саме по собі на ній ніколи б не утворилося.

Ефір деякий час помовчав, давши Андрієві подумати, а потім продовжував:

— Я думаю, що мені нема потреби вам доказувати, що сонце виділяє з себе стільки енергії, що ця енергія давно вже перевищила всі його запаси, що сонце в силі управляти всіма планетами його системи і надавати сили до життя найдрібнішій комасі та рослинці на тих же планетах. Звідки ця сила? Річ у тім, що землю не можна розглядати відірвану від сонця, а сонце не можна розглядати відірвано від усіх процесів космосу. Сонце є лише один із джерел боротьби двох протилежних сфер у безмежному космічному процесі. З цих сфер і концентрується сила в сонці, постійно поступають все нові агенти з однієї і другої сили, що й створює таку величезну енергію.

Отже, сонце — це один з вузлів боротьби антагоністів, а земля — маленьке сонце, його дитя, яке перебуває на стадії завмирання. На землі ця боротьба виявляється у слабкому, кволому процесі, який люди називають життям.

— Вибачте, — знову втрутився Андрій, — це дещо нагадує філософію Платона, який стверджував, що життя на землі є лише слабкий відбиток дії потойбічних сил.

— Не заперечую, — відповів Ефір на Андрієве зауваження. — Платон правильно зрозумів, що земне життя не може походити з мертвого каменя, що воно не може бути самонародженим, він правдиво відчув керуючу силу над людським існуванням. А Платонові треба вірити, бо чи й була на землі голова після нього, яку можна зрівняти з Платоновою головою.

Ваш матеріалізм зображає виникнення життя на землі так: була земля, розпечена куля. Причому цю розпечену кулю матеріалісти уявляли собі, як звичайний процес горіння. Куля ця охолола. Стався якийсь надзвичайний стрибок, і з каміння, і води, які утворилися на поверхні землі, виникло життя.

Насправді справа виглядала зовсім інакше. Земля, у вигляді розпеченої кулі, є не що інше, як життя, помножене своєю енергією в мільярди разів, проти сучасного земного життя.

— Дозвольте мені вас перебити, — не втримався знову Андрій. — Думаю, що на розпеченій кулі—землі температура була не нижча, ніж зараз на сонці, так?

— Приблизно така.

— Чи могло бути при такій температурі якесь життя? Чи могла бути вода при такій температурі, без якої не живе жодна рослина й тварина.

— Ось тут якраз і виявляється ваше метафізичне, а не діалектичне розуміння світу. Ви життя розумієте тільки таким, яким ви його бачите зараз довкола себе на землі.

Насамперед мушу вам сказати, що ви знаєте й без мене, всі ті елементи, які є на землі нині, були в землі розпечені, лише в інших співвідношеннях. Зміна співвідношень елементів, яка створилася внаслідок неостаточної перемоги однієї сфери над іншою, привела до тої форми життя, яку ми зустрічаємо на землі нині.

Та й навіть тепер на землі різні істоти живуть у різних оточеннях і різних температурах. Людина у воді гине від відсутності належної кількості повітря, риба гине на землі від надлишку повітря. Для моржа не може бути життя під пекучим сонцем Африки, для крокодила не може бути життя в льодовій воді Антарктиди.

Отже, поняття про максимум чи мінімум температури життя поняття відносне. Та й сама температура існує лише там, де існує атмосфера. Процеси на сонці, чи на якомусь іншому вузлі зоряної системи, не можна ототожнювати з фізичними процесами земного горіння. Яка температура на сонці — людина не знає, вона лише думає, що там має бути висока температура. Але ж сонячні промені набирають сили своєї, гріють і обпікають землю, тільки тоді, коли проникають в земну атмосферу, коли досягають лона землі, подібно до того, як промінь дзеркало може гріти якийсь предмет, а саме дзеркало залишається зовсім холодним. Можливо, проміння земних вод не меншою мірою, ніж сонячне проміння землі, огрівають супутника землі — місяць. Життя є і на сонці, і в усіх космічних процесах, лише звичайно, своєю формою воно нічим не нагадує те життя, яке є нині на землі. На землі життя розвивалося так: єдиний життєвий процес зі зміною оточення, унаслідок специфічних умов, які створилися на землі через перемагання одних антагоністів іншими, став розпадатися на окремі ділянки.

Своєрідні умови землі привели до того, що й ці ново-створені джерела життя дедалі ділилися та подрібнювалися і набирали своєрідної форми в боротьбі за своє існування. Поступово почали виділятися окремі життєві індивіди.

Довший час цієї роботи ці окремі індивіди-організми дедалі удосконалювали свій зовнішній вигляд відповідно до тих умов, в яких вони перебували, водночас остаточно не розриваючи зв’язків з тими первісними джерелами життя, з яких вони вийшли. Цього зв’язку вони дотримуються і в сучасному вигляді життя. Певні породи тварин, птахів, комах чи рослин тісно зв’язані однією життєвою силою, хоч зовнішньо ці індивіди набрали цілком незалежного існування.

Цей поділ окремих джерел колись єдиного життя на життєві індивіди не закінчився й понині. Деякі живі організми та рослини ще й нині продовжують ділитися шляхом простого відокремлення своїх частин. Візьміть для прикладу хоч би амебу, з рослин — столітник (алоє). Значна кількість рослин ділиться способом простого відокремлення своїх частин, водночас набираючи способу насіневого розмноження (верба, виноград, картопля та інші). Це є доказом того діалектичного розвитку життя, про який я вам доповідаю.

— Пробачте, ці джерела життя мусили ділитися одночасно фізично й психічно, оскільки за вашою теорією названий вами єдиний живий організм землі мав би мати свій інтелект, чи вони ділилися лише фізично, зберігаючи спільне мислення? — запитав Андрій.

— Ви дуже доречно запитали. Відповідаю. Спочатку вони ділилися фізично, зберігаючи колективне мислення, а згодом окремі індивіди почали набувати власного інтелекту, до кінця не розриваючи з колективним мисленням. Цей процес ми спостерігаємо і в сучасному розвитку організму.

— Скажіть, будь ласка, чим ви поясните виліт у вирій птахів восени та своєчасне їх повернення назад навесні? Чим ви поясните таку досконалу організацію життя і роботи бджіл, або мурашок? А відомо вам про те, що вродившись в маленьких лептоцефал в Саргасовім морі угрі пропливають океанами і морями в найдальші ріки, мандрують по воді й суші 9—12 років, а тоді знову повертаються до Саргасового моря, а не в якесь інше місце, щоб народити своїх нащадків і вмерти?

— Це для мене нове. Я досі вважав що вугрі розмножуються партеногенетично.

— Ви набагато відстали в цьому питанні, ви мало чим опередили старого Аристотеля, який вважав, що угрі народжуються від водяних червей. Познайомтесь з дослідженням міграції угрів Йоганеса Шмідта. Але чим би ви пояснили все це?

— Все це пояснюється інстинктом, який у вказаних вами організмів надто розвинений.

— Що таке інстинкт?

— Під інстинктом наша психологія розуміє відповідні навики комах, тварин, а то й людей, які, передаючись із покоління в покоління, стали підсвідомими їхніми діями.

— Добре. Отже, страх перед звіром малої дитини пояснюється тим, що її прапрадід був колись розірваний цим звіром? Оленятко, яке ніколи не бачило тигра, тікає від нього лише тому, що якийсь предок цього оленяти колись став поживою тигра?

Припустимо, що страх предків передався їхнім нащадкам. Тоді це не що інше, як спадковість. Але ж ваша матеріалістична наука не визнає спадковості вироблених навиків. Так? Як же ж вони можуть передаватися з покоління в покоління?

— Справді. Тут є певна невідповідність. Я над цим не думав раніше.

— У тім то й річ, що ваша наука інстинкт трактує занадто спрощено, виходячи зі своїх матеріалістичних засад, і тому отак заплуталися у своєму трактуванні.

Інстинкт є не що інше, як та колективна свідомість, яка залишилася у тварин чи людей ще від часу спільного існування у вигляді одного організму.

Всі живі істоти, які є на вашій землі, наділені таким колективним мисленням. Воно, це мислення, відрізняється своїми особливостями одне від одного залежно від видів істот, яким воно належить. І що досконаліша істота, то менше вона залежить від спільного мислення свого виду. Однак, над усіма цими колективними мисленнями панує загальна свідомість, яка скеровує увесь процес життя певними руслами. Ось чому мухи не заїдають усе живе на землі, дерева не забирають простору для життя трави, хижі звірі не досягають птахів у повітрі, хижі птахи не поринають у морські глибини і не винищують риб, земля утримує довкола себе атмосферу, яка потрібна для всякого існування на землі, ваша планета не відривається від сонячної системи і не летить у невідомий простір.

Поряд із існуванням колективних і загальної всекосмічної свідомості різні індивіди наділені різною особистою свідомістю. А людина наділена цією свідомістю найбільше. У людини індивідуальна свідомість — мислення розвинулася настільки, що вона раз у раз починає заходити у протиріччя з колективним і всекосмічним мисленням. Останнім часом у окремих людей це мислення під дією неблагородних сил розвинулося так, що призводить до періодичних катастроф людського суспільства.

— З цього можна зробити висновок такий, — перебив Ефіра Андрій, — що більше організована матерія, то більше самостійне мислення вона має, то більше незалежна вона від колективного мислення, так?

— Правильно, — підтвердив думку Андрія Ефір. — На нашій землі такою найбільш організованою матерією, як ви кажете, є людина. Людина живе найсамостійнішим життям порівняно з іншими земними істотами, вона наділена найбільшим індивідуальним мисленням.

Проте не забувайте, що в людській свідомості, як і в усіх процесах життя, не припиняють своєї боротьби антагоністичні сили. Є люди, свідомості яких перемагають благородні сили, а є люди, свідомості яких перемагають неблагородні сили.

Колись люди жили спільним життям, були залежніші одне від одного, бо більше керувалися спільною свідомістю. Отже, що дужче розвинене суспільство, то менше залежна в ньому людина одна від одної в інтелектуальному відношенні. Спроба ж ваших теоретиків і державних керівників навернути людство назад до колективного життя є намагання відтягнути його назад у його історичному розвитку.

Це стосується й народів. Що розвиненіший народ, то дужче він прагне до самостійного життя, то дужче він ненавидить панування над ним іншого народу, залучення його до будь-якої федерації чи союзу народів.

— Це мені подобається, бо я належу до того народу, який уже понад триста років бореться за свою незалежність, але все ж не досягнув її.

— Закон діалектики за вашим народом. Але я бачу, ви вже втомилися мене слухати, — останні слова ефір промовив приниженим тоном.

— Те, що стосується мого народу, я слухав би без кінця.

— Для кращого розуміння людей наступного разу ми скористаємося вашим апаратом. Але чи не вважаєте ви, що ваш апарат має один великий дефект?

— Який? — схопився Андрій.

— Він уже добре бачить, але зовсім глухий. Та не журіться, я вам допоможу. Апарат буде мати не лише очі, а й вуха.

— Андрій уважно глянув на Ефіра, але виразу обличчя при тьмяному освітленні не побачив. Андрієві захотілося розглянути його при світлі. Він увімкнув контакт, але нікого перед собою не бачив.

Сушко встав з ліжка, пройшов кілька кроків уздовж кімнати — туди й назад, і почав думати.

«Це не сон, це й не галюцинації, але це й не дійсність, — міркував він. — Та я ж з ним розмовляв, сперечався, він спростував мої думки. Це можна робити тільки з живими людьми. Так виразно говорити не може якась мара. Але він зник безслідно, коли я засвітив світло. Ні, це не людина. Що ж мені робити з ним? Хіба звернутися до лікарів і розповісти все, що зі мною буває? Не повірять, — сам себе відраджував Андрій. — Подумають, що з’їхав з глузду й запровадять до лікарні божевільних.

А проте він мені дуже не шкодить. Мені навіть здається, що я почав звикати до нього. Крім того, слухати його лекції досить цікаво. Думки, які він висловлював тут, заслуговують уваги, над ними варто подумати. Ага. Він щось говорив про мій апарат! Що апарат добре бачить, але не чує. Хіба обов’язково йому ще й чути? Хіба самі очі його апарата малу вагу мають? Проте, якщо йому додати ще й вуха, то це було б щось надзвичайне. Це справді ідея. Але як це зробити?

Якщо він справді допоможе мені це зробити, тоді цей привид буде достойний більшої поваги, ніж всі ті люди, яких я знаю».

Андрій ще кілька разів пройшов уздовж кімнати — туди й назад, уже механічно ні про що не думаючи.

Згадав мислі про діалектику, які почув від Ефіра.

«А все-таки цікаві думки він висловлює. У те, що живі організми створилися з єдиного матеріально—інтелектуального процесу повірити трудно. Якось воно не в’яжеться з нашим розумінням світу. А ось те, що на мертвому камені без поживних речовин не проіснував би й однієї секунди живий організм, хоч би навіть і вдалося йому створитися, можна вважати за аксіому. А ця аксіома перевертає все наше уявлення про проходження життя на землі. Цікаві думки висловлює мій приятель Ефір. Варто його слухати далі. Хай собі відвідує мене. Збитків він мені не робить ніяких. Хай.»

Андрій глянув на годинник. Було вже по другій і він пішов спати. Коли Сушко наступного дня після сніданку повертався додому, на вулиці він зустрівся з Ефіром.

Після короткого привітання Ефір сказав:

— Спішу вам прийти на допомогу, поки не прийшло ваше зацікавлення, викликане вчорашньою розмовою. Працюємо сьогодні над вдосконалення вашого апарата. Згода?

— Згода, — відповів Андрій. — Ходімте до хати.

— Але нам треба придбати деякі матеріали, яких бракує для цього у вашій майстерні. їх треба купити.

— Добре. При мені гроші є. Ходім, купимо.

У крамниці «Точприлад» вони знайшли все потрібне.

Повернувшись з покупками до робітні Андрія, вони засіли за роботу. Ефір приміряв і підбирав різні деталі, а Андрій допомагав йому обточувати деякі з них, що не цілком підходили.

Пополудні роботу було закінчено. На кришці Андрієвого апарату «АИС» було встановлено ще один маленький прилад з невеликим дротиком-антеною. Від цього приладу з двох боків відходили шнури — проводи, що єднали його з навушниками. Коли роботу було закінчено, Андрій натягнув навушники на вуха й увімкнув апарат. Відразу почув веселий гамір, що доносився з вулиці.

— Чути добре, — із задоволенням засвідчив він, — але, здається, я через цей апарат буду чути відразу ціле місто.

— Помиляєтесь. Ви будете чути лише те, на що буде наведено об’єктив вашого апарата. Можете переконатись.

Андрій перевів апарат, прислухався і схвально похитав головою.

— Шкода тільки, що ми не зможемо слухати разом через одні навушники.

— О, про мене не турбуйтесь, — відповів Ефір, злегка усміхнувшись — Я зможу слухати, що захочу, і без цього апарата.

— А-а-а… я й забув, що ви не належите до нашої сфери, — пожартував Андрій. — І авторство з вами поділити нема потреби?

— Найменшої потреби.

— Ви дуже вигідний компаньйон.

— Я вам це сказав при першій нашій зустрічі.

— До речі, — трохи подумавши, сказав Андрій. — З вашого вчорашнього викладу мені дещо не зрозуміло.

— Я слухаю.

— З одного боку, ви стверджуєте, що світ — це боротьба двох протилежностей, благородної та неблагородної сили, як ви кажете. Я розумію таку боротьбу, як щось позбавлене єдиного керівництво. Ви цього керівництва й не вказуєте.

З іншого боку, ви стверджуєте, що світ розвивається не хаотично, а закономірно, що за процесами земного життя відчуваєте мудре єдине керівництво.

Припустимо, що благородна сила — це розум, а неблагородна — хаос. Так виходить з вашого викладу, якби наш світ був зіткненням розуму й хаосу, то він виглядав би, думаю, інакше.

— Я наводив вам приклади закономірності розвитку світу, щоб ви уявили собі сили благородної сфери. Але в світі є й незакономірні явища, хаотичні. Наприклад, проросли до життя навесні рослини, щоб зацвісти буйним цвітом і дати початок новому життю, несподіваний мороз побив їх. Люди збудували місто, щоб дати притулок сотням тисяч бездомних, а землетрус перетворив місто на руїни. А хіба майбутня загибель всього життя на землі разом з загибеллю вашої планети не є безглуздям порівняно до того, що досягне у своєму розвитку людство на цій планеті?

Однак на цьому етапі розвитку життя на землі ви значно відчуваєте закономірність його, тобто силу дії благородної сфери. Але ви також не можете не відчути і силу неблагородної сфери.

Про це ми ще поговоримо з вами, а зараз розстанемося. Вам час обідати. На разі бувайте здорові. Сьогодні ввечері зустрінемося знову.

— Ефір швидкими кроками вийшов за двері. Андрій, помивши руки, зібрався на обід.

— А все-таки, химера цей Ефір, примара чи галюцинація — я маю від нього реальну користь. На слуховий апарат мого приладу я витратив би ще кілька років, а з ним ми зробили його за кілька годин.

По обіді Сушко читав книжку Конан-Дойля, аж поки в кімнаті не посутеніло. Коли вже його очі не розрізняли літер на білому папері, він покинув читати і, не вмикаючи світла, поринув у роздуми.

— Як все-таки тяжко пізнати людину, — думав він, — її наміри, відрізнити в ній добро від зла, світло від тьми. Деколи зустрічаєш людину, про яку складається в тебе враження, що вона тобі лише добра бажає, а згодом виявляється, що то був твій ворог. Наскільки треба бути проникливим, щоб тут не помилитися. Навіть маючи спостережливість Шерлока Холмса, не пізнаєш намірів свого ближнього, а чого тільки можна навчитися від нього. Боже мій! Та ж людина часом робить таке, на що не здатний найхижіший звір.

Але ж хіба мало робить людина добра? Людина дійсно-таки загадкова істота. В її душі справді ніби то жорстоко воюють між собою дві антагоністичні сили — добро і зло…

— Ви стоїте на вічній точці розуміння людської натури, але ви ще мало знаєте її. Ви стоїте осторонь процесів людського життя, — почув Андрій голос у просторі. Коли він увімкнув світло, то побачив перед собою Ефіра, що стояв із закладеними назад руками й спокійним, лагідним поглядом дивився на нього.

— Як відпочили? — запитав Ефір.

— Дякую, добре. А ви як?

— Дякую, але я не відпочивав. Я не знаю почуття втоми, а тому й не маю потреби відпочивати.

Збирайтеся тепер, пане Андрію, та підемо підтверджувати ваші теоретичні висновки. Беріть з собою апарат. Не бійтеся за його цілість.

За кілька хвилин Андрій зібрався. Його апарат добре вмістився в маленькій валізі, з якою він ходив до лазні. Вулицями вони йшли повільно. Ефір навмисне стримував швидку ходу Андрія.

— Уважно придивився в риси обличчя чоловіка середнього віку з уважністю Шерлока Голмса, але нічого особливого запримітити не зміг.

— Ну, як ви думаєте, — запитав Ефір, — добра ця людина чи зла?

— Мені здається, — відповів Андрій, — що людина ця загалом добра, риси обличчя її виказують добродушність.

— Ну добре. Ходімте, сядемо он на тій лавочці в алеї дерев, — запропонував Ефір.

Вони сіли й сиділи мовчки так уже кілька хвилин. Раптом Ефір смикнув Андрія за рукав.

— Зверніть увагу! — зашепотів він.

Мимо проходила гарненька дівчина.

— Який висновок робите про цю дівчину? — спитав Ефір.

— Враження таке, що вона уособлює повну непогрішність. Мені здається, що її сам із радістю полюбив би.

— Тепер ходімте далі, — промовив Ефір і вони пішли вздовж вулиці. Зупинилися серед дерев невеликого скверу. Сіли на лавку в тіні дерев Ефір увімкнув апарат і відразу піймав той об’єкт, який шукав.

— Спостерігайте, — сказав він Андрієві, накладаючи йому навушники на голову.

Андрій побачив на екранчику невелику кімнату, досить убого обставлену. На одному з ліжок лежала жінка й спраглими устами вимовляла якісь слова, що неможливо було зрозуміти. Біля неї метушились двоє дітей. Раптом двері відчинилися, і до кімнати зайшла людина. Коли Андрій придивився пильніше, то впізнав у ній чоловіка, якого бачив з Ефіром на вулиці півгодини тому.

Чоловік підійшов до хворої.

— Ти ще й досі жива. Ніяк тебе чорт не візьме, — промовив він, гнівно дивлячись на хвору.

— Не вбивай мене… — слабким голосом вимовляла хвора. — Я ж тебе так любила…

— Тату, не бийте мами, бо вони вмруть, — злякано дивлячись на батька, просила старша дівчинка.

— Мовчи, щеня! Ви мені й так світ зав’язали, коли я вас усіх здихаюсь!

Людина заходила по хаті. Потім сіла на крісло і тупо дивилася на вмираючу.

Знову відчинилися двері, і до хати зайшла особа, яка перед тим справила на Андрія таке приємне враження. Вона кинула кілька повних огиди поглядів на хвору жінку, підійшла до господаря дому і промовила:

— Чого ти тут сидиш коло цієї дохлятини? Ходім!

Обернулася і пішла з хати. За нею вийшов чоловік.

Ефір вимкнув апарат. Вони його склали і запакували у валізку.

— Так, — говорив Андрій, йдучи поруч з Ефіром. — У людях легко можна помилитися. Я про це знаю. Зовнішність людини не відповідає її внутрішньому станові. За милим виглядом обличчя може приховуватися диявольська підступність і навпаки.

— Але в цих людях, яких ми з вами щойно оглядали, ви ще й наполовину не розпізнали їхні душі, — говорив Андрієві Ефір. — Ви мусите знати, що ця дівчина, яка так брутально повелася з хворою, є її* рідна донька. Вона, бачите, покохала, якщо можна так сказати про таких людей, свого вітчима. Ось наскільки заради свого кохання зневажила свою рідну матір.

— Ох, як це все жахливо, — говорив Андрій, ідучи з низького опущеною головою, — краще про це нічого не знати.

— Про це вам треба знати, — твердо вимовив Ефір. — Це люди, душами яких заволоділа сила неблагородної сфери. Річ тут ось у чому: людина, яка вірила у надлюдську силу, тобто вірила в Бога, хоч і забарвила своє пізнання домислами, проте своїм чуттям правдиво відчувала в собі й над собою дію антагоністів. І ця сила відзивається до людини, приходить їй на допомогу за її проханням, якщо ця людина звертається до неї від імені Бога, незалежно від того до якої релігії належить.

Людина ж, яка не визнає ні в собі, ні над собою жодної сили — це людина, в душі якої неблагородна сфера остаточно перемогла. Тоді вона втрачає подобу людини. Щойно ви таку людину бачили. У вашій країні таких людей аж надто багато. Тут вони стоять при владі. Зараз ви на них подивитесь.

— Але ж мусять бути люди, якими володіє благородна сила, — міркував Андрій.

— Є такі люди. Я вам теж покажу.

— От, якби ви мені показали ту людину, — блиснувши цікавістю, звернувся до Ефіра Андрій, — яку мордували оті кати, що ми їх бачили з вами в їдальні.

— На жаль, — відповів той, — цієї людини я вам показати не можу, бо її вже нема.

Замордували, — з сумом у голосі сказав Ефір. — Але, якщо хочете, я вам покажу його товариша.

— Звичайно, хочу.

— Мусимо побачити його негайно, бо скоро його теж не буде.

— Ходімте!

— Тоді змінімо напрям. Треба йти в протилежний бік.

І вони повернули назад.

Зупинилися біля високого муру, що оточував високі будинки з бляшаними дашками на вікнах.

— Тюрма? — спитав Андрій.

— Удосконалена. Бачите, — вказав поглядом на дашки Ефір, — до таких удосконалень ще не додумався ні один тюремник на світі.

Трохи осторонь була невелика площа, місце зруйнованих будинків у часи війни. На ній уже повиростали дерева, і вона трохи нагадувала парк. На одній з лавок цього парку Андрій з Ефіром розташувалися з своїм апаратом. Ефір установив прилад на спинку лавки, дав Андрієві навушники й почав наводити об’єктив. На екранчику з’явилася прозора кімната, яскраво освітлена електричним світлом. Під правою стіною за столом сидів насуплений емгебіст і щось писав. Його так виразно було видно, що навіть можна було розпізнати його чин по майорській зірочці на пагоні. Проти нього сиділа в обідраній олов’яного кольору сорочці людина. Обличчя цієї людини нагадувало колір її сорочки. Стрижена голова, неголене лице, глибоко запалі очі виказували, що людина терпить голод і муки. Людина сиділа гордо, дивлячись перед себе замріяними очима, іноді кидала повний презирства погляд на емгебіста. В’язень був молодий, але винесені ним муки, видно, зробили трохи старкуватим його обличчя. Придивившись, Андрій упізнав у ньому одного з тих двох чубатих хлопців, на яких вказав йому в їдальні Ефір.

— Так це ж той хлопець, що ми з вами бачили в їдальні! — вигукнув Андрій.

— Той.

— Отже, їх уже зловили?

— Як бачите.

— Обох?

— Навіть більше.

— Так ви так і не убєділісь до сіх пор в ошибочності ваших убєжденій? — почув Андрій голос емгебіста, який говорив, не відриваючись від писання.

— Ні, — гордо відповів юнак.

— Да ізвєстно вам то, — піднявши голову продовжував емгебіст, — что ваш же народ вас проклінаєт, он отворачіваєтся от вас, как от падалі. Да єслі би вас сейчас бросілі в толпу вашого народа, она би вас растерзала на кусочкі.

— Цього сподіватися можна, — спокійно говорив юнак. — «Народ наш, як дитя сліпеє зроду — ніколи світа-сонця не видав, за ворогів іде в огонь і воду, катам своїх поводирів віддав». Але він не буде вічно сліпий.

— Што ж ви хатітє, собственно гаваря? — перебив юнака емгебіст. Какая ваша праграма? Што ви можете принєсті вашему народу?

В’язень випростався у кріслі. Очі його блиснули якимсь поривом. Обличчя помолодшало й засвітилося радісною усмішкою.

— Ви хочете знати, чого ми хочемо? — з дзвоном у голосі перепитав він. — Так слухайте!

Емгебіст відкинувся на спинку крісла і зосередив на юнакові свої скляні очі.

— Ми хочемо, — заговорив юнак наче на мітингу, — щоб нашу землю не топтали чужинці, не плюндрували і не грабували її, не вбивали невинних людей, не нав’язували нам своєї ідеології.

Ми хочемо повернути до рідних осель мільйони людей нашого народу, які гинуть у рабстві і каторзі по пустелях Сибіру.

Ми хочемо, щоб багатства нашої землі — хліб, вугілля, нафту, металеві руди, молоко і м’ясо не забирали в нас пришельці.

Ми хочемо, щоб у нашій країні була свобода слова, віри і преси.

Ми хочемо звільнити наше селянство від державної панщини, яку ви запроваджуєте під назвою колективізації, хочемо вручити в повне повноваження селянства землю, на яку воно єдине має право.

Ми не признаємо влади, не вибраної народом, а насадженої вами, завойовниками нашої землі.

Майор натиснув кнопку, що була в нього на столі. Увійшов емґебіст-лейтенант.

— Провєсті по коридору номер сєм, — віддав розпорядження майор, а юнакові пояснив: — Вас переведут у дру гую камеру.

Викликаний емґебіст зайшов ззаду юнака і щосили штовхнув у спину.

— Паварачівайся, сволоч, — промовив, вищіривши свої рідкі зуби.

— В’язень швидко йшов тісними коридорами тюрми, гордо дивлячись перед себе. За ним поспішав емгебіст, вказуючи йому напрям. Ефір ледве встигав переводити об’єктив апарата, щоб не загубити з поля зору їх обох. Ось вони зайшли до трохи ширшого, але короткого коридору Тут замість підлоги одна довга дошка. Під дошкою глибока прірва.

— Прахаді па даске — ремонт, — командував емґебіст. Юнак ступив на дошку.

— Зверніть увагу на задню стіну, — сказав Ефір.

Андрій напружив зір і побачив, як там, вгорі збоку дверей, безшумно відкрилося замасковане віконце, а з нього висунулося дуло пістолета. Юнак ішов, звертаючи увагу на ноги, щоб не оступитися на вузькій дошці.

Три постріли один за одним шпигонули у вуха Андрія через навушники.

В’язень на якусь хвилину зупинився, ніби хотів обернутися, а потім похилився в лівий бік і зник у прірві.

А що це тут за фотографія відкрилася?! — почув ззаду себе чужий голос Андрій. Він обернувся, і чоло його вкрив холодний піт. Перед ним стояв міліціонер.

— Ваші документи.

Андрій встромив руку до кишені, щоб дістати паспорта, але Ефір смикнув його за полу.

— Ми документів з собою не маємо, — відповів він міліціонерові.

— Збирайте манаття і ходіть зі мною, — категорично запропонував міліціонер.

— Куди й для чого? — урівноваживши себе, запитав Андрій.

— У міліцію. Там розберемося, чого це ви тут фотографію відкриваєте і що ви за люди взагалі.

Андрій з Ефіром підкорились озброєному представникові влади. Вони склали апарат у валізку й покрокували вперед, за ними простував насуплений міліціонер. Так вони перейшли парк і вийшли на вулицю. Андрій почував себе вкрай збентеженим і йшов з низько похиленою головою. «До чого це може привести, — думав він. — Його можуть прийняти за шпигуна, а шпигунство, як відомо, не може ждати помилування. Будуть тяжко катувати, знущатися, а потім уб’ють так, як він бачив це щойно на екранчику свого апарата. Ефірові — що? Йому не страшно. Навіть коли запровадять до в’язниці, то він зможе легко втекти крізь ґрати, а йому, Андрієві, доведеться відповідати і за себе й за нього».

Та ось ззаду себе Андрій почув голоси. Він озирнувся і побачив метрів за десять двох парубчаків, що, обхопивши один одного за плечі, похитуючись, доволі швидко наближалися. Вони наспівували якусь веселу мелодію. Один з них, припинивши спів, промовив до свого товариша:

— О глянь, лягавий вже попутав когось.

— От собака, — відповів другий.

Проходячи мимо, один з них влучним рухом зняв з міліціонера картуза і надів собі на голову. Обидва хлопці швидко віддалялися. Від несподіванки міліціонер розгубився, не знаючи, що йому робити. Кинувся за хлопцями, але згадавши, очевидною, про своїх арештантів, зупинився на хвилину, дістав з кишені свистка і засвистів на всю вулицю. Бачачи, що картуз його зникає і йому ніхто не приходить на допомогу, міліціонер знову кинувся за зухвальцями.

У цей момент з-за рогу вибігло двоє міліціонерів. Андрій хотів запитати Ефіра, що їм робити. Може як-небудь вдасться втекти. Глянув на правий бік, де поруч йшов Ефір, і не побачив нікого.

«От підлий ворохобник, — подумав він. — Завів у пастку, а сам втік».

Андрія охопила досада на самого себе за те, що він не зміг своєчасно позбутися цього чаклуна. А між тим двоє міліціонерів бігли прости на нього. Андрій аж затремтів від всіх цих несподіваних переживань. Але, о диво, міліціонери пробігають мимо, не звертаючи на нього уваги. Користуючись ситуацією, він швидко перейшов на другий бік вулиці, повернув у протилежний напрям, змішавшись з перехожими. Коли дійшов до рогу кварталу, ще раз озирнувся і побачив, як один з хлопців скинув з своєї голови картуз міліціонера, вдарив його ногою так, як бють м’яч на футбольному полі, і як обидва вони спритно вскочили в трамвай, що проходив мимо, як міліціонер довго свистів услід трамваю, та вагон не зупинився.

За рогом Андрія зустрів Ефір, трохи поодаль стояло таксі.

— Ходімте швидше, поки ці шалопаї не опам’яталися, — промовив він до Андрія. Вони сіли до машини, І Ефір наказав шоферові вести їх до квартири Андрія.

Уже їдучи, Ефір питав:

— Трохи налякалися такої пригоди?

— Пригода не дуже приємна, хай йому трястя, — нехотя відповів Андрій.

— Але, думаю, що ця маленька неприємність не відбере у вас бажання далі пізнавати світ, — питав уже вдома Андрія Ефір.

— Добре собі маленька неприємність, роздратовано відповідав Андрій, — трохи не потрапили до катівні. Вам — що? Ви можете собі зникнути в будь-який час крізь найменшу щілину, а я поплатився б і за себе, і за вас.

— Пізнавання істини легко не дається. Трохи налякалися, зате ви побачили добро і зло в людських душах. Те, що ви думаєте, не станеться в той час, коли я з вами. Я зможу вас виручити з найскладнішої ситуації.

Андрій мовчав. Він роздягнувся і сів на свою канапу. Ефір присів поруч і продовжував:

— Заспокойтеся, друже. Люди не втрачають рівноваги в гірших обставинах. Ви сьогодні це бачили.

— Я знав про те, що емгебе катує людей, але щоб аж так воно розкидалося людським життям — я цього не уявляв собі, — поринувши у спогади баченого сьогодні на екрані свого апарата, проговорив Андрій.

— Я маю намір показати вам сьогодні ще одну картину. Прошу вас, шановний друже, не гніватися на мене, якщо я це роблю мимо вашого бажання. Ви мусите мати повне уявлення про ваше суспільство.

Ефір почав розкладати на столі апарат, вимкнув світло і за хвилину на екранчику вирисувалася вулиця, тьмяно освітлена далекими електричними ліхтарями. До одного з будинків під’їжджало велике чорне авто.

— Пізнаєте цю машину?

— Ні, — відповів Андрій.

— Чорний ворон, — пояснив Ефір.

— Чув про такий, але бачити не доводилося, бо кажуть, що ці авта їздять лише темної ночі.

— Так є. Вони їздять у таку пору, як зараз, а то й пізніше безлюдними вулицями, щоб їх менше бачили люди.

Тим часом Андрій через екранчик спостерігав, як з машини вийшло троє емґебістів. Вони широкими кроками простували до будинку. На третьому поверсі підійшли до дверей. Один з них, звіривши адресу, натиснув на кнопку дзвоника. За кілька хвилин вони же були в квартирі.

Андрій бачив і чув, як вони запропонували негайно збиратися дівчині, якій на вигляд було не більше п’ятнадцяти-шістнадцяти років, як мати знепритомнівши, впала на крісло, як бігав батько, не знаючи, що йому робити, як закам’яніла напіводягнена дівчина, впершись своїми широко розкритими блакитними очима в холодні сірі очі емґебістів.

Емґебісти переждали кілька хвилин, а потім делікатно допомогли дівчині вбрати на себе одяг і вивели її, притримуючи попід руки. Біля машини вони раптом переродились. На дівчину посипалися стусани, брутальні крики, дошкульні образи. Вштовхнули нещасну в темну буду «чорного ворона».

Коли машина поїхала, Ефір вимкнув апарат.

— Нема потреби слідкувати за тим, що буде далі, — сказав він. — Ви можете собі уявити це. Доля її така ж, як того юнака, що поринув у прірву під дошкою, але перед цим вони поглумляться з її дівочої невинності.

Сиділи, не вмикаючи світла. Андрій думав. Він уже забув про пригоду з міліціонером, йому не давали спокою побачені сьогодні картини.

— Руйницька сила оволодіває душами людей, — пояснював Ефір. — Основна особливість людської натури полягає в тому, що вона здатна мислити, здатна створювати собі ідеї і прагнути їхнього здійснення. Цю особливість людської душі надає їй сила благородної сфери. А сили неблагородної сфери тягнуть людину до розумового отупіння. Сьогодні ви бачили, як носителі цієї сили вихолощують мислення в людстві, нав’язують йому своє мислення, не зупиняючись перед найтяжчими злочинами. Людство зі спільною ідеологією — це вже буде не людство. Це буде живий організм, підкорений одному диктату У такому суспільстві припинилася б боротьба антагоністичних сил, а відповідно, припинився б його розвиток, наступила б ідейна смерть людства.

— А все ж наше суспільство, — заперечував Ефірові Андрій, — в якому зараз уже перемогла єдина ідеологія, не занепадає, а розвивається і навіть швидше, ніж ті народи, в яких існує безліч ідеологій.

— Ідейно ваше суспільство не розвивається. Людина втрачає подобу людини. Це ви бачили на прикладі вітчима й доньки. А в технічному відношені воно розвивається лише тому, що воно перебуває в гострих протиріччях з іншими ідеологіями, які воно ще далеко не перемогло і неспроможне досягти їх своєю руїнницькою силою.

А хіба ви не бачите, що людина, знищивши себе як людину ідейно, підготовляє собі й фізичне знищення. Вона втрачає інтерес до вироблення матеріальних цінностей, потрібних для існування людства. Уже зараз той трудівник, який своєю працею утримує всі прошарки суспільства, виробляючи хліб, втратив імпульс до праці. Він щосили рветься від землі — основи основ усякого існування. І якби сьогодні у вашій державі силою не втримували хлібороба на землі, завтра не було б кому виробляти хліб.

— Це правда, — погодився Андрій.

— Так що вам треба боятися не того, що ваша планета загине через мільярди років, і навіть не того, що нова світова війна може вирвати мільйони людей з вашого суспільства, а того, що сили неблагородної сфери можуть відібрати в людини її благородне лице, її ім’я людини, спустошити її душу, звести до стану тварини.

— Та якщо та війна впаде на голови таких катів, яких ми з вами бачили сьогодні, то я за війну негайно, — з обуренням у душі зробив висновок Андрій.

— Вони ж, ці кати, і викликають цю війну.

Ефір якийсь час не говорив нічого.

— Я вам показав людство, щоб ви не поспішали йому дарувати свій винахід. Він може попасти в руки неблагородної сили, — промовив нарешті він і безслідно зник.

Наступного дня на сніданку в їдальні Андрій несподівано зустрівся з Іваном Ткачем.

— Ти все байдикуєш? — зустрів його Ткач замість привітання.

— Що там новенького на заводі? — замість відповіді на такий докір, запитав Андрій.

— О, новеньке є! — з піднесенням заговорив Ткач. — І особливо для тебе. Ти багато втратив, що саме тепер пішов у відпустку.

— Що ж там сталося? — цікавився Андрій.

— Там у нас такі дівчата тепер! Люкс! Золото — не дівчата. Мені — хоч женися вдруге. Ні! Раз я вже тебе зустрів сьогодні, то так просто ти від мене не відкрутишся. Мушу тебе познайомити з котроюсь з них. Я не можу спокійно дивитися на те, як ти отак розтринькуєш свою молодість.

І Ткач почав тягти Андрія з собою на завод.

— Та чекай. Які дівчата? Що з тобою? — відпирався Андрій.

— Чи ти не помішався на тих дівчатах?

— Там побачиш. Практикантки з політехнічного, — пояснив Ткач, не відпускаючи Андрієвої руки.

Він не відчепився від Андрія, доки той не пообіцяв йому, що прийде на завод за годину часу.

І Андрій прийшов.

У конструкторському бюро заводу, крім Андрійових колег по роботі, було двоє гарненьких дівчат.

Андрій привітався з своїми співробітниками, відповів на їхні питання про здоров’я та відпочинок і глянув на практиканок. Вони викреслювали вузли механізмів на ватманському папері.

— Оце наші практикантки, — навмисне голосно пояснював Андрієві Ткач.

— Самі собі креслять, як знають. Нікому їм бідним, ні показати, ні допомогти. Всі ми зараз зайняті роботою по саме годі. І нічого б вам не сталося, товариш Сушко, якби ви в порядку громадянської ініціативи відірвали пару днів від своєї відпустки для занять з вашими практикантами.

— Мені не шкода пару днів, — відповідав на таку пропозицію Андрій, — але ж можливо, ваші практиканти не потребують моєї допомоги.

— Ой, та де ж не потребуємо? Більше виправляємо за собою помилки, ніж працюємо, — сказала одна, залившись рум’янцем.

Андрій підійшов ближче до дівчат. Він побачив як вони невправно тримають інструменти у своїх руках і як напружуються, при проведені кожної лінії.

— Мабуть в інституті не багато довелося креслити? — запитав Андрій.

— Так, не багато, — відповідала дівчина приємним ніжним голосом і звела на Андрія свої великі блакитні очі.

Андрій глянув у ті очі, і йому здалося, що він їх десь бачив. — У нас в інституті багато інших предметів, опріч креслення. Ми не набили ще рук, — додала інша і люб’язно всміхнулася.

Андрій взяв у блакитноокої рейсфедер і побачив на ньому сліди сухої туші. Він ретельно витер його.

— Треба частіше витирати рейсфедер — краще буде креслити, — порадив він дівчатам.

Андрій сам провів кілька ліній. Студентки уважно вдивлялися б його роботу, схилившись над креслярською дошкою, і хвилясті волосинки блакитноокої торкнулися його скроні. На Андрія повіяло свіжістю дівочої ніжності, і він ще раз глянув у її очі. Йому знову здалося, що він ці очі колись десь бачив.

— Чи давно ви приїхали до нас? — запитав у дівчини Андрій.

— Ні, недавно. Три дні тому, відповідала з хвилюванням і з придихами між словами дівчина.

Голос Андрієві теж видався знайомим.

— Як вам, подобається у нас робота? — далі питав Андрій.

— Нам трохи тяжко у вас. Ми мало що вміємо робити, — відповідала дівчина.

— Навчитеся, — втішав дівчат Андрій, — для того ви сюди й на практику приїхали.

Коли він відходив, дівчата дякували йому та просили, якщо можна, приходити ще їм допомагати.

Йдучи додому, Андрій напружував усю свою пам’ять, щоб пригадати, де він міг бачити цю блакитнооку студентку. Вона з далекого міста, де він ніколи не бував, всього три дні, як приїхала.

«Яка мила і ніжна дівчина. Її погляд не лише наводить мене на спогади, а й залишає по собі в мені незабутий слід».

Усі напруження пам’яті не принесли жодних наслідків. Андрій не міг пригадати, де він бачив цю дівчину. І лише вночі, коли почав засинати, несподівано пригадалося: він бачив її на березі моря у сні. Так, так. Це ті самі очі кольору морської хвилі так само щиро дивилися в його очі тоді, це той самий голос втішав його, коли він збирався відплисти в далеку й невідому дорогу.

— Може це моє щастя? — запитав сам себе Андрій, засинаючи з солодкою усмішкою.

Ефір не приходив. Замість Ефіра, Андрій знайшов собі іншого друга. Це була вона. Та блакитноока, ніжна практикантка. Вона все більше заповнювала його існування. Якщо він не бачив її день, то здавалося йому, ніби щось дуже дороге для себе втратив, ніби цей день був якийсь марний і непотрібний.

Вони зустрічалися в малолюдних парках, іноді виїжджали за місто. Ходили між ланами достигаючої пшениці й заходили в гущавини приміських лісів. Там вони слухали кування зозуль і щебетання пташок. Вона говорила також про природу, але не так, як Ефір. Вона не заглиблювалася в загадки світу, а відчувала світ всією ніжністю своєї істоти.

— Гляньте, Андрію, як палає сонце над обрієм, яким чудовим кольром покрило воно верхів’я дерев! Які б чудеса не створювала людина, вона ніколи не зможе створити того, що створює природа.

— Я, — говорила вона, — часом серджуся сама на себе за те, що обрала собі професію інженера. Ця професія черствить людську душу. Для чоловіків — нічого, вони більше живуть розумом, ніж чуттям, а жінка перестає бути жінкою без ніжних відчувань.

Вона знаходила красу в кленовому листку і у придорожньому будякові, у стрекоті польового коника та в шумі лісового потоку.

Одного разу Андрій наблизився до неї і легенько поцілував її в щоку. Вона відсунулася і тихо-тихо промовила:

— Не треба.

Кілька хвилин посиділа мовчки, опустивши очі, а потім сказала:

— Мені дуже приємно з вами бути. Дуже приємно, але не треба. Хай буде все, так як є, так краще…

Ефір не приходив, і Андрій вирішив, що той назавжди покинув його. В часи дозвілля Андрієва голова не була зайнята думками про свій апарат, ані тими мислями, які приніс йому Ефір. Тепер його голова була зайнята думками про свого блакитноокого друга.

— Невже я з нею розминуся? Невже може статися так, що вона, закінчивши практику, поїде, не почувши від мене слова освідчення? — думав він.

Щоразу, йдучи на побачення з нею, Андрій планував собі викласти їй глибокі почуття свого серця до неї. І щоразу його плани не здійснювалися. Ніби хтось утримував його язик під час зустрічі з нею, ніби хтось виривав з його голови намічені мислі. Він говорив з нею про все на світі, лише не про те, що хотів сказати.

Одного похмурого дня, коли Андрій ішов з обіду додому, йому в голову прийшла думка:

«Може, вона мене й не любить? Може ходить зі мною лише заради розваги? Може, вона має уже там десь нареченого, а зо мною просто бавиться? А може любить не дуже, трішки?

Та й за що зможе пристрасно полюбити мене ця дівчина? От такий собі посередній інженер на заводі, яких багато. За що його може полюбити молода чутлива особа?

А хіба я такий, яких багато? Я ж винахідник. Винахідник, якого ніхто не знає?

А чи багато мені потрібно часу, щоб мене всі знали? Взяти, розкрити свою шафу і показати людям своє досягнення. Тоді і вона побачить, що я достойний найпалкішого кохання. І справді. Нащо я ховаю свій винахід під трьома замками? Кому з того яка користь? Якщо я відкрию його людям, то досягну і слави, і щастя. Вона полюбить мене подвійною любов’ю. Що? Ефір? Його балачки про людей з неблагородною силою? Моя обіцянка йому не видавати людям апарата без його згоди?

Ні, я, здається, видужав від свого тимчасового божевілля. Невже ж тепер мене втримає якась химера?

Андрій не ввійшов, а вскочив до своєї кімнати, розчинивши навстіж двері.

— Досить! Досить ховатися від самого себе! — вигукнув він, підбіг до вікна і широко розчинив його.

Він добув із шафи усі свої записки й поклав їх на стіл біля вікна. — Візьму зараз апарат, піду до індустріального інституту і там продемонструю його дію. Хай поставлять мою доповідь на Вченій раді, — говорив сам до себе Андрій.

Він вийняв з шафи апарат і підійшов до столу. Погляд його впав на двері. На порозі стояв Ефір.

Андрій захитався, руки йому задрижали. Апарат виприснув із рук і вдарився об підлогу. Лінзи й коліщатка розкотилися в різні закутки. Деякий час Андрій хитався на місці, як тополя у вітер, потім відступив два кроки назад і впав, схопившися руками за серце. Головою він вдарився об свій апарат. Гострий кут від дверцят екрану врізався йому у праву скроню. Кров цівкою полилася із скроні, а лице поступово почало втрачати ознаки життя.

Насувалися хмари на дощ. У кімнату Андрія ввірвався вітер. Вітер зривав один за одним аркуші Андрієвих записок і викидав за вікно, кидав їх, як осіннє листя, на вулиці й на дахи будинків.

Львів, Ківерці, Стайки, Феодосія, Львів, 1949,1950,1953,1954,1955,1957,1964