Химера

КІСТКИ НЕ МОВЧАТЬ

— Так хочеться жити, так хочеться жити, а мусиш вмирати.

Хто промовив ці слова? Злодій перед шибеницею? Вояка, подоланий ворогом у відкритому кривавому бою? Старий, що не нажився на світі?

Хто б не вимовив ці слова, вони не можуть не сколихнути людської душі, коли вони донесуться до неї.

Та слова ці промовив не злодій перед шибеницею, не вояка, подоланий на полі бою, не старик, що не нажився на світі.

Той, хто промовив ці слова, нікого не грабував і не вбивав, не виступав ні проти кого зі зброєю в руках, проте був переможений підступним і лютим ворогом. Він не нажився на світі, бо прожив усього шість років. Це була дитина, мій рідний брат.

Я стою на порозі своєї хати й дивлюся на пагорбок села. Там бульдозери рівняють землю. На тому місці посадять дерева і зроблять парк культури і відпочинку.

Культури і відпочинку!

Бульдозери ревуть, ніби не хочуть коритися своїм водіям, бо виривають із землі людські кістки і черепи. Там, на краю села, де колись був цвинтар, тепер буде парк культури і відпочинку. Там бульдозери своїми ланцюжними колесами душать і мого маленького братика кістки.

Я стою на порозі своєї хати тепер так само, як стояв я тут у тому лютому і голодному 1933—му році. Тепер я спокійно дивлюся на цей поріг, а тоді я боявся відчинити двері і переступити його. Той рев бульдозерів, ті кістки під колесами, цей поріг і ці двері зворушили в мені будоражною силою те, чого я і без того не забував ніколи.

У той день я приїхав з Кавказу і привіз торбу окрайців хліба. Коли я зайшов до хати, ніхто не кинувся мені назустріч. Мати лежала в одному кутку, старший брат — у другому. Вони не повставали, не зраділи моїй появі, а подивилися на мене так, ніби побачили когось чужого чи незнайомого. Найменший брат Петрусь стояв коло печі, брав жменею з мірки попіл і їв його. Він перший обізвався до мене:

— Олексо! Ти вже приїхав? У тебе хліба нема?

Я розв’язав торбу, і дитина припала до хліба. Тяжко витягаючи з себе кожне слово, мати промовила:

— Не давай нам багато хліба їсти, бо помремо.

Та я не міг відірвати Петруся від черствих окрайців. А коли він наївся, голосом засудженого на страту сказав:

— Ой Олексо, Олексо! Так хочеться жити, так хочеться жити, а прийдеться вмирати.

Матір і старшого брата я врятував, а малого, другого дня вранці вже не добудився.

Я сам його поховав на тому цвинтарі, де тепер роблять парк культури і відпочинку. Там багато тоді було поховано людей, більше ніж півсела. їх ховали без домовин у неглибоких могилах, бо нікому було копати. Тому бульдозери тепер так легко виривають їхні кістки.

Немало води з того часу вже сплило у Дніпрі, минули десятки весен і зим, та не буває дня, щоб у моїх вухах не прозвучали слова: «Так хочеться жити, так хочеться жити, а мусиш вмирати».

І ось зараз, коли я оце стою на порозі своєї хати і дивлюся на цвинтар, де бульдозери ламають кістки брата, в мене виникає запитання: «За що його вбито? Чому він помер з голоду в нашій багатій землі у той урожайний 1933 рік?»

Парк культури і відпочинку.

Там, на кістках мого брата, буде місце розваги. На місці, де повинен бути жалобний пам’ятник Україні, будуть співати і танцювати.

«Так хочеться жити, так хочеться жити, а прийдеться вмирати», — звучить у моїх вухах.

Кажуть, що скоро буде комунізм.

Чи за комунізму мені не вчуватимуться передсмертні Петрусеві слова?

Вчуватимуться!

Бо комунізм мені ввижається хлібом, вирваним з рота мого маленького брата.

с. Стати, 1957