Химера

ВИХОВАННЯ БОЧКОЮ

Виховання бочкою — це винахід. Винахід неабиякий, і патент належить чекістам.

Коли колона стоїть готова до виходу на роботу — попереду з вільними руками ті, хто на виклик відповів «єсть, гражданін начальнік», а позаду з руками, закутими в наручники, ті, хто не сказав «гражданін начальнік», — тоді розчиняються ворота — і в зону чвалає віл, запряжений у… бочку. Так, так. Віл тягне бочку так само, як колись на гарманах таврійських степів коні тягали кам’яного котка. Тільки бочка набагато більша за коток, зате й набагато легша, бо вона порожня. Вона тупо гупає і скрипить по нерівній землі табірної зони. Віл, запряжений у бочку, крізь ворота заходить сам, його ніхто не поганяє. Він уже добре завчив багато своїх обов’язків. Коли він підходить до колони, з рядів вибігає «сука», тобто в’язень, що пішов на співпрацю з чекістами. Він вправно звичними рухами й вигуками провадить далі вола, повертає і ставить його позаду. Віл безхвостий. Його добре знає весь табір, дехто пам’ятає його ще з тих часів, коли він мав хвоста.

Якісь зеки вчинили змову проти вола — вони йому відчикрижили хвоста, засмажили на вогні і з’їли. Ті, кому дісталися шматки його хвоста, і зараз ласо поглядають на вола, дивляться на його куций обрубок і журяться, що в нього не виростає новий хвіст.

Саме в той час, коли «сука» заводить вола на його місце, двоє наглядачів виводять з карцера зека, який щулиться від холоду і ховає руки в рукави свого бушлата. Це виводять «злосного одказчика», тобто того, хто не хоче ходити на роботу. Його повезуть на роботу в бочці. Бочка має дверцята, в які можна пропхати людину і які замикаються. Крізь порожнину бочки проходить залізний стрижень, кінці якого виходять назовні. За ці кінці й підпрягають вола. Коли він тягне бочку, то стиржень крутиться разом з бочкою.

«Сука» вже повернув бочку так, як потрібно, і розчинив дверцята. «Злосний одказчик» не хоче сам лізти в бочку, він опирається й борониться, та наглядачі спритно хапають його за руки й ноги, й за допомогою «суки» заштовхують у бочку. Колона рушає. Рушає й віл, якого поганяє «сука».

Із бочки виривається різкий і відчайдушних голос.

— У, суки!!! У, гади!!! — кричить «злосний одказчик». Він раз у раз повторює ці викрики у такт гупанню бочки. Проте що далі бочка віддаляється від табірної зони, то викрики його стають слабкішими і розірванішими. Він осідлав стрижень і тримається на ньому руками, але ж довго так втриматися не можна, бо стрижень крутиться, скручує його одяг і натирає до крові долоні. На половині дороги людський голос із бочки вщухає, а замість нього посилюється гепання бочки. Геп!.. Геп!.. Пух! Наче хтось б’є наповненим землею мішком по клепках бочки. Це бочка перекидає тіло «злосного одказчика», який уже втратив силу триматися на стрижні.

Коли нарешті колона приходить на роботу, а дозорці з собаками займають свої місця, тоді «сука» підходить до бочки, відмикає дверцята і випускає «злосного одказчика». Носа на ньому нема, де були вуха, там біліють залишки хрящиків, обличчя його обмазане кров’ю й грязюкою, з обдряпаних пальців на руках стікає кров. Він стоїть похитуючись, як п’яний. Очі його вкрив серпанок завмирання. Та крізь той серпанок пробивається люта злість. Він поводить орбітами своїх очей на дозорців, що стоять проти нього з автоматами напоготові, й на собак коло їхніх ніг, що висолопили свої язики; на зеків, з яких одні вже рихтуються до роботи, інші — з жахом і співчуттям втупили в нього свої очі, на вола, що байдуже дивиться у землю, і на «суку», що вигрібає з бочки уривки його тіла.

Якби йому тепер волячу силу, вовчу спритність та блискавичну зброю, він пошаткував би на капусту все, що його оточує. Дозорців-чекістів зате, що вони придумали цю бочку, «суку» за його запроданство, за його вірність мучителям, усіх оцих зеків, що дивляться на нього, витріщивши очі, й тих, що рихтуються до роботи, шаткував би за їхню покору, за їхній страх перед цією бочкою. Не розуміють їхні дурні голови, що коли б усі не пішли на каторгу, всіх би в бочку не запхали.

А віл стояв нерухомо й дивився на землю, вкриту потоптаним снігом. У його голові снувалися свої думки й своя злість розпирала його груди. Яке йому діло до стосунків між цими звірами, що ходять на двох ногах, що вміють робити грім і блискавку зі своїх ломак і вбивати один одного? Вони всі йому вороги. Це вони перетворили його з грізного бугая в покірного вола. Це вони заклали на його шию ярмо і змусили тягати їхні вантажі. Це вони обрубали йому хвоста — нічим літньої пори відігнати від себе ґедзя та комара.

Волові тепер було зовсім байдуже до того, в що його запрягали і що він тягав. Він дивився в землю і не рухався. Він не поворухнувся навіть тоді, коли «злосний одказчик», втративши решту сили, повалився на землю.

Очі «злосного одказчика» густо-густо вкривав сірий смертельний серпанок, шкіра на обличчі втрачала життєве забарвлення і починала зливатися з кольором потоптаного снігу, кров на його ранах темнішала.

Тепер його безноса й безвуха голова нагадувала розмальований горщик.

Рвонулися собаки, туго натягуючи свої повіддя, здригнулися зеки, тяжко зітхаючи і скрегочучи зубами, кинувся «сука» піднімати «злосного одказчика», та в його тілі вже не було життєвої пружності. «Сука» махнув рукою і пішов обмивати снігом руки від крові. А віл стояв нерухомо й дивився в землю, йому було байдуже до всього.

А десь там, у Магадані, в просторій залі правління «Дальстрою» відбувалася нарада чекістів. Виступали начальники таборів. Вони рішуче засуджували «ганебний метод» Гараніна та Борзіна, які масовими розстрілами намагалися підвищувати продуктивність праці в’язнів.

— … Ми перейшли на метод перевиховання в’язнів, і він приносить значно кращі результати, — говорили вони.

Дніпряни, 1975