«РАДОСТЬ В ЗОНУ»


Попереду йде бригада Балабанова, за нею бригада Рязанова. Це передові бригади. За ними сунуть бригади Іванова, Насєдкіна, Воровкіна, Тімофєєва.

Топчуть вони ранній сніг своїми кирзовими черевиками, ряботить трафаретними цифрами їхня одежа в сутінках ранкового світанку.

На променях ще не погашених електричних прожекторів між рядами, позначених трафаретом людей, хижо виблискують холодною крицею наручники. Проти злиденного лахміття цих людей наручники на них створюють незвичайний контраст. Це досконалий витвір техніки. Не зразу побачиш, треба добре придивитися, щоб прочитати дрібненько вирізані на наручниках три слова — «Made in USA».

Так. Це справді досконалий витвір техніки. Він не тільки гарно блищить, він гарно служить. Цей механізм — безвідмовний посібник чекістів. Він краще служить, ніж табірні «суки». Це вже не витвір «руської смикалки», це витвір славної американської думки. Забудеш про наручники на твоїх руках, сіпнеш руку, щоб погріти її в кишені, а механізм — клац — і крицева дужка міцніше обхопить твоє зап’ястя. Ще раз сіпнеш, ще раз — клац! — і дужка ще тугіше обхопить твої руки. Необачний в’язень прийде на роботу з набряклими темно-бурими руками.

Це американські капіталісти-бізнесмени постачають совєтським чекістам таку техніку, їм байдуже, кому стискатимуть руки їхні наручники. Що про це думати, коли чекісти платять за цю механіку чистим червоним золотом з Колими? Без наручників йде бригадир і той передовик виробництва, якому доручено нести вивіску-аркуш фанери, прибитої до держака, на якій написано назву бригади. Ця вивіска — не звичайна назва бригади. Вона може перетворитися у велику честь. На другому боці фанери фарбою, зробленою з тертої цегли, написано слова «Радость в зону».

Мало якій бригаді випадає честь йти з роботи з оберненою вивіскою, коли поперед колони вихитуються руді слова на сіро-жовтій фанері — «Радость в зону». Таку бригаду в зоні «під вахтою» зустрічає оркестр. Оркестр складається з бубна, балалайки і скрипки. Боки бубна за відсутністю шкіри обтягнені брезентом, а на тому брезенті намальовано руського Ваньку і руську Маньку, які несамовито танцюють, підкидаючи ноги і розкидаючи руки. Цей малюнок доповнює несправжнього бубенного звука, видобутого з брезентової обтяжки. На скрипці всього дві струни, але горбатий скрипач добуває з них саморобним смичком якусь мелодію. А балалайка грає так, як їй належиться, хоч струни на ній з тросового дроту.

Коли оркестр програє похвальну мелодію, до передової бригади підходить начальник табору й говорить:

— Маладци, балабановци, маладци! Харашо патруділісь! Ну, а кто больше всех атлічілся? — питає він у бригадира.

— Ступаков, гражданін начальник, Ступаков! — відповідає йому хриплим шепелявим голосом бригадир.

— Маладєц, Ступаков! — каже начальник. А Ступаков ще вище піднімає вгору «Радость в зону» і проходить, не відриваючи погляду від начальника.

Коли начальника минули, Ступаков вибігає з колони й кидає «Радость в зону» під стіну вахти. Наглядачі не дуже ретельно роблять шмон балабановцям і поспішно знімають з них наручники. Всі балабановці розбігаються по своїх бараках, щоб швидше взяти свої ложки й миски, бо їм сьогодні за їхню відмінну роботу видадуть вечерю — вівсяну кашу в першу чергу. А начальник стоїть далі на воротях, де проходять бригади без «Радості в зону». Поглядаючи на бригадирів, він докірливо і погрозливо похитує їм головою.


Дніпряни, 1976

Загрузка...