Химера

В АВТОБУСІ

Після короткого гостювання їдемо додому. Автобус так переповнений, що задихаєшся від людських випарувань. Поруч нас сидять немолоді вже чоловік і жінка. Ці люди дуже відрізняються від усіх інших пасажирів. Вони добре одягнені, їхні обличчя не вкриті зморшками журби. В їхніх очах нема тієї печаті розпачу і безнадійносте, яка є в місцевих людей. Вони говорять між собою то українською, то іспанською мовою.

Між нами скоро зав’язується розмова. Виявляється, що наші сусіди зовсім недавно приїхали з Аргентини, повернулися на батьківщину, на якій не були понад тридцять років.

— То як вам тут живеться? — питаю я в «аргентинців».

— Нас одурили, — говорить жінка. — Нам говорили, що тут центнер пшениці коштує 70 копійок, а тим часом ми тепер за 70 копійок ледве можемо купити дві літрові баночки збіжжя.

— Та нам там говорили ваші агітатори, що тут рай, якого світ не бачив. Нащо нам працювати на буржуїв на чужині? — подумали ми, коли можемо працювати самі на себе на своїй землі. Знялися та й приїхали додому. І попали не в рай, а в самісіньке пекло, — каже «аргентинець».

Вони говорять так голосно, що чути на весь автобус. Очі всіх присутніх обернені до них, але ніхто не обзивається до «аргентинців».

— А ви знаєте, — кажу я «аргентинцям», — що у нас небезпечно говорити про такі речі. У нас за такі розмови судять і засилають до Сибіру.

— Як? За правду? — вигукує сусідка — «аргентинка». — Та у нас, там в Аргентині, виходь на вулицю і на все горло кричи що хочеш, організовуй збори, клуби, друкуй газети і книжки — доказуй свою правду як хочеш — ніхто тобі нічого. Аби не йшов зі зброєю, не скидав влади.

— Ну то там, а тут інші закони, — кажу я.

— Та як? — не вгамовувалася сусідка. — Та тут же свобода!

— Е, свобода… та не всім, — сказав один старий, що сидів навпроти, сумно усміхнувся й опустив голову.

— Та я тут, — знову заговорила «аргентинка», — стояла півдня в черзі, щоб купити півкіля масла. А там тобі додому принесуть що хочеш, аби ти тільки купував.

— Купила півкіля масла, — продовжувала обурюватися «аргентинка», — прийшла додому та й кажу сусідці, щоб ішла купила собі. А вона мені каже: «Мінє масло нє нужно, нам у абкомавском магазіні дають всьо, что ми хочем». Що то за перебирання людьми? Я ще ніде не бачила такого, щоб одним було все, а іншим — нічого.

— Та якби там було таке, — втрутився чоловік «аргентинки», — щоб одним давали все, що вони хочуть, а інші мусили умлівати в чергах по півдня за маслом, то там революція вже була б. Та я там заробляв дев’ятдесят кілограмів білої, як сонце, муки на день, а тут їх не зароблю й за два тижні.

— І за місяць не заробиш, чоловіче, бо нема де купити її, — пошепки пояснив йому пасажир, що сидів поблизу.

— А назад не пускають вас? — спитала жінка, що примостилась на своєму кошику.

— Ні.

— Та й навіщо назад їхати, — кажу я жартуючи. — Краще ніде нема. А не віриш — прочитай газету.