Я сидів на березі Дніпра у Каховці. А сиджу тут тому, що мені батько наказав тут сидіти. Він пішов до пристані довідатися, коли йде пароплав на Херсон, щоб нам поїхати далі, а мені наказав стерегти наші речі.
Уже вечір, але не темно. Місяць викотився над плавнями і сріблить дрібні хвилі Дніпра.
Я задивився на місяць, на плавні, на Дніпро. Я вже вмію читати й писати, і мені, дивлячись на цю красу, хочеться скласти такого вірша про свій край, як складав Тарас Шевченко. Я вже починаю підбирати слова. Але мій погляд падає на берег. Тут, поблизу мене, на перекинутому догори дном човні, схилилося дві постаті. Вони склали свої натруджені руки на коліна і півголосом розмовляють між собою. До мене доносяться слова:
— Жиди… жиди… жиди лізуть нам тепер на шиї… Царя збулися, а жидам піддалися…
Раптом моє око ловить ще одну постать позаду розмовників. На тлі голубого Дніпра я виразно бачу силует насупленого обличчя з гачкуватим носом. З насупленого обличчя вириваються слова:
— Какіє жиди?
— Чого ти прив’язався, христопродавець?! Іди собі, поки не пірнув у Дніпро раків шукати.
Гачкуватий ніс рвучко витягає руку з кишені, й перед двома обличчями темною сталлю виблискує револьвер.
— Я вам покажу жидів, хахляцькі ваші морди.
— Та що ви, товаришу начальник. То ми так, жартуючи…
— Жартуючи? Так от, жартуючи ставайте на коліна й просіть прощення, бо заведу зараз до чека. Там вам жаба цицьки дасть.
Натруджені коліна згинаються і стають на мокрий пісок.
— Звиняйте, товаришу начальник, то ми так, нехотя згадали…
Місяць сховався за хмару. Я розгубив слова своєї першої пісні. Мені, малому, стало страшно. Мені здалося тоді, що то я бачив всю свою Україну на колінах перед гачкуватим носом.
З того часу немало води у Дніпрі утекло, а мені й зараз все страшно. Страшно, коли бачу згорблених жінок і дітей на буряках колгоспних ланів, коли бачу знесиленого старика у безкінечній черзі за булочкою, коли бачу крізь ґрати товарних вагонів безкровні людські обличчя, коли бачу гачкуваті й кирпаті носи з пістолетами на поясах.
Дрогобич, 1946