Химера

«РАДЯНСЬКИЙ НАРОД ВІТАЄ»

«Радянський народ вітає. Радянський народ зустрічає. Радянський народ проводжає», — чую я часто в радіопередачах.

Як цей «радянський народ» вітає чи зустрічає — бачу я часто в газетах, журналах і кінофільмах. Вітає, зустрічає і проводжає «радянський народ» керівників радянського уряду, урядів соціалістичних країн, урядів «братніх» країн…

Ніколи мені не приходила в голову думка, що тут може бути якась підробка, що «радянський народ» можна підробляти так само, як фальшивомонетники підробляють гроші, що «радянський народ» можна фабрикувати.

Зима. 1962 рік. Київський вокзал. Я приїхав з Криму й дожидаю потяг на Львів. Львівський потяг не скоро піде, і я тиняюся по вестибюлях. Людей на вокзалі стільки, що на лавках нема вільного місця. В мене майнула думка зайти до ресторану і там за пляшкою пива скоротити час. Я розігнався до ресторану. Але раптом кілька міліціонерів і цивільних перегородили мені дорогу.

— Ресторан закритий.

— Чому?

— Закритий, вам говорять.

Біля «запретної зони» починають збиратися люди. Не пускають не лише до ресторану, а й до туалету, бо й туалет там. Крізь натовп пробивається двоє циганок.

— Ніззя, вам говорять, — стримують циган міліціонери й цивільні.

— Та ти що? Хочеш, щоб я тут перед тобою сіла і спорожнилася?! — кричить циганка-молодиця, але це не впливає на міліцію.

Раптом натовп сам розколовся на дві половини. Люди попритискалися до стін. Просто на нас біжить загін війська. Військові в офіцерських шинелях і картузах, з солдатськими червоними погонами. В кожного карабін з вичищеним до срібного блиску багнетом. Вони, цокаючи підковами своїх чобіт, швидко пробігають повз нас, ні на кого не звертаючи уваги, і зникають за рогом у коридорі, що веде на перон.

— Хрущов і Тіто від’їжджають з Києва, — пронеслося між людьми, і всі кинулися до вікон.

Але перед вікнами вокзалу знову повиростали міліціонери й «цивільні».

Мені вдалося зазирнути в одне вікно. Я побачив порожній перон, і лише на одній колії стояв потяг з першокласними вагонами. Де й поділися люди, що перед цим заповнювали всі закутки перону.

Серед «цивільних» найдужче старався один, високий, у білому кашкеті. Він бігає з кутка в куток, відтягає людей від вікон і вигукує:

— Ніззя, гаворять вам ніззя, значить ніззя! — Від нього не відступає жінка в короткому кожусі з туго зав’язаною хусткою на голові.

— Ну пропустіть же мене до Хрущова, — благає вона його.

— Мене ж село послало, люди дали гроші на дорогу Що я їм скажу, коли не побачу Хрущова?

— Навіщо вам Хрущов? — питаю я у жінки.

— Я хочу його спитати, за що ми так тяжко працюємо в колгоспі.

«Цивільний» дивиться на жінку так, ніби хоче її відразу з’їсти.

В одні двері на першому поверсі почали пускати, і всі кидаються туди, щоб побачити Хрущова і Тіто. Але там пропускають не всіх. Ті, що підбігли до дверей, стають під стіну, притиснені широким потоком інших людей, яких пропускають за пропусками, їх багато, значно більше, ніж було солдат у офіцерських шинелях.

— Ага! Оце і є той «радянський народ», що вітає, зустрічає і проводжає, — влетіла мені в голову догадка.

— Завтра його можна буде почути через радіо, побачити на фотографіях у газетах.

А хто ж ми?

Феодосія, 1963