Химера

Я ЙОГО ВСЕ ОДНО УБ’Ю

Ми в парашутно-десантній бригаді під Хабаровськом. Нас, колимчан, тут цілий батальйон.

Як тільки ми переплили Охотське море та Амур, потрапили до Хабаровська, відразу з нас почали відбирати найміцніших і найздоровіших до цієї бригади. Ми дуже відрізняємося від інших солдат. Солдати, мобілізовані з тутешніх районів, — це майже діти. Ми старші й міцніші, загартовані своєю лютою долею. Ми вже підгодовувалися на кращих армійських харчах і виглядаємо мужньо. Серед нас є і наші вчорашні кати, але ми їх не всіх ще знаємо.

Нас готують до бою або з німцями, або з японцями — залежно від того, як повернеться хід війни.

Нас вчать стрибати з літаків і розпускати парашути з мінометами на спинах, з автоматом на грудях і з пістолетом на поясах.

А сьогодні нас готують до першотравневого параду. Ми гупаємо кирзовими чобітьми по бетонних плитах аеродрому: щосили викрикуємо «ура». Командує нами посивілий на скронях лейтенант.

— Раз, два!.. Раз, два! Раз!.. Раз!

Один солдат переднього взводу весь час плутає ногу. Лейтенант переставляє його з середніх рядів у задні, та він і там не може піймати ритму до своїх ніг.

Із передних рядів нашого взводу виходить солдат і підбігає до нечутливого:

— Падло! Ноги не можеш узяти!

Сильний удар збиває нечутливого з ніг, і він заливає сірий бетон кров’ю свого обличчя.

— Рррота — а — а стой! Напра — а — а во!

— Хто його вдарив?

— Я його все одно уб’ю. Він перестріляв людей в тричі більше, як вся оця наша рота.

— Станьте в строй. А того одтягніть там набік. Продолжаем ученіє.

Ківерці, 1955