Химера

НА ПОРОЗІ СМЕРТИ

Коли я відбував свій реченець у Мордовських таборах та у Владімірській в’язниці, то мені випало зустрітися з багатьма людьми, які пережили смертний присуд. їхній смертний вирок не було виконано з причин незатвердження його верховним судом або помилування верховним советом.

Всі вони пережили довготривалий час безперервного дожидання смерти. Ось ці часи мене й зацікавили. Я хотів знати, в якому стані перебуває людська душа на порозі силуваної смерти.

Майже всі вони неохоче розповідали про цей уривок свого життя… Більшість з них взагалі нічого не розповідала мені.

Не захотів розповідати про свої переживання в смертній камері й охочий до оповідань Левко Лук’яненко. Він мені тільки сказав: «Я знав, що мене не розстріляють».

— Як ви це знали? — запитав я його.

— А цього я вам не скажу. Це моя таємниця, — відповів мені він.

Не захотів розповідати про пережите ним і Коля Танащук, колишній комсомольський активіст із Вінницької області. Танащука було засуджено на невеликий термін ув’язнення, всього на п’ять років. Він, будучи щирим комсомольцем, не зміг змиритися з підлістю вищої бюрократії, написав прокламацію, за що й засудив його совєтський суд. Та бентежна натура Колі не могла змиритися і за ґратами, і за колючим дротом.

Він тікав за першої можливости. Його ловили, нещадно били, і за кожну втечу додавали трирічний термін ув’язнення.

Коли його впіймали після третьої втечі, чекіст поставив його під сосну й вистрілив йому в голову.

Та в Колі особлива доля. Куля сковзнула по черепу, прослизнула під шкірою його голови й вилетіла ззаду, а Коля залишився живий.

Не тільки про те, що він пережив перед розстрілом, а й про цей епізод свого життя, Коля нікому не розповідав. Розповідали ті, що разом перебували у втечі. Тільки й цей розстріл не змінив бентежної натури Танащука. Коли одного разу у Владімірській в’язниці під час нашого маршу на прогулянку наглядач Сіпнув Колю за рукав, він тигром кинувся на нього, схопив обома руками за горлянку, притис до стінки і задушив би, якби наглядачеві поплічники не виручили свого товариша.

Охоче розповідав про смертну камеру Захаров, колишний солдат совєтської окупаційної армії в Східній Німеччині, засуджений за спробу втекти в Західну Німеччину. Захарова не було засуджено до розстрілу, але під час етапу в одній з в’язниць прізвище його переплутали з іншим Захаровим, який мав смертний вирок.

— Камера мала подвійні двері. Одні зовнішні, оббиті залізом, другі внутрішні ґратовані, так як тут у нас, у карцері. Підлога цементна, ліжко зварене автогеном із грубого заліза. Столик і стільці також залізні, мають форму могильних тумб і вмуровані в підлогу, — розповідав Захаров.

Мені самому довелося побувати в камері смертників на Чорній Горі в Харкові під час етапування мене до Мордовії. Мене і ще двох політв’язнів кинули в цю камеру за відсутністю місця в звичайних камерах. Там усе відповідало розповіді Захарова.

— Постелі там не було ніякої, — розповідав далі Захаров. — А чи довго можна полежати на холодному як лід залізі? їсти мені кидали на підлогу як собаці, — шматок хліба й оселедець або тюльку.

Коли мене виводили до туалету, то наглядачі лупили мене дерев’яними молотками. В туалеті я міг перебувати не довше однієї хвилини. Якщо ж я затримувався, приходив наглядач, хапав мене за комір і викидав у коридор.

Я довго не міг зрозуміти, чому зі мною так поводяться. Спершу я думав, що у цій в’язниці такий режим. Зрозумів я, що мене помилково посадили сюди після того, як до мене донісся голос з вікна сусідньої камери. Сусіда питав мене, за віщо мене засуджено до розстрілу, і коли я йому відповів, що мене засуджено не до розстрілу, то він мені пояснив, що я сиджу в камері смертників. Тоді мене охопив страх. Я подумав, що коли мене помилково посадили в камеру смертників, то можуть помилково повести й на розстріл. Я почав гримати в двері й кричати. Докликався чергового по в’язниці, й мене перевели в звичайну камеру.

Охоче розповідав про свої сни у смертній камері Дмитро Верхоляк. Це були незвичайні оповідання, які нагадували витвір буйної фантазії, казки з неймовірними подіями. А Верхолякова розповідь дорівнювала творам талановитого письменника.

На жаль, моя пам’ять не зберегла цих Верхолякових оповідань, та й важко було їх зберегти в пам’яті. Треба було на місці записувати або репродукувати магнетофоном. Такої можливості там не було.

У моїй голові збереглися лише тьмяні уривки цих оповідань про те, як Верхоляк носився над карпатськими горами й лісами на полум’яному коні.

Найвиразніше мені запам’яталася розповідь Миколи Косте ва.

— Я, — розповідав Костів, — коли лягав спати, то клав під голову черевика. Як прийдуть забирати на розстріл, думав я, то хоч одному виб’ю око.

Та сталося так, що я нікому ока вибити не міг. Прокинувся я від тиску на моє тіло. Троє чекістів міцно стискали мені руки, груди і ноги, ще троє стояли біля мого ліжка, готові кинутися на допомогу першим трьом. Я зрозумів, що це прийшла по мене моя смерть.

— Вставай, — сказав один з тих, що стояли.

Я поволі підвівся з ліжка. Відчував, як смертельна сила заходить у моє тіло. Не хотілося вже й хапатися за черевика, та й не було як — шестеро чекістів пильно контролювали кожен порух моїх рук.

— Раздевайся да гала, — вимовив той самий голос. Я скинув зі себе підштаники й сорочку.

— Вихаді на карідор.

Я вийшов з камери ніби не своїми ногами. Я не відчував своїх кроків. За мною вийшло четверо чекістів, а двоє залишилося в камері. Вони зачинили двері за собою.

Так, голий, в оточенні чотирьох чекістів, я простояв не знаю як довго. Мені здавалося, що це була ціла вічність. Нарешті двері моєї камери відчинилися і до моїх ніг полетів мій одяг.

— А девайся.

Я сяк-так одягнувся, ледве спромігшись тремтячими руками защібнути на штанях одного ґудзика.

Чекісти оточили мене спереду, ззаду і по боках, повели вздовж коридору. В кінці коридору наказали мені стати. Передній розчинив двері й наказав:

— Захаді.

Це була невелика кімната, трохи більша за мою камеру. Під стінкою, в кінці кімнати, сидів за столиком чекістський офіцер.

— Прачитайте і распішітєсь, — сказав він мені, подаючи аркушик синюватого паперу та ручку.

Зі слів на папірці, що іскрами заскакали перед моїми очима, моя свідомість ледве вловила зміст — верховний суд замінює мені смертний вирок на двадцять п’ять років ув’язнення.

— Распішітєсь, — повторив чекістський офіцер.

Я взяв ручку і спробував писати, але рука моя разом з ручкою заскакала перед папірцем, як під’єднана до електричної напруги. Я не зміг поставити навіть крапки на місці підпису.

У свою смертну камеру я вже після цього не потрапив. Повели мене на інший коридор і кинули в іншу камеру. В цій камері стояло п’ятеро ліжок, з них одне не було зайняте. Я ліг на вільне ліжко й відразу заснув як убитий.

Уранці я познайомився з моїми новими спільниками долі. Усі четверо були єпископами, служителями Української греко-католицької церкви.

Костів називав прізвища їх усіх. Це були відомі єпископи, які не підкорилися постанові про скасування уніатської церкви і не визнали над собою зверхности патріярхії московського православ’я.

Моя пам’ять не зберегла їхніх імен, але пам’ятаю, що кардинала Сліпого Костів не називав.

— Мені тієї ночі приснився дуже вразливий сон, — далі продовжував Костів. — Я його й тепер так пам’ятаю, наче він мені приснився вчора, хоч минуло вже двадцять два роки. Снилося мені, начебто я їхав кіньми на бричці. Коні неслися, як вітер. Дорогу перетнула річка, а через річку міст. Коні переметнули міст і понесли мене далі. Та швидко знову з'явилася річка і міст через неї. І так я переїхав двадцять п’ять мостів.

Я розповів єпископам про нічну подію, що сталася зі мною, і про цей сон. Один єпископ (Костів називав його прізвище) розгадав мені мій сон.

— Цей сон, — сказав він, — і сумний, і радісний. 25 мостів.

— це 25 років, на які вас засуджено в неволю. Смуток у тому, що ви втратите свої молоді літа в неволі в тяжких муках. Радість у тому, що ви все-таки виживете, вийдете колись на волю, а не загинете за ґратами.

«З якою ж метою роблять вони отаку процедуру над людиною, коли замінюють смертний вирок?» — думав я вголос.

— А це в них таке правило, — сказав Роман Гурний, що також слухав розповідь Костева. — Щось подібне робили вони й зі мною, коли замінювали розстріл на п’ятнадцятирічне ув’язнення.

— Мабуть, у такий спосіб вони використовують свій останній шанс зламати людину — довести до божевілля або повного нервового розладу, — продовжував міркувати вголос я.

— Може, це останній шанс, а може, перший, — сказав Василь Підгородецький, що також був у нашому товаристві,

— попереду в них таких шансів залишилося безліч. Із тих, кого вони засудили тоді на двадцятип’ятирічне ув’язнення, залишилося живих серед нас, може, з тисячі один».

Дніпряни, 1977