Химера

СИЛА ЗОЛОТА

Ми, як кажуть, купаємося в золоті. Золото скрізь: під ногами, над головою, у наших руках. Напевне, не було в світі царя, щоб бачив стільки золота, скільки бачить кожен із нас.

Ось воно: розсипане великими й дрібними горошинками у щілинах скелі, потрощеної на дрібні скалки тиском вічної мерзлоти.

Ми щосили б’ємо скелю кайлами, видобуваємо з неї породу, пересипану блискучими горошинками, вантажимо породу на тачки і засипаємо нею вагонетки, що безперервно повзуть до бутари, де водою вимивають золото з породи.

Ми не любуємось блиском золотих горошинок. Він не викликає в нас тієї радості, яку викликає цей блиск у власника золотих монет. Поверхня золотих горошин місцями покрита червоним забарвленням, і нам здається, що то вони забарвились нашою кров’ю. Ми дивимось на ці блискучі кульки, як на винуватців нашої смерти. Бо всі ми вважаємо себе вже мертвими.

Це Колима. Сюди безперервно течуть усе нові й нові партії смертників. І нема вороття з Колими нікому. Хоч женуть сюди мільйони людей, не часто зустрінеш в’язня, що пробув на Колимі кілька років.

— До перших морозів проживете, — сказав нам бандит-каторжник, що пристосувався вже до цього життя.

Ми знаємо, що нас привезли сюди на знищення. Про це раз у раз нагадують нам дозорці, начальники та в’язні—битовики, тобто, кримінальні злочинці, які тут на легких роботах.

«Врагам народа нет места на советской земле. И. В. Сталин», — читаємо ми червоні лозунги над своїми головами. Вороги народу — це ми? Ми працюємо по 16 годин щоденно в неділю і в будень. 12 годин ми добуваємо золото — розбиваємо кайлами скелі та возимо тачками породу, а чотири години ми лопатами очищуємо скелі від порожнього ґрунту, що є суцільним глеєм. На мені, як і на кожному з нас, самі кістки й шкіра та тугі жили, що рухають наші тіла.

Нам щоденно дають 700 грамів житнього гливкого хліба, на сніданок — черпак вівсяної каші, на обід — тарілку перлового супу та шматочок солоної риби горбуші, на вечерю — черпак вівсяної каші. Наші зуби хитаються, а тіло вкривають темно-сині плями цинги. І ми дедалі переконуємося, що бандит помилився: ми не доживемо до перших морозів. Із кожним днем нас покидають сили. Ми не спроможні виконувати норми. А хто не виконує норму, того розстрілюють за саботаж.

А втім, розстрілюють не тільки за саботаж. Розстрілюють за крадіж золота, за антирадянську агітацію, за спробу втекти.

Крадіж золота — це коли в’язень, добуваючи породу, візьме в руки блискучий самородок і це помітить дозорець.

Антирадянська агітація — це коли хтось висловить незадоволення своїм становищем і це підслухає стукач, тобто чекістський шпигун.

Спроба втекти — це коли хтось відійде надто далеко від об’єкта роботи з надією попоїсти ягід голубиці.

Розстрілюють просто на копальнях, у околицях таборів і в спеціальних тюрмах-серпантинках. Хто потрапив у серпантинку, тому вже вороття нема.

Дехто випереджає свою долю: відмовляється виходити на роботу, і тоді такого розстрілюють негайно.

Так, бандит помилився. З тих, що приїхали зі мною навесні 1938 року, мало хто дожив до перших морозів.

Нас було в бригаді троє наймолодших, ми працювали всі в одній ланці. Усенко — уманець, колишній танкіст, Понамаренко — одесит, колишній моряк і я — таврієць, колишній студент. Мені вісімнадцять років, мої помічники трохи старші за мене, на два-три роки.

Усенка розстріляли за антирадянську агітацію. Понамаренка за спробу втекти. А я ще живий. Можливо, я живий тому, що мені «пощастило»: я впав разом з тачкою з п’яти-метрової естакади на гострі виступи щебеню. Розтрощив собі коліно й одержав звільнення від роботи. Хоч нога зробилася така, як колода, я почував себе щасливим: моє виснажене тіло могло відпочити. Я п’ятнадцять днів не ходив на роботу, і за цей час мій організм трохи набрався сили.

А ось тепер зима. Ми не добуваємо золота, бо лютий мороз скував усі засоби виробництва і землю. Взимку ми готуємо площі для добування золота. Вибухами амоналу підривають верхній шар породи, а ми кидаємо брили мерзлої землі, пересяклі ядучим духом вибухівки, в колимаги — великі дощані короби на дерев’яних полоззях. Тягнемо навантажені короби до линви, яку безперервно тягне мотор у напрямі вивантаження ґрунту, чіпляємо колимаги гаком до линви, і вони пливуть нагору, де їх розвантажують такі, як ми, і відсилають їх нам назад другою линвою.

Узимку нас ніхто не б’є і не підганяє. Ми самі кидаємося на породу, як тигри на свою здобич, бо шістдесяти-сімдесятиградусний мороз не дає постояти й секунди.

На Колимі є «битовики», тобто побутовці, засуджені за побутові злочини, і політичні, яких дозорці, начальники й «битовики» називають фашистами або троцькістами. «Битовики» часто потрапляють до «фашистів». Це тоді, коли якийсь із них випустить необережне слово. Тоді йому дають новий строк покарання поверх попереднього, і його переводять до стану «фашистів». Проте це не приводить «битовиків» до пізнання, хто такі «фашисти», і вони продовжують іменувати політичних в’язнів цим ім’ям.

«Битовики» на Колимі — це переважно бандити, що мають за собою злочини з кількома вбивствами, їх, порівняно до політичних, небагато. Вони користуються привілеями в начальства, їм дають легшу роботу. Кухню, їдальню обслуговують «битовики». Деяким з них начальники довіряють дрібні адміністративні табірні посади. Вони тут не приховують своєї професії, ще й пишаються нею й один одного називають бандюгами.

Політичні в’язні — це українські, узбецькі, грузинські, вірменські, таджицькі, казахські націоналісти, багато євреїв-троцькістів. А після приєднання Західної України та Прибалтійських країн до Совєтського Союзу почали поступати на Колиму галицькі, естонські, литовські, латвійські націоналісти.

До того ж, тут величезна армія з різноманітних націй антисоветских агітаторів — тобто засуджених за необережно висловлене слово. Найменш витривалі середньоазійці та кавказці. Вони гинуть, як мухи. Українці з півдня гинуть слідом за ними. А ось я з півдня, а досі живий. Живий, але я не радий з того, що живий. Ніс, щоки і вуха мені понадгризав мороз. На мені латані куфайка й ватяні штани, руді стоптані валянки. Мені здається, що якби я в такому вигляді опинився тепер на свободі, то на мене плювали б, як на прокаженого, але тут на мене плювати нема кому — всі такі, як і я. Є ще й гірші від мене, зовсім безносі. Тугу нас плюють тільки кулями. Біля серпантинок щоночі гучно торохтять трактори, щоб заглушити постріли карабінів. Трупи заривають не глибоко, бо нелегко вирити яму на покритій метровим снігом землі серед вічної мерзлоти, і тому навесні, коли сходить сніг поблизу таких «серпантинок», можна бачити людські ноги і руки, що виступають з-під землі.

Колима сама по собі є тюрма. Звідси тікати нема куди. Із заходу вона загороджена тайгою і величезними горами, з півночі — Льодовитим океаном, з півдня і сходу — Охотським та Беринговим морями. З Колими не втечеш. Проте наші табори оточено іусто переплетеним колючим дротом, на кожному кутку вежа з вартовими, а дротяну огорожу вночі освітлюють електропрожектори. Тюрма в тюрмі. А в цій тюрмі є ще тюрма: РУР — «рота усиленного режима». Там відбувають за дрібні провини, а тих, кого незлюбило начальство, кидають туди перед святами першого травня і жовтневої революції. І над цією потрійною тюрмою є ще карцер. Карцер — це майже смерть. Там зимою так само холодно, як надворі, зі стелі капає вода. І туди кидають без верхнього одягу.

Всі в’язні — і «битовики» і «фашисти» — поділяються на три категорії: «роботяги», «доходяги» і «придурки».

«Роботяги» — це ті, що працюють на основній найтяжчій роботі.

«Доходяги» — це ті, що вже відробили своє, збулися сил й здоров’я, й готові з дня на день померти.

«Придурки» — це ті, що допомагають своєю роботою адміністрації табору.

Улітку ми не знаємо ночі. Улітку тут сонце не заходить. Воно тільки знижується до шпичастих вершин гір і, набравши вогнистого кольору, знову піднімається догори. Узимку ми майже не знаємо дня. Зимовий день тут триває 2–3 години, але на наш робочий день це не впливає, ми відпрацьовуємо щодня по 12 годин, не знаючи ні свят, ні вихідних.

Живемо ми в брезентових або збитих з нерівних дерев’яних кругляків довгих бараках, обкладених мохом і снігом. Зимою в кожному бараці безперервно день і ніч горить вогонь у двох печах, зроблених із залізних бочок, і це рятує нас від замерзання.

З деякого часу поруч зі мною на нарах поселився колишній «битовик». Це бандит, зовсім молодий, такий, як я. Він потрапив до «фашистів» за образу свого начальства.

Якось бандит заговорив до мене:

— Хочеш їсти?

— Питаєш. Хто тут не хоче їсти?

— Консерви їстимеш?

— Ти жартуєш?

— В натурі. Можна добути консерви. Підеш?

— Де?

— Тут недалеко, на одній сопці я бачив, як нас ганяли по дрова, склади з консервами. Підеш?

Я довго не думаю. Я знаю, що це означає ризикнути своїм життям, але я погоджуюсь. Погоджуюся, бо голод вимучив мене до краю. За весь час свого перебування в ув’язненні на Колимі я ні разу не наїдався досхочу. Наїстися досхочу хліба було моєю заповітною мрією. Не тільки моєю. Кожен в’язень тут виснажений голодом і мріє про це. Винятком є лише стукачі. Ті періодично наїдаються. За кожним доносом чекісти підгодовують їх.

Ми з бандитом повземо попід дротяною огорожею табору, обпікаючи собі руки та обличчя снігом. Так само ми ліземо попід дротом, зариваючись у сніг, — до складів. Перед нами величезні довгі скирти, вкриті брезентом.

— Ото консерви, — шепоче мені бандит.

І ми відчайдушно повземо мимо будки на палях, де стоїть вартовий.

З радістю переможців ми простягаємо руки під брезент. Але… але… але… Там не було консервів. Там були людські ноги і голови. Це були трупи, складені штабелями.

Ми тоді не жахнулися від такого видовища.

Люди, що не бачили на своєму віку будівництва комунізму! Нащадки наші, що, можливо, подивлятимуться з досягнень своїх предків! Ви чуєте мене?! Ми не жахнулися тоді перед скиртами людських трупів! Нас це не здивувало і не вразило, бо надто багато ми бачили смертей перед цим, та й самі ми були готові вмерти. Нас лише охопили досада і злість за те, що ми не добули собі сподіваних консервів.

Як тільки мене привезли на Колиму і я побачив перед собою неминучу смерть і дорогу до неї, вкриту стражданнями, голодом і холодом, у мене в жилах зануртувала кров. «Повстання! Повстання! — кричав у мені голос мого єства, — треба піднімати повстання. Якщо повстати всім, можна пробитися до берегів Берінгового моря, де нас підберуть кораблі вільних країн. А якщо смерть, то не така ница». Та скоро я переконався, що це неможливо здійснити. Не тільки всю Колиму, одну копальню підняти неможливо, навіть одну бригаду Ще не почнеться повстання, як тебе продадуть стукачі за миску баланди — і ти зі своїми спільниками ляжеш у штабелі під брезент.

Золото! Я сам дивуюся собі. Тепер, коли Колима вже далеко позаду мого життя, я спокійно дивлюся на нього. А тоді мені здавалося, що коли б я опинився на свободі, я б звірюкою кидався на кожного, на кому вгледів би його червонувато-жовтий відблиск. Виривав би золоті зуби з людських пащ, відривав би пальці разом з золотими перснями з людських рук, щоб розтоптати їх ногами.

Золото! Яку воно має силу над людиною! Воно перше доказало утопічність марксистських ідей. Лєнін, цей божок марксистів, своїми фантастичними міркуваннями висловив свою фантазію й про золото. Він казав, що за комунізму люди з золота будуватимуть собі виходки. Ні, помилився ти, утопічний мислителю! Не люди глумляться з золота, а золото глумиться з людей! Твій вірний послідовник Сталін за якийсь десяток років після твоєї смерті заради блиску золотих горошин перетворив мільйони безневинних людей на гній. Ну, нехай я. Я в комунізм вірю менше, ніж у воскресіння мертвих. Мене з дитинства захопила інша ідея: ідея звільнення свого краю від наруги чужинців. Але тут, на Колимі, серед падаючих гноєм на мерзлу землю, повно вірних поплічників Лєніна й Сталіна. Тих, що кидалися в вогонь і воду й рвалися грудьми на шаблі і багнети заради вашої влади, кремлівські правителі. Вони й тепер, з обмороженими носами і вухами, ще вірять тобі, Сталіне, не признають у тобі небаченого світом тирана, а називають тебе сонцем свободи.

Ти, «сонце свободи»! Заради чого ти пішов на таку нечувану підлість до своїх товаришів по зброї? Чи не заради оцих дрібних блискучих горошин, з яких твій попередник намірявся глумитися? Я часто думав: навіщо кремлівським правителям золото? В Совєтському Союзі йому нема застосування. Золотих грошей нема. Золотих прикрас не виробляють, не закуповують товарів з інших країн за золото. Навіщо воно кремлівським правителям?

Розгадка прийшла згодом. Вона в клятві Сталіна над трупом Леніна. Сталін поклявся мертвому Лєнінові розширювати Совєтський Союз. І він це робить золотом. Без експансії та агресії золото завойовує йому владу в далеких і близьких країнах.

Люди далеких і близьких країн! Киньте золото, взяте з Кремля, назад, за його криваві стіни, бо на тому золоті кров мільйонів невинних людей, бо за кожною золотою горошинкою простягаються сотні людських рук з-під колимської вічної мерзлоти.

Я знаю, що ви мене не послухаєте, бо не таку силу має золото, щоб за його магічним блиском можна було б розгледіти сліди людської крови. Золото нічим не пахне.

Мене не добили на Колимі. Мене врятувала війна. 3—під куль чекістів я потрапив під кулі німецьких солдат. Німецькі кулі виявилися милосерднішими за кулі чекістів.

Ось я їду на вантажній машині поруч своїх учорашних катів. Я буду разом з ними воювати. Ми їдемо мимо копалень і серпантинок. Руки погано заритих трупів моїх товаришів по долі висовуються з-під землі й ніби просять мене, щоб я не забув про них.

У рукавах мого бушлата я везу кільканадцять грамів золота. Як тільки я ступив на берег Охотського моря, я висипав своє золото у воду. Хай хоч ця маленька частка золотої отрути не глумиться з людей.

Я вас не забув, чорні сухі руки, що всіяли мерзлу землю Колими. Я вас не забув, заморожені трупи, складені штабелями у довгі скирти на колимських сопках. Я вас не забув, роботяги і доходяги, що залишилися у подвійній і потрійній тюрмі. Я не маю золота. З тих кількох центнерів, що я добув на Колимі, я собі не взяв ні грама. Якби я мав золото, я побудував би вам, нещасним, пам’ятники в усіх країнах світу, де нема комунізму

Ні, золото таки потрібне людям. Але людям! Воно не має потрапляти в руки, яким належиться тримати сміття.

Сарабуз (Крим), 1946