Химера

ДО ПРИКЛАДУ, ТА НЕ ДО ЛАДУ

— Ходімте зі мною, діду, на вечір до клубу.

— Чого б я туди пішов? Я танцювати не здужаю. Хай танцюють молодші.

— Не танцювати, там сьогодні виступатиме поет.

— Хто?

— Поет.

— Що воно таке?

— То такий чоловік, діду, що вірші складає. Так, як Тарас Шевченко складав.

— Так, як Тарас Шевченко, кажеш?

— Еге ж.

— Такого чоловіка, щоб складав такі вірші, як Тарас Шевченко, тепер на світі нема.

— Та ні, діду. Не такі самі вірші, як у Тараса Шевченка, він складає, але підбиратак само слова до ладу і до прикладу. Він, діду з самого Києва до нас приїхав.

— З самого Києва, кажеш?

— З Києва.

— То, може, він якась важна птиця?

— А як же? То знаменитий поет. Там об’ява написана такими друкованими літерами, як книжки друкують. Кому-небудь такої об’яви не друкували б.

— Так, може, сину, ми б йому написали заяву, прохання таке?

— Про що?

— А щоб нам віддали наш город, що одрізали нам позаторік.

— Не знаю, чи він таку заяву прийме, бо ж він не начальник, а поет.

— А як він у Києві живе, то може він і начальник. Що йому? Гукне на нашого голову, той злякається і віддасть город. Бери, сину, листок бамаги і чорнило та пиши.

— Але, діду, я ту заяву подавати не буду. Як хочете, то подавайте самі.

— Добре, я сам подам. Пиши. Пиши так. Був у нас город, що перейшов мені разом з хатою від мого батька, а моєму батькові від мого діда…

— А дідові від прадіда?

— І то правда. Пиши, що той город ми обробляли та користувалися ним, аж поки не приїхав у наше село оцей теперішній голова. Як його? Ти знаєш. Не вимовлю його прізвище.

— Добре. Я вже написав.

— Пиши, що цей теперішній голова відрізав у нас наш город, а дав нам шмат землі коло глинища, де нічого не росте. Я не здужаю туди ходити, бо старий, а ти малий, а мати твоя на має часу для городу за роботою в колгоспі…

— То, може написати, що й батько мій помер?

— Пиши й про батька. Може хоч цим розжалобимо його… Напиши й про те, що голова колгоспу, одрізавши нам город попри саму хату, посіяв там конюшину, і як тільки наша гуска чи курка зайде в ту конюшину, відразу дає штраф. Нашим курям і гусям нема де дітися, хоч у хату бери.

— Та цього вже, може, не треба?

— Чого не треба?

— «Хоч у хату бери».

— Ну то напиши «хоч прив’язуй за ноги». Пиши, що ми просимо, щоб нам віддали наш город.

У клубі було вже повно людей, а на передніх лавках ніхто не сідав. Там дід з онуком і сіли.

На сцені за столом, укритим червоною матерією, сиділо все колгоспне правління, а збоку, коло трибуни, сидів один незнайомий.

— Ото він? — спитав дід в онука.

— Мабуть, він.

Голова колгоспу, що сидів на чільному місці за столом, встав і заговорив:

— Товариші колгоспники! До нас приїхав знаменитий поет. Честь йому і слава!

Голова почав плескати долонями, а за ним почали плескати всі присутні. І дід, дивлячись на інших, два рази вдарив долоню об долоню.

— Товариші колгоспники! Наш славний поет приїхав до нас із самого Києва. Не злякався він ні морозу, ні бездоріжжя, приїхав на творчу зустріч з трудівниками села. Так послухаємо ж нашого дорогого гостя з великою увагою та повагою!

Ще раз усі заплескали в долоні, і той незнайомий, що сидів на сцені, підійшов до трибуни. Він розклав перед собою купу паперів і сказав:

— Дорогі друзі! Я прочитаю вам свої вірші на колгоспні теми. Перший вірш називається: «Сіє трактор овес».

— Ти куди, Юхиме? — гукнув щодуху голова колгоспу.

— Та я, — почулося з задніх рядів, — забув з радіатора воду випустити, замерзне за ніч. Добре, що чоловік нагадав.

— Іди, випускай воду і зразу повертайся. Попереджую всіх: хто самовільно покине збори, того оштрафуємо на десять (10) трудоднів, а може й більше. Подивимось, хто то буде. Продовжуйте товаришу.

— Другий вірш називається: «Слава трудівниці».

— Куди ви, тітко Килино?

— У мене корова недоєна І хата нетоплена.

— Запиши її, Миколо.

— Та пишіть — бодай вас писало вздовж і впоперек! — і тітка Килина грюкнула дверима.

— Можна питання задати? — піднялася рука з середніх рядів.

— Яке питання? — насторожився голова.

— Чи дасте цього року на трудодні якісь гроші? Чи будемо робити на бугая так, як торік?

— У нас сьогодні на повістці денній стоїть читання поетичних віршів, а ви сюди з своїми грішми та трудоднями лізете…

— Аякже! Гроші не даєш на трудодні, а вірші — слухай! — почувся різкий жіночий голос із задних рядів.

— Хіба їм поетичні вірші читати? — звернувся голова до поета так, щоб усі чули. — Хай слухають, як свині верещать на фермі! Закриваємо творчу зустріч!

Всі кинулися до дверей, а дід, наче молодий, підбіг до поета і подав йому свою заяву.

— Що це таке? — спитав поет.

Це заява, таке прохання, щоб нам віддали той город, що у нас одрізали позаторік…

— Так я не вповноважений такі справи розглядати. Це справа керівників села, депутатів сільської ради, а я поет…

— Що ви хочете, діду? — втрутився голова.

— Ми просимо, щоб віддали нам наш город, той що одрізали у нас позаторік.

— Ви, діду, хоч трохи уявляєте, що таке поет?

Це людина, що мислить головою, розумієте ви? — головою!

Це людина високої думки, а ви лізете до нього зі своїм городом!

— А хто ж нам віддасть наш город?

— Тепер нема «наш» — «ваш». Тепер усе колгоспне. Одрізали — значить треба було одрізати ваш город!

— Візьміть, товаришу, вашу заяву. Я вам нічим допомогти не можу, — сказав поет.

— Бачиш, сину, — казав дід до онука, йдучи додому, — ти казав, що він такий, як Тарас Шевченко. Де йому до Тараса Шевченка!

— Я не казав, що він такий, як Тарас Шевченко. Де йому до Тараса Шевченка!

— Я не казав, що він такий, як Тарас Шевченко. Я тільки казав, що він уміє підбирати слова до ладу й до прикладу так, як Тарас Шевченко.

— Він підбирає слова до прикладу, та не до ладу.

04.09.1965