Химера

РУКУ — ЗА ЗУБИ

Ми відступали. Німець наступав нам на п’яти. Щойно вриємося в землю, щоб сховатися від куль німецьких скорострілів, як надходить свіжа команда відступати на нові позиції. Не було коли спати, не було що їсти. Та й не було чого їсти. Не було коли відстрілюватися. Та й не було чим відстрілюватися.

Під одним селом ми затрималися. Переночували в окопах на соломі, що настягали увечері з колгоспної скирти.

Удосвіта кашовари зварили юшку, старшина видав по чотири сухарі й ми на світанку наїдалися, може, на цілий день.

Ми, солдати, їли по двоє з одного казанка, сидячи на соломі на дні окопа, а наш комзвод, трохи осторонь від нас, сидячи на перекинутій поперек окопу лопаті, їв свій пай з окремого казанка. Саме тоді, як ми доїдали по третьому сухарю, над нами зненацька з’явився «мессершмідт». Він нас минув і полетів далі вздовж лінії фронту. Навперейми йому з нашого боку вилетіло двоє ястребків. У небі зацокотіли кулемети, а за кілька секунд один наш ястребок полетів сторчака на німецький стан. Другий зробив дугу навколо «мессершмідта» і полетів у наш бік, залишаючи за собою довгий хвіст чорного диму.

— Ось і воюй з ними, — сказав я. — У них літаки криті бронею, а у нас фанерою.

Ніхто з солдатів нічого не сказав у відповідь на мою репліку. Вони тільки поцмокали губами з сумом на обличчях, а комзвод припинив сьорбати юшку й звів на мене свій погрозливий погляд.

Це було вранці. А увечері мене викликали до комбата.

Комбат перебував у крайній хаті села, яку покинули господарі.

На подвір’ї стояла військова машина американської марки. За кермом дрімав водій. У кімнаті, крім комбата, було ще троє військових — один старшина і двоє сержантів. Це були червонопогонники.

— Здайте зброю, — сказав комбат у відповідь на мій рапорт. Я здивовано подивився на нього, та комбат нічого не відповів на мій подив. Я зняв з плечей автомата й поклав на стіл, відстебнув від пояса дві гранати-лимонки і поклав біля автомата.

Щойно я склав зброю, як підступили до мене червонопогонники й обмацали мене з голови до ніг. А один з них розщібнув на мені пояс і скинув його з мене.

— Що таке? У чому річ? — запитував я їх. Та вони не відповідали на мої запитання.

Коли я був повністю обеззброєний, підступив до мене старшина й скомандував:

Руки назад! За мною — шагом марш!

Старшина попереду, сержанти позаду — так вони мене вивели до машини, що стояла на подвір’ї.

Я сидів позаду між двома сержантами, що тримали свої автомати напоготові, спереду біля водія сидів старшина з розщібнутою кобурою пістолета.

— Ну, хлопці, хоч тепер скажіть мені, за що ви мене забрали? — питав я червонопогонників по дорозі.

— Ми нічого не знаємо. Ми сполняємо приказ, — відповів мені сержант з медаллю на грудях.

Присмерком машина заїхала в якесь містечко, де не було чути цокоту кулеметів, ані вибухів гарматних набоїв, небо не краяли палаючі змії німецьких ракет.

Машина зупинилася біля невеликого двоповерхового будинку.

Знову команда старшини: «Руки назад! За мною — шагом марш!»— і за кілька хвилин я опинився в підвалі, тьмяно освітленому електролампою, що звисала зі стелі. Очі мої розгледіли три фігури, що лежали в кутку на купі соломи. Вони були в такій самій солдатській одежі, яка була на мені. Коли двері за мною зачинилися, фігури заворушилися. Вони рядком сіли проти мене, обхопивши руками коліна. Це були такі самі солдати, як і я.

— Сідай, — сказав один з них, відгорнувши купку соломи.

— За що тебе забрали? — спитав другий, коли я вмостився навпроти них.

— Не знаю, — відповів я.

— Не дури. Контрразведка дурно не бере, — заперечив мені той, що підгорнув мені купку соломи. — їй-богу, не знаю. Я нічого не зробив такого, за що мене можна було б заарештувати.

— Де тебе забрали? — спитав той, що досі не обзивався до мене.

— На самій передовій.

— Може, відлучився куди?

— Нікуди я не відлучався.

— Може, не виконав якого наказу?

— Ні. Всі накази я виконував.

— А може, щось язиком ляпнув?

І тільки в цю мить я пригадав собі свою репліку про німецькі й наші літаки за сніданком. Я розповів хлопцям про цю подію.

— Оце тобі й відгадка, — сказав той, що заговорив до мене другим. — Так ось що, хлопче, — продовжував він, — нам все одно хана, нас завтра розстріляють, бо ми дизелі.

Хто такі «дизелі», я знав. На фронті «дизелями» називали дезертирів.

— Так ось тобі наша порада, — не втихав він. — Хай тебе ріжуть, убивають, а ти не признавайся, що ти це говорив. Признаєшся — розстріляють і перехреститися не дадуть.

— Невже ж вас розстріляють? — питав я, дивлячись хлопцям у вічі, мені не вірилося, що у цих здорових юнаків таке коротке життя. — Тепер же наче стріляють менше, а більше направляють у штрафні роти.

— Може, кого й направляють у штрафні роти, — казав той, що обізвався до мене третим, — а нас розстріляють, вже є вирок на нас.

— Стрілятимуть нас перед строєм, показовий розстріл буде, щоб інших налякати, — додав той, що обізвався до мене другим.

— Не шкода було б умирати, якби ми були хоч справжні дизелі, — сказав той, що обізвався до мене першим.

— А що? Ви, мабуть, такі дизелі, як я агітатор?

— Отож. Перебули по двоє суток у рідному селі — оце й все наше дезертирство.

— Полк переходив через наше село — ну як тут утримаєшся, не побачитися зі своїми, — сказав той, що заговорив до мене третій, і схилив голову собі на коліна.

Наступного дня вранці мене повели на другий поверх. У невеликій кімнаті за великим столом сидів офіцер з пагонами майора. Волосся його було чорне, як ґавине крило, і кучерявилось над вухами. Очі буди великі й рухливі. Я не піймав у зблисках тих очей якоїсь неприязні до мене.

— Сідайте, — сказав він мені у відповідь на моє привітання. Я сів на табуретку, що стояла перед столом під правою стіною.

— Ви не думайте, що ми вас заарештували, — заговорив до мене майор. — Ні, ми вас не заарештували. Ми привезли вас сюди, щоб вияснити одне питання.

— Яке? — не стримавсь я.

— А ось таке. Ви, як досвідчений вояка, мабуть, добре знаєте, яка техніка краща на війні, наша чи німецька?

— Так, звичайно, що наша! — відповів я йому впевнено й категорично.

— Мм-ги, — промимрив майор, підвівся зі свого місця й почав виходити з-за столу.

Майор був зростом не вищий за п’ятнадцятирічного хлопчака. А широке галіфе робило його постать кумедною. Його постать викликала в мене насмішкуватий погляд. Майор, видно, помітив той погляд і поступово наближався до мене. Став коло самих моїх ніг.

— Значить, кажеш, наша техніка краща? — ще раз спитав він мене.

— Наша, — твердо відповів я.

— А чиї літаки криті фанерою? І чиї літаки криті бронею?

Я незчувся, як майор вліпив мені кулаком по щелепі. Щелепа затерпла, як від уколу дантиста, і я виплюнув два зуби на підлогу. Майор ногою підсунув мені таз, що стояв у кутку.

— Сюди плюй!

— Хто говорив ці слова? — не відступав від мене майор. Ще один удар знизу, і моя голова облупила штукатурку на стіні.

— Не говорив я цього і не чув, щоб хтось таке говорив, — вимовив я, випльовуючи згустки крові в таз.

— Не говорив? — перепитав майор. — Брехнею не врятуєшся. Сам не признаєшся, докажемо свідками.

Майор відчинив двері, й на порозі з’явився сержант.

— Відведіть його, — наказав йому майор.

Коли я опинився знову в підвалі, то хлопців — «дизелів» там уже не було. Лише на соломі валялися три зім’яті пілотки, а під стіною лежав кисет з махоркою. Я підняв його. Він був новий, недавно пошитий з оксамиту вишневого кольору. З одного боку на ньому було вишито червону троянду з зеленими листочками, а з другого боку слова «Пам’ятай Галю».

«Саме тоді, коли мене лупцював майор, хлопців розстрілювали», — подумав я і впав знесилений на солому.

Опівдні знову мене привели до кабінету майора. Там уже сидів наш комзвод.

— Що говорив Хабарко про нашу військову техніку? — спитав майор комзвода.

— Учора за сніданком він говорив, що наші літаки криті фанерою, а німецькі бронею.

— Ну, ти й тепер ще будеш відпиратися? — спитав мене майор.

— Не говорив я цього, — відповів я. — А комзвод говорить так тому, що він давно на мене зуби точить, бо я одного разу підсміхнувся з нього, як він лазив по-пластунськи.

— Мм-ги, — прогугнявив майор, відчинив двері й комусь хитнув головою.

До кабінету зайшло четверо солдатів з нашого взводу

— Сідайте, — сказав їм майор, вказавши на лавку під стіною.

— Ви чули, як Хабарко учора за сніданком говорив, що наші літаки криті фанерою, а німецькі бронею? — спитав він їх.

— Я не чув, — сказав Дубовенко.

— І я не чув, — відповів Георгадзе.

— І я не чув, — добавив Оганесян.

— І я не чув, — сказав Насибулія.

— Виведіть його, — сказав у двері майор. І мене двоє сержантів перевели в порожню кімнату.

Увечері мене привезли назад на фронт у нашу роту. А за день німці знову натисли, і ми відступали без всякого ладу. Скачучи між розривами мінометних набоїв, я тікав, щоб сховатися у байраці, що бовванів попереду.

— Хабарко! Хабарко! — почув я благальний голос позад себе й зупинився і став на весь зріст, зневажаючи розриви мін і посвист куль довкола мене. Гукав мене комзвод. Він лежав біля вирви, напівзасипаний землею.

— Підбери мене, Хабарко, — благав він. — Мені ногу відірвало.

— Я тебе можу тільки пристрілити, — сказав я й повернув дуло автомата на нього. Глянувши на його мерзенне, перекривлене страхом обличчя, я передумав.

— Ні, я не можу тебе й пристрілити, кулі на тебе шкода. Хай тебе німці добивають.

Із щербиною в роті я вже воював не довго.

«Як так нас шанують тоді, коли ми за них голови свої кладемо, то як вони нас шануватимуть тоді, коли війни не буде?» — думав я.

І я за першої нагоди проголосував з траншеї лівою рукою. Німецький снайпер влучив мені якраз у зап’ястя. За інших обставин, може, й не треба було так багато руки відтинати, а може, можна було б і повністю руку зберегти, та як нас, усіх поранених у ліву руку, у шпиталі було не менше півсотні, то лікарі зі злості чикрижили якнайбільше кісток. Оце й мені вони відхопили руку по самий лікоть.

Феодосія, 1960