Химера

МОЯ ПРАЦЯ В КОЛГОСПІ

Це діялось тоді, коли була суцільна колективізація. Заможних селян вивозили на Сибір, а незаможних і «середняків» записували у колгоспи.

Моє рідне село Чаплинка славне тим, що заселене воно було за цариці Катерини турбаївцями, козаками з полтавського села Турбаї, котре не піддалося покріпаченню. Славне село Чаплинка ще й тим, що воно є батьківщиною відомого українського драматурга Миколи Куліша.

Ото ж це було тоді, коли йшла суцільна колективізація, заможних селян комуністи вивозили на Сибір, а з решти селян створювали колгоспи.

Щоб запобігти похвали від великих комуністів, маленькі комуністи в нашому селі позаписували у колгоспи не лише селян, а й неселян — учителів, лікарів, а про ремісників (всяких там ковалів, теслярів, бондарів, кравців, кушнірів, малярів) нема що й казати, — їх записували в колгосп без усякої церемонії.

Записали і нас у колгосп.

Колгосп називався «Сталькомуна». Ніхто не знав, чи «Сталькомуна» — «сталінська комуна» чи «стальна комуна». Мабуть, таки «сталінська», а не «стальна», бо тоді вживалося слово «крицева» замість теперішнього «стальна».

Так ото ж виявилося, що мало було бути записаним у колгосп, треба було ще й працювати в ньому. А позаяк записані в колгоспи службовці працювали на своїй роботі, то для праці в колгоспі залишалася їхня відпустка.

Нам випало їхати на роботу до колгоспу в самі жнива. Нам — це батькові й мені, бо старший брат мій на той час саме утік з дому. Він начитався книжок про вуркаганів (тоді багато таких книжок було, а найбільше про них писав.

Микитенко). Начитавшись отих книжок, мій старший брат прийшов до висновку, що між вуркаганами йому буде легше жити, ніж у нас удома. Написав записку, щоб не шукали його, і подався світ за очі. Ніхто не бачив, коли він утік.

А молодший брат мій був ще малий. Мені ж ішов уже дванадцятий рік. Якраз для колгоспної роботи добре. Ото ж мені й випало з батьком їхати на роботу в колгосп.

Нас було багато, і везли нас на розводі, або мажарі. Розвод, або мажара, — це така велика гарба з відкидними драбинами, якою в Таврії звозять скошену пшеницю з поля натік.

Ця гарба у нас мала дві назви — «розвод» і «мажара». «Розводом» її називали селяни-українці, а «мажарою» називали її руські. А руських у нас було аж три категорії. Перша категорія — це руські—службовці. Вони фактично не руські, українці, але позакінчували школи (переважно ще за царя) і, щоб відрізнятися від сірої мужицької маси, говорили по-руському, як їх вчили в школах, і одягалися вони по-городському. їх ще в селі називали панами. Друга категорія — це руські начальники, комуністи. Це ті росіяни, які залишилися на Україні після закінчення громадянської війни, після розгрому Врангеля. Були серед них і спеціяльно направлені з центральної Росії. Вони одягалися у напіввійськовий одяг Штани — обов’язково галіфе. Вони впроваджували у нас совєтську владу.

Третя категорія — це ті руські, які самі приїздили на Україну в пошуках доброго заробітку або й на постійне влаштування на тепленькій роботі. Таких руських у нас називали кацапами. Вони проникали до нас ще й до колективізації, коли до Таврії в літню пору з’їжджалися заробітчани з усіх усюд, переважно з північних районів України Полтавщини, Київщини, Чернігівщини. Траплялися серед заробітчан і кацапи, але наші селяни до жниварської роботи їх не брали, бо знали, що з кацапа роботи буде, як із зайця сала, а закінчиться тим, що він обкраде хазяїна і втече. Брали їх на роботу тоді, коли хтось щось будував, на теслярське діло. Вони ходили зі своїм інструментом, і добре ставили дах, робили двері, рами на вікна. У часи суцільної колективізації в нашому колгоспі не було жодного кацапа, бо вони тяжку хліборобську працю обминали, як вовки вогонь. Цих руських навіть руські з першої категорії називали «кацапами». Вони одягалися погано, недбало. Сорочки, на відміну від наших селян, носили навипуск і багато хто з них був узутий у личаки (лапті). Через те їх ще називали «лаптьожниками».

Але між усіма трьома категоріями росіян була їх спільність, що об’єднувала їх. Це уникнення важкої праці хлібороба і зневага до мужичої української мови. Ото ж всі вони розвод називали «мажарою». Слово «розвод» у їхніх вухах звучало неприємно.

Так ото ж ми тим розводом їхали таврійським степом. Крім нас із батьком, на розводі ще були дорослі й діти. Діти — мої товариші зі школи.

Проїхали ми верстов п’ятнадцять і опинилися на Гришківському хуторі. Там хазяїнів уже не було, їх вивезли до Сибіру, а була бригада колгоспу «Сталькомуна».

Приїхали ми якраз під обід. На току за збитим з дощок довгим столом сиділи колгоспники й орудували ложками. Коло них і ми попоїли боршу й пшоняної каші, ще й закусили кавунами.

Після обіду батько взяв вила й разом з іншими колгоспниками поліз на молотарку, а мене та інших хлопчаків бригадир повів у колгоспний двір.

— Будете погоничами, — сказав він, ведучи нас. — У нас погоничів мало.

Ми мовчали, тільки сопіли, ідучи за ним.

— Усі вмієте правити кіньми? — питає він нас.

— Уміємо, — хором відповідали ми.

Я вмів правити кіньми. Правда, не так дуже добре, але вмів. Хоча в нас своїх коней ніколи не було, та я навчився запрягати, поганяти й правити на сусідських ґудзівських конях. Старий Антон Ґудзь охоче мені показував, як усе робити, і часом доручав кудись недалеко поїхати.

На колгоспному подвір’ї дали мені батіг, збрую і пару коней. Конюх допоміг мені запрягти. Я спритно вискочив на воза, взяв у ліву руку віжки, у праву — батога, нокнув на коней, замахавши батогом, і подався у степ за іншими погоничами-хлопчаками, що тут уже раніше працювали і знали дорогу.

У полі дядьки вилами накидали скошену пшеницю на розвод, а я, злізши з воза, водив коней від копиці до копиці. Коли наповнився віз, дядьки попіднімали відкидні драбини, і гарба росла й росла вгору. Враження було таке, що коні тягли солом’яну гору. Такись зліз з гарби той, що натоптував угорі, і сказав:

— Ну, вже їдь.

Я відв’язав віжки від полудрабка, вмостився під горою соломи, коло самих кінських хвостів, і почав виводити коней на дорогу. Коні, напружуючи всі свої сили, слухняно витягали воза з нерівної та м’якої польової землі. По дорозі вони пішли легше. Та мені від цього було не легше. Пилюка з-під кінських копит забивала очі, ніздрі і рота, а зверху з пшеничних колосків сипалися мені за комір остюки, дряпали шию, спину і груди, а витрусити їх було ніяк, бо не тільки стати, а й повернутися не було де. На щастя, це тяглося не довго — до току недалеко було. Під’їжджаючи туди, я тішив себе думкою, що підвезу воза до молотарки, витрушусь з пилюки та остюків, а потім знову пожену коней степом, стоячи на розводі.

Коли я заїхав на тік, двоє дядьків підбирали рештки пшеничних стебел на возі мого попередника, кидали їх вилами на верх молотарки, а там двоє інших дядьків, з яких один був мій батько, кидали ті стебла в пащу молотарки.

Мій попередник від’їхав. Тепер була моя черга під’їжджати. Я розумів, що мені треба якнайближче підігнати воза до молотарки, щоб робітникам легше було скидати колосся. І я скерував коней, роблячи дорогу-дугу, притримуючи правого і пускаючи лівого, вперед. Все йшло добре, доки мої коні не наблизилися до молотарки. Вже тоді, як лишилося кілька кроків, я побачив, що мої гніді рухаються просто на молотарку. Ось-ось дишлом запорють у машину. Я рвучко, зі всієї сили, натяг праву віжку, і коні так само рвучко крутнули вбік. Крутнули вбік і загарцювали на місці, а я відчув, як моя гарба хилиться. Я був хлопець жвавий і спритний. За якусь мить перед тим, як гарба моя гепнулась на землю, я зірвався зі свого сідла і проскочив між кінськими ногами й колесами воза, не випустивши батога з руки. Якби я не виявив такої спритності, то міг би опинитися під гарбою або під кінськими копитами. Один кінь, той що праворуч, упав на задні ноги. Його збило дишлом. А другий устояв, але задер голову і витягнув шию. Дишло піднялося догори, поперекручувало хомути, і вони душили кінські шиї.

З молотарки на мене посипалися матюки. А батько зліз, підійшов і тричі вдарив мене по шиї. Попідбігали робітники й почали спішно випрягати коні. Як випрягли коні та відвели їх на бік, до мене підійшов бригадир, забрав у мене батіг і сказав, щоб я йшов у двір, хай мені там роботу дадуть.

У дворі я побачив трьох тіток, що розкачували тісто на столі.

— Казали дядько бригадир, щоб мені тут роботу дали, — сказав я, коли підійшов до них.

— Мусію! — загукала одна з них. — Іди сюди, ось робітника бригадир прислав.

Із-за повітки вийшов, шкутильгаючи на одну ногу, дядько, весь побитий віспою. Хоча надворі немилосердно пекло сонце, на його голові була кудлата бараняча шапка. Дядько підійшов до мене та зміряв мене своїм поглядом з ніг до голови.

— Яку ж йому роботу можна придумать? Хіба сало товкти на заправку? — сказала одна з тіток, і всі вони засміялися.

— Хай іде корови пасти, — сказав дядько Мусій.

— Еге ж, — відказала та сама тітка. — А Настя прийде, і тутечки нам допоможе.

Дядько Мусій вивів мене за хутір і показав пальцем у далечінь.

— О-ондечки мріє череда.

Справді, аж за прозорим маревом бовваніли корови.

— Там дівка пасе, — пояснював дядько Мусій. — Ти їй скажеш, хай іде сюди, а сам пастимеш. Приженеш череду, як сонце буде над заходом. Та зайди он тамечки у кущі, ґирлиґу виламай собі, щоб було чим завертати худобу, — дядько Мусій показав на смужку випалених сонцем кущів акації та дикої маслини край хутора.

Я ледве виламав собі палицю, зламавши молоду акаційку.

До череди я йшов навпростець. Стерня боляче колола мої босі ноги, бритвою врізалася в щиколотки, шпигала під пальці. Щоб ослабити її дію, я не піднімав ніг, а йшов, човгаючи по землі ступнями, розгортаючи пеньки пшеничних стебел.

Дівка дожидала мене. Вона стояла, заклавши свою палицю за спину, обіймаючи її руками. З-під білої хустинки, напущеної на самі брови, дивилися на мене її чорні очі. Вона була вища за мене на півголови.

— Іди в хутір, — сказав я їй. — Я буду пасти череду.

— Візьми мою лозину, — відказала вона, кивнувши на свою палицю. — Моя довша. І, скубнувши мене за чуба, підскакуючи побігла до хутора.

Корови паслися на скошеному полі, вибираючи між стернею залишки березки та буркуну. Череда була невелика, я нарахував з дюжину корів. Корови не розбігалися, трималася купи, і я подумав, що пасти їх мені буде неважко. Тут не перемучишся — не те, що поганяти коні під гарбою соломи. Я вибрав собі місце, де була притоптана стерня, а земля вкрита травичкою (видно, там копиця стояла), і розлігся долілиць, так, щоб мені було видко череду. Придивився я до корів і розгледів, що не всі вони корови. Серед них є один бугай. Бугай не пасся, а ходив між коровами і похитував своєю головою. Це мене насторожило і трохи налякало. Я добре знав, що бугай — страшний звір. Але я знав і те, що бугаї у череді не дуже нападають на людей. Тож нема чого мені боятися, подумав я собі. Як його не боялася дівка, то чого я маю боятися? Проте очі мої тепер уже не відривалися від бугая. Ось він підійшов до корови і тицьнувся мордою в її вим’я. Корова лягла. Ліг коло неї й бугай і морду свою підсунув до її вим’я.

— Що за чудасія? — подумав я собі, встав і підійшов ближче, до бугая. — Еге, та це ж він смокче корову, — роздивився я. — Що ж мені робити? Відганяти його? А як він на мене накинеться?

Мене вже носив колись один бугай на своїх рогах. Та це було в селі. Там мене врятували люди, кинувшись на бугая з дрючками. А хто тут мене врятує? Голий степ. Заколе рогами ще й затопче ногами — ніхто не побачить, ніхто й не почує.

— Але ж і смоктати корову він не може, — міркував я собі. — Корови ж пасемо на те, щоб вони принесли увечері людям молоко, а не на те, щоб те молоко бугай висмоктав.

Я взяв Настину лозину і підійшов до бугая.

— Гей! Гей! — закричав я, піднявши вгору лозину.

Бугай звівся на ноги, повернувся до мене задом і, не поспішаючи, поволі пішов геть від мене. А корова встала й пішла в протилежний бік.

— Видно, цей бугай не страшний, — подумав я собі й пішов на своє місце.

Щойно я вмостився на травичці, коли — глядь — а в другому кінці череди лежить корова і бугай коло неї. Я встав і пішов до нього.

— Бігати й кричати, — думаю, — не можна, бо порозганяю корів. Тоді їх не збереш.

На цей раз я вдарив бугая лозиною, та він не дуже поспішав утікати. Він помаленьку встав і так само помаленьку пішов геть від мене.

Бугай, видно, був хитрий. На цей раз він не відразу приліг до третьої корови, а почав ходити між ними ще й голову нахиляти до землі так, ніби він пасеться. Та як тільки я знову вмостився на травичці, а він відійшов від мене далеченько, я незчувся, як він уже знову лежав і смоктав іншу корову.

І на цей раз я прогнав бугая. Та він знову пішов у інший край череди і знову взявся за свою справу.

— Ну, хай уже одну видоє, — подумав я собі. Хай насмокчеться! Зате інші будуть з молоком, бо вже ноги так наколов, що нема сили за ним бігати.

Та бугай видоїв ту корову і відразу пішов до іншої.

— Оце робота, — подумав я собі, — це ще гірше, ніж погоничем бути на розводі.

Прогнав я бугая і від цієї корови. Та я не врахував того, що бугаєві зовсім небагато треба часу, щоб видоїти корову.

Доки я до нього доходив зі своєю лозиною, він повністю висмоктував з корови молоко. Я втратив лік — скільки корів видоїв бугай.

Сонце вже хилилося до заходу.

— Буду попаски гнати череду до хутора, — вирішив я.

Череда слухняно підкорилася мені й пішла, куди я її спрямував.

Сонце вже набирало червоної барви і хилилося до небокраю, коли я заганяв череду в хутір.

Дядько Мусій розчинив ворота загону і допоміг мені позаганяти корів. Бугая він вилучив з череди, накинув йому на роги налигача й повів у стайню.

Хотілося впасти й заснути хоч би й на голій землі. На столах уже були миски і ложки біля них, а коло столів парував величезний казан, наповнений свіжозвареною вечерею. Пахуча пара лоскотала ніздрі. Та ще ніхто не вечеряв, дожидали, видно, коли прийдуть усі робітники.

Під конюшнею на купі соломи я побачив трьох хлопчаків, таких самих як я, що сиділи, підібгавши під себе ноги, і про щось розмовляли. Я підійшов до них і собі присів на соломі. Один з них розповідав про те, як він з батьком їздив пароплавом до Херсона.

— Дніпро такий широкий, що краю йому не видно, з небом зливається. Небо голубе і Дніпро голубий. Над тобою небо і під тобою небо, а ти наче летиш у небі, — перебільшував оповідач.

— А пароплав — нема ні однієї хати в Чаплинці, щоб була завбільшки з пароплав. Треба штук п’ять хат скласти докупи, щоб вийшов пароплав.

— Такий, як наша школа, — підказав йому хлопець-слухач.

— Більший. Утроє більший за школу. А колеса на ньому, мабуть, разів у десять більші за маховики на паровику.

— Навіщо ж йому колеса, як він по воді пливе? — спитав другий слухач.

— Як навіщо? Він же ж ними воду гребе. На ті колеса понабивано дошки, і він тими дошками, як веслами, горне воду.

Я так заслухався тією розповіддю, що не помітив, як до нас підійшли дві жінки з порожніми відрами в руках.

— Хто з вас корови пас? — спитала одна.

— Я, — відповів і встав перед ними.

— Як же ж ти, трясця твоїй матері, пас, що молока нема?

Я мовчав.

— Хіба ти, бісової чуми вилупок, не бачив, що бугай корови смокче? — підступила ближче до мене друга.

— Бачив, — сказав я.

— А чого ж не одганяв?! Чим же ж ми будемо людей годувати?!

— Я од… — я хотів сказати, що я відганяв бугая від корів, та тітка не дала мені договорити, вона так ляпнула мене мокрим рушником по голові, що мені аж дух забило і мову відняло.

— Не дать йому їсти за таку роботу, — сказала перша тітка, і вони пішли геть.

Уже йдучи, друга тітка обернулась і гукнула мені:

— І не підходь до столу, бо як підійдеш, то ще й вуха надерем.

Я пішов за конюшню, де не було людей, і ліг у бур'яні.

— Що мені робити? — питав я сам себе. — Тут же ж можна пропасти. І стусанами заштовхають, і голодом замучать. Треба тікати, — вирішив я. — Як тільки почне смеркати, так я й майну.

Мені не довго довелося чекати. Сонце скоро заходило за обрій, і навколо починало сутеніти.

Я між бур’янами вийшов за хутір, а там на дорогу, якою ми сюди їхали. Озирнувся, роздивився. Ніде нікого не було. Всі посунули на вечерю. І я наліг на ноги.

Чим далі я віддалявся від хутора, тим швидше йшов. А як хутір за мною вже тільки мрів, я побіг.

Незабаром стемніло зовсім. Ніч була темна, безмісячна. Я біг; нічого перед собою не бачачи. Спершу я відчував під ногами пилюку дороги, та незабаром пилюка змінилася стернею. Дорога зникла з-під моїх ніг. Я тоді не думав про те, що біжу чи отак навмання, я можу не втрапити додому. Про це я не думав. Я думав про те, як би швидше подалі відбігти від колгоспу.

Якось недавно я прочитав у газеті повідомлення про випадок з кішкою в Англії: кішка, покинута своїми хазяями, прибігла до Лондона, подолавши сімдесяти кілометрову відстань, і знайшла в невідомому їй місті своїх хазяїв. Якась надчуттєва сила, не розгадана людьми, є у таких звірят. Мене й зараз, коли минуло п’ятдесят з гаком років з того часу, дивує, як я тоді втрапив додому. Мабуть, думаю я, ця надчуттєва сила, властива звірятам, іноді проникає і в людину.

Коли я прибіг додому, мати моя ще не спала. З порога кімнати я побачив, що її приятелька-модистка саме приміряла на ній нову сукню. Мати здивовано подивилась на мене й спитала:

— Чого ти прибіг?

— Там мене б’ють, — коротко пояснив я.

Погляд матері ковзнув на мої вкриті кров’ю та пилюкою ноги, і вона сказала:

— Піди витягни з колодязя води, налий у шаплик і помий собі ноги.

Так я й зробив. Тільки ніхто не знав, як важко було мені, вимореному до краю, тягти воду немазаним скрипучим блочком з двадцятип’ятиметрової глибини колодязя.

Мати дала мені на вечерю склянку молока і шматочок хліба.

Який стомлений я не був, проте відразу заснути я не міг. Пекли вогнем рани на ногах, роз’ятрені холодною водою, боліла шия від батьківських ударів, а на вухах і обличчі я ніби відчував слизькість мокрого рушника. Не давали заснути мені й думки.

— Це ж мене кинуться шукати там, — думав я. — І як не знайдуть, догадаються, що я втік додому, а завтра приїдуть по мене, знову повезуть на роботу в колгосп. Якщо повезуть мене знову в колгосп, — планував я собі, — то на цей раз я втечу не додому, а так, як і мій старший брат, до вуркаганів. З усього видно, що вуркаганам живеться легше, ніж мені.

Та сон таки був сильнішим і за мої думки, і за мої болячки. Я заснув.

На другий день мати мене розбудила, коли вже сонце піднялось височенько. Вона насипала мені тарілку вчорашнього кулешу і сказала:

— Сідай снідай і поженеш корову пасти, бо чередник багато бере за випас.

Я знав, що це неправда. Чередник не багато брав за випас, а мати не хоче корову в череду виганяти, бо треба вставати на світанку. Мати ж наша не любила рано вставати. Та я нічого не сказав. Я був радий, що не приїхали по мене з колгоспу.

Мати дала мені торбинку з пляшкою молока та окрайцем хліба. Я взяв малахая і погнав корову з двору. Женучи корову вулицею, я раз у раз озирався — чи не їдуть по мене з колгоспу.

Не їхали. Не приїхали по мене в той день і на другий, і на третій. Я тоді ще не здогадувався, що моя праця не дуже зацікавила колгоспне начальство.

У неділю приїхав батько. Я насторожився. Уникав зустрічі з ним.

— Битиме, — думав я, — а, може, й повезе зі собою в колгосп. Якщо битиме, — вирішив я, — то я, не дожидаючись, доки він мене повезе в колгосп, утечу до вуркаганів, як зробив старший брат.

Та батько не бив і навіть нічого не сказав мені. У понеділок він сам поїхав у колгосп. І я залишився вдома, не втік до вуркаганів.

Так того разу я позбувся праці у колгоспі. Та тільки до другого літа. Другого літа мене чекала колгоспна бавовна. Та це вже інша історія.

Дніпряни, січень, 1931