Химера

ДИФЕРЕНЦІЯЦІЯ ЗА ПОКОРОЮ

Вони стоять довгою колоною по п’ять душ у шеренгах. Па їхніх шапках спереду, на їхніх куфайках спереду і ззаду, на їхніх штанях спереду на лівій нозі понашивано білі чотирикутні латки з номерами. Найбільша латка на спині, вона охоплює трохи не півкуфайки. Номери на латках вибито чорною фарбою через трафарет, і нагадують люди під номерами, скинений з потяга вантаж.

На ногах у них «папуші». Що таке «папуші»? Тепер мало хто знає, що це таке. З тих, хто в них узувався, залишилися окремі одиниці. А ті, що взували в «папуші» людей, старанно оберігають таємницю їх. «Папуші» — це винахід. Та не всякий винахідник спроможний створити «папуші». Можна твердити з певністю, що німці, народ винахідників, не спромігся б створити «папуші». Тільки чисто «руська смикалка» могла відкрити цей винахід. Патент і на «папуші» належить чекістам. «Папуші» — це відірвані рукави від старих куфайок. Один кінець рукава зашивають або зав’язують, якщо треба швидко зробити їх. Замість підошви, щоб «папуші» довше носилися, нашивають латку зі старої автомобільної шини. І все. А щоб вони не сповзали з ноги, то вже кожен собі прив’язував їх до штанів як міг.

Люди, взуті в «папуші», нагадували ведмедів, що поставали дибки.

Люди під номерами, узуті в «папуші», — це найнебезпечніші вороги совєтської влади, російської совєтської держави. Тут стоять українські, литовські, латвійські та естонські повстанці. Вони насмілилися зі зброєю в руках виступити проти совєтської влади, вони мали намір відстояти незалежність своїх країн. Усіх їх чекісти називають «бандитами» або «бандерами», незалежно від того, самостійність якої країни вони боронили.

Вони знають свою долю. Вона сумна й немилосердна. Не дорівняти її до долі татарських бранців. Бранець мав надію — його могли викупити родина чи земляки. Чекісти не приймають викупів за своїх бранців. Не дорівняти їхню долю й до долі турецьких галерників. Галерник мав надію.

— налетять запорожці — визволять його з тяжкої неволі, вивезуть на тихі води на ясні зорі. Нема тепер такої милосердної сили, якою було Запоріжжя, їхня доля конкретно визначена. Вони приречені, як приречені хворі на проказу. Вони знають, що живуть, доки їхнє здоров’я не похитнеться, доки їхні тіла спроможні переборювати холод, голод і витримувати щоденну дванадцятигодинну каторгу. А далі — дорога відома: на сопках стоять скирти з трупів їхніх товаришів з пробитими черепами (дірка в черепі, яку пробивають молотом чекісти покійникам, це своєрідна довідка про те, що мрець справді мертвий). Вони лежать там безпечно, їх оберігає колимський мороз. А коли настане весна, на сопці вириють кілька шурфів, закладуть у них амонал, підпалять бікфордів шнур, — і амонал вириє могилу у вічній мерзлоті. Туди поскидають трупи і сяк-так закидають брилами мерзлої землі. Одна привілея для колимських соціалістичних рабів—їхні тіла ніколи не поточуть хробаки, не знищать тліннозгубні мікроби, вони у вічній колимській мерзлоті лежатимуть цілісінькі, тільки з пробитими чекістським молотом черепами, тисячі й мільйони літ.

У колонах стоять і справжні бандити, злодії, що потрапили до табору вп’яте або й ушосте. Чекісти навмисно перемішують повстанців з бандитами, щоб повстанці знали, що вони бандити не тільки зі слів чекістів, а й з оточення, в якому перебувають.

Перед колоною в’язнів стоїть у білому кожусі й сірих валянках чекістський начальник. Його оточує дюжина його підручних. Начальник тримає перед собою дошку зі списком в’язнів і вигукує їхні номери.

Ні прізвища, ні ймення чекісти за в’язнями не визнають. Номер — це їхнє ім’я і прізвище.

— Be — тріста сорок адін! — вигукує начальник.

— Єсть, гражданін начальнік, — відгукується з колони номер.

— Вихаді направо.

— Ґе — сємсот двадцать трі!

— Єсть, гражданін начальник.

— Вихаді направо.

— Те — двесті трідцать четирі!

— Єсть.

— Вихаді налево.

До того, що вийшов ліворуч, відразу кидаються підручні начальника, наказують закинути назад руки і спритно заковують його руки в кайданки. Він виявив непокору — не сказав «гражданін начальнік». Тепер він піде на роботу закований. Доки заженуть до місця праці, його руки посиніють від тиску залізних кілець, пальці затерпнуть від морозу. Всі в’язні про це знають, та гурт ліворуч більшає і більшає.

— Ке — п’ятсот двадцать сєм!

Ніхто не обзивається на виклик начальника.

— Ке — п’ятсот двадцать сєм!

Колона мовчить.

— Правєріть! — кидає своїм підлеглим начальник. Четверо кидаються оглядати колону з двох кінців по обидва боки.

— Он здєсь, товаріщ майор! — кричить один з них.

— Пятнадцать суток карцера! — виносить вирок начальник.

— Ясно вам Ке — п’ятсот двадцать сєм?!

— Не Ке, а Ка, сволоч ти мерзова! — відзивається на вирок Ка — п’ятсот двадцять сєм.

— Єшо п’ятнадцать суток! — на цей раз начальник дає наказ своїм підручним.

Двоє сержантів вихоплюють з колони зухвалого в’язня й, підштовхуючи в спину, женуть до карцера.

А Ка — п’ятсот двадцять сім, роззявивши щосили свою пельку, банітує найогиднішими словами начальника, його матір, його дітей, ложку, якою він їсть, і кружку, з якої він п’є.

Та начальник цього ніби не чує. Перед ним уже стоїть підготована до вигону колона на роботу. Ті, хто сказав «гражданін начальнік», стоять попереду з вільними руками. Ті, хто не сказав «гражданін начальнік», стоять ззаду з закутими руками.

Начальник оглядає колону, придивляється, чи на кожному в’язневі чітко написано номер, чи добре пришито латки з номерами.

— Бе — дев’ятсот сорок дев’ять! — говорить він, зупинившись перед одним в’язнем. — У вас номер на спіне неправильно прішит, нєвєрно. Сєводня же после работи ісправіть.

Оглянувши колону, начальник дає знак — і перед в’язнями розчиняються високі дерев’яні ворота з візерунками колючого дроту угорі.

Номерами позначені люди ідуть назустріч конвоїрам, що стоять з двох боків за ворітьми. Одні з них тримають автомати напоготові, інші утримують собак за поводи.

Дніпряни, 1976