Химера

Я зустрівся зі своїм давнім товаришем. Ми з ним не бачилися понад шістнадцять років. Колись 1948 року ми навчалися в одному інституті, на одному факультеті й на одному курсі. Жили разом у одній кімнаті гуртожитку. Згодом нам усім, його однокурсникам, стало відомо, що на селі, звідки він походив, його заарештувало емґебе. Згодом пронеслася чутка, що його засуджено на 25 років. Тепер його звільнили через те, що на час суду він був неповнолітній.

Ось тепер він переді мною. Він набагато змінився. Зі стрункого високого юнака (йому тоді було сімнадцять років) зробився трохи згорблений у плечах солідний чоловік.

Я зустрів його, як брата. Пообідавши, ми пішли з ним до звіринця. Саме тоді привезли з Москви до Львова цей гуртожиток тварин. Ми оглядали там чорних і сірих вовків, африканських левів, уссурійських і бенгальських тигрів, білих і бурих ведмедів.

Я не знаю, яке враження справили на мого друга звірі, а мені було їх жаль. У лютих очах тигрів і левів я читав глибокий сум за волею.

А після вечері я слухав оповідання мого товариша. Він мало мені розповів про себе. Щоб почути від нього більше, треба було не один вечір посидіти з ним.

Я з нетерпінням чекаю нової зустрічі з моїм другом, та чомусь він довго не приїздить. (Він проживає не у Львові). Але й те, що він розповів мені при нашій першій зустрічі, не дає мені спокою тепер. Ось його оповідання.

Оповідання перше

Коли я зайшов за викликом у райвідділ емґебе, то побачив перед собою начальника цього відділу, а біля нього двох емґебістів у сорочках із закачаними рукавами. Один із них запитав начальника:

— Ето он?

— Он, — була відповідь.

Мене відразу ці двоє збили з ніг і, вхопивши за волосся, потягли вздовж коридору. В порожній кімнаті, куди вони мене затягли, почали бити по руках. Один бив дулом від карабіна, другий держаком від лопати. Коли мої руки від болю безсило повисли, я зрозумів, навіщо вони б’ють по руках: щоб я не міг захищатися від їхніх ударів. Після цього били вже де попало, найбільше по голові. Може, від того я стратив пам’ять тепер, — сказав мій друг, ніби виправдовуючись переді мною. — Волосся на голові вирвали все.

А на другий день мене повели на допит, поставили під стінку і наказали стояти струнко. Моє побите тіло не витримувало такої напруги, і голова сама хилилася. За кожний нахил голови — удар у підборіддя з таким розрахунком, щоб голова моя билася об стінку. Так було довго. Тоді запропонували підписати протокола. Я відмовився його підписувати. Катування посилилося.

Моє тіло вже не відчувало болю при ударах, воно все набрякло. Очі заплили так, що я перед собою нічого не бачив, і коли мені треба було подивитися на щось, то я пальцями розтягав на очах повіки. Голова моя стала такою, ніби в неї було налито якоїсь рідини; коли я брався за неї руками, то не відчував власного дотику, палець вгрузав, як у подушку.

У райвідділ приїхав обласний прокурор, і мене повели до нього. Крізь щілини набряклих повік мої очі розгледіли людину, що сиділа за столом. Біля нього стояв начальник райвідділу.

— Что ето с вамі, маладой челавєк? Гдє ваші волоси? — голосом, сповненим співчуттям, запитав мене прокурор.

У рисах обличчя цієї людини мені показалось щось симпатичне і весь він справляв враження інтелігентної людини. Я, довірившись йому, відповів:

— Мене били.

— Білі? Кто?

— А ось він, — сказав я, вказуючи на начальника, — та його підручні.

Прокурор устав, повернувся до начальника райвідділу й, набравшись вигляду обуреної людини, строго заговорив:

— Как ви смєєтє ізбівать заключонних?! Ви знаєте, что за ето наши закони карают тюрмой?! Ви злоупотребляете довєрієм партії і правітєльства! Ви компрометируете наши вєликодушниє органи чека!

Начальник стояв перед ним, витягнувшись струнко. А коли прокурор закінчив, голосно відрапортував:

— Таваріщ палковнік! Він бреше. То його ворони обскубали.

Прокурор вийшов з-за столу і, повільно ступаючи, підійшов до мене. Він взяв мене рукою за підборід дя.

— Так что ж ти брешеш? Кто тебя біл?

— Я правду кажу.

Прокурор розмахнувся й ударом в обличчя звалив мене з ніг.

— Кто тебя біл?! — не даючи підвестися, бив мене ногами прокурор.

— Кто?!

— Мене ворони обскубли, — ледве вимовив я.

— То-то, — задоволено промовив прокурор, витер руки хусткою і, посміхаючись до начальника, відійшов від мене.

Оповідання друге

Мене замотали у плащ-накидку та обв’язали шнурами так, що я міг тільки дихати й дещо бачити, винесли на подвір’я і вкинули в сани. По боках сіло четверо емґебістів. Мене везуть до Львова — сказали мені.

— Там уже в усьому признаєшся, — додав на прощання начальник.

Дорога вела через ліс. Та лісом їхали не довго. Зненацька лісову тишу порушили автоматні постріли. Мої конвоїри падали, хапаючись за животи і за груди. На дорозі з’явилися повстанці з тризубами на шапках. Вони спинили коні і пострілами добивали стогнучих емґебістів. Хлопці підбігли до саней і розв’язали мене. Я опинився серед своїх у просторій криївці. Мене частували спиртом і солониною. Підживившись, я розповідав про страхіття, які пережив, а повстанці мовчки слухали.

— Нікого не видав? — спитав мене один.

— Ні.

— Молодець.

Серед повстанців нікого, із знайомих мені не було, та вони знали добре тих провідників, яких я знав.

— Що будеш робити тепер? — запитав мене старший. — Може, поїдеш на схід, де тебе ніхто не знає? Ми дамо тобі документи.

— Ні, я буду з вами, — відповів я.

Мені дали автомат.

Наступного дня підійшов до мене провідник.

— Я хочу подати хлопців до нагороди за твоє визволення, — сказав він мені. — Підпиши ось цього протокола.

Я підписав. А незабаром до криївки вскочив повстанець і голосно викрикнув:

— Нас винюхали пси! Треба тікати.

— Відступати організовано! — скомандував провідник.

Ми відступаємо лісовими хащами, але на нас безперервно напосідають. На моїх очах падають мої визволителі, стогнучи й хапаючись за животи й за голови.

— Розпорошуйтесь! — командує провідник, і ми почали розбігатися в різні боки.

Я вибрав собі місце під крислатою ялиною, звідки добре було видно атакуючих емґебістів. Ліг під дерево та прицілився у своїх мучителів.

Але автомат не вистрілив. Як я не сіпав його, він уперто не хотів стріляти. Раптом я відчув на своїй спині чужі коліна, а на своїх руках чужі руки.

— Таваріщ камбат! Живова паймал! — вигукнуло над моєю головою.

І я знову опинився в районному відділі емґебе.

Оповідання третє

Мене таки привезли до Львова. Обласна тюрма на вулиці Сталіна. В темному вузькому коридорі розчинились двері, і я побачив перед собою двох емґебістів з закачаними рукавами і з ножами в руках. Під стіною стояла широка лава, збита з товстих нетесаних дощок.

— Роздягайся, — кривлячись, вимовив один. Я почав роздягатися.

— Роздягайся догола.

Коли я поскидав з себе все, емгебісти підступили до мого одягу і почали ножами обтинати ґудзики.

Мене повели на верхній поверх. Розчинилися двері, і я став на порозі. Я не знав: чи мені.йти вперед, чи повернутися назад. Переді мною вся підлога була встелена виснаженими голими людськими тілами. Вони не ворушилися, і я був певний, що переді мною лежать мерці.

Я вже хотів податися назад, та залізні двері вдарили мене в спину, і я впав на голі тіла.

«Мерці» ожили, заговорили. Вони голі, бо в цій температурі й задусі інакше людина не витримає.

Мене оточили. Я почав розповідати їм про себе.

— Між іншим, мене відбили були партизани, — сказав я.

— Ха-ха-ха-ха! — зареготали голі тіла. — Партизани! Тут половина таких, що їх відбивали «партизани».

У моїй голові переплуталися вовки із звіринця та емгебісти з закачаними рукавами, уссурійські тигри і прокурор.

Але ні — майнуло в свідомості. Цих потвор до звірів рівняти гріх. Звір може роздерти, з’їсти, та не може розтоптати душі людини, вбиваючи її.

Львів, 1964