Химера

БІЛОКІНЬ — ЛЮДОЇД

— О, не кажіть, цей тридцять третій рік і я не можу забути.

— Наголодувалися й ви?

— Ні, я не голодував.

— Хіба, може, ви жили тоді не в Україні?

— Я жив в Україні, у Харкові, працював машиністом на паровозі, їздив часто до Москви і привозив звідти паляниці з нашої української пшениці. А люди ж мерли, як мухи. Ой, страшно ж було!

Одного разу, як я збирався їхати до Москви, підійшов до мене чоловік. Чоловік! Одна назва — чоловік! Ноги — опухлі, як колоди, а голова — череп, шкурою обтягнутий.

— Чи у вас тут на роботу не приймають? — питає.

— Здається, кажу, нам треба робітника на колію. А документи маєш?

— Маю, — каже. Витяг з-за пазухи папірця і дав мені. Я прочитав: «Білокінь Степан Григорович, уродженець села Тихі Води. Людоїд. З’їв свого рідного брата».

— Е ні, чоловіче, — кажу, — з такими документами тебе не приймуть ніде. Зайди он у ту контору, та цю бумажку краще не показуй.

— Та й що ж? Прийняли на роботу його?

— У нас я його не бачив. Одного разу, як ішов з роботи додому, бачив на вулиці під муром серед померлих з голоду одного чи сто таких, як той Білокінь. Я так і подумав тоді, що то він був. Та ось недавно читаю газету. На першій сторінці — фотографія і підпис: «Білокінь Степан Григорович. Передовик, раціоналізатор».

— То що ж, він?

— Хто його знає? Ніби він. Може, не вмер тоді до краю, вичуняв і тепер вибився в люди.

— Забув, що з’їв рідного брата?

Феодосія, 1960