Химера

Спогад про Колиму

Михайло Лихо був з діда-прадіда киянин, мав у Києві велику рідню, працював слюсарем на заводі «Ленінська кузня». Зла недоля не звела нас у камерах Лук’янівської в’язниці, а звела вона нас тоді, коли люди в брунатно-зелених бушлатах з карабінами напоготові й з собаками при ногах ранньою весною 1938 року серед темної ночі позаганяли нас у товарні, або «телячі», вагони.

Ми позалазили на двоярусні нари, збиті з сирих, нетесаних дощок.

Клацнули буфери вагонів, зацокали колеса, захиталися наші вагони, і потяг повіз нас від Києва невідомо куди.

— Куди нас везуть? — почувся голос із верхніх нар. Ніхто не відповідав на це запитання, і тільки після довгої мовчанки почувся голос із нижніх нар:

— Мабуть, у Котлас, на лісоповал.

— А може, на Соловки? — голос із тих же нар.

— Ні, на Соловки тепер уже не возять, — заперечив попередній голос.

— А може, нас повезуть у Сибір? — почувся голос з протилежних нар.

— Та ні, так далеко нас не повезуть, — заперечував той, що заговорив про Котлас. — У Сибір возять злодіїв, бандитів, шпигунів.

А нас завіщо? За те, що якогось аникдота розповів, чи не похвалив начальника тоді, як треба було його хвалити?

— Або за те, що про голод згадав? — почувся голос із кутка нижніх нар.

— Або сказав, що двісті грамів зерна на трудодень — це мало, — голос із тих же нар.

— Двісті грамів — це ще добре. А то поставить тобі паличку в своєму зошиті, що на роботі був — і вся тобі плата, — голос із кутка верхніх нар.

— Дивись, щоб тобі за паличку та ще не добавили строку паличок на сім або й десять, — прошевкотів хтось зверху.

— Тепер можна говорити хто що хоче — стукач не побачить у сутінках, сексот не підслухає, не вправиться бігти за вагоном, — відповів на таке застереження голос із протилежних нар, а вагоном прокотився легкий сміх.

— Ні, в Сибір нас не повезуть, — категорично заявив той, що відстоював маршрут до Котласа.

Стало тихо. Кожен думав про свою колючу долю. Та раптом тишу порушив голос:

Спочатку голос був тихий, повільний, а чим далі він підносився, густішав, сильнішав:

І вже спів не спів, а стогін душі:

«Слід по журавлях» — це наш слід. Хто його відшукає?

Ніхто з наших родичів і близьких не бачив, коли нас позачиняли у ці вагони, ніхто з них не довідається, коли і куди нас повезли. А «Чути кру, кру, кру, в чужині умру» вривалося в наші душі, як невідворотне віщунове передбачення.

Крізь тьмяне мерехтіння світла, яке проникало у вагон знадвору крізь маленькі заґратовані віконця, я розпізнав постать людини, що стояла, обіпершись спиною об дерев’яну стінку вагона. Це він співав. Голос затих, а постать ще довго стояла непорушно. І довго всі мовчали.

Ми не спали всю ніч. Потяг їхав повільно. Люди в брунатно-зелених бушлатах бігали по покрівлі вагонів, гулко гупаючи своїми чобітьми над нашими головами.

— Чого вони бігають по вагонах? — хтось спитав у темряві.

— Перевіряють чи, бува, хтось не виламав стелі, щоб вирватися на волю, — відповів йому голос із нижніх нар.

— А куди він утече, той, що вирветься? Де він дінеться без пашпорта і без грошей?

— Ніхто не втече, а у них є наказ такий, щоб перевіряти. За це їх годують.

На зупинках люди в брунатно-зелених бушлатах били дерев’яними молотками у стінки вагонів — перевіряли, чи ніхто не виламав дошки.

Лежати на нарах було так тісно, що коли комусь була потреба повернутись, мусили повертатися всі. Не тільки с іукіт і гуркіт не погоїли нас, не давала заснути почута пісня: «Кру, кру, кру. В чужині умру… Гине, гине у тумані слід по журавлях». Цей голос заступав інший голос: «Ні, в Сибір нас не повезуть. Нема за що везти нас у Сибір. Нас повезуть у Котлас, на лісоповал». А хіба в Котласі на лісоповалі буде легше, ніж у Сибіру? — роїлися в наших головах думки.

Коли почало розвиднюватися, ми побачили крізь маленькі заґратовані віконця білі хати сільських поселень, що повільно відпливали кудись позад нас. Та це було недовго. Незабаром білі хати замінили темно-сірі ізби — і ми зрозуміли, що наша Україна залишилася позаду нас. «Прощай, Україно», — сказав я сам собі німим голосом.

Під супровід цокоту коліс знов прорвався голос: «Чуєш, брате мій? Кру — у — у, цок-цок, кру — у — у, чик-чик, кру — у — у-у, р-р-р.»

Він так, як і вночі, стояв, спершись спиною об стіну. Хто дрімав, підвівся. Всі сиділи на нарах, підтягнувши коліна до грудей, опустивши голови. Дехто, як погорілець, обхопив голову обома руками. Я дивився на них, і навертались до моєї голови слова поета:

Пісня скінчилась, а співак все стояв, спершись об стіну. Я підійшов до нього. Він був старший за мене. Йому було, мабуть, під тридцять, а мені тільки починався дев’ятнадцятий рік. Я спитав його, чи він не артист. Ні, він не артист, він слюсар з заводу «Ленінська кузня», а навчила співати його мати ще змалку.

— У нас усі в роду добрі співаки, а рід наш великий. — Ще я довідався від нього, що засуджено його так само, як і мене, до п'яти років неволі та трьох років позбавлення в правах за статею 54, пункт 10, тобто за «антирадянську пропаганду». Він був не балакучий, і відповідав на мої запитання неохоче.

Потяг зупинився. Простукотіли дерев’яні молотки по стінах вагонів. Раптом забрязкали ключі біля дверей нашого вагона. Двері заскрипіли і відкотилися набік. Перед нами з’явились голови людей у брунатно-зелених бушлатах. Вони висипали з полотнища на підлогу вагона порції хліба, накидали купу оселедців і подали два відра води, щоб ми її вилили у наш бачок.

— Харчі на весь день, — попередили вони нас.

Хоч всі ми були дуже голодні, проте ніхто не кинувся на цей харч. Забули ми про свій голод, раптово вражені таким брутальним зневаженням.

— Кинули, як свиням, — хтось сказав.

— Я й собаці так не кидав, — сказав другий. І знову навертались в голову Тарасові слова:

На п’ятий день потяг наш загуркотів залізним мостом. Ми побачили велику воду.

— Так, Волга, — підтвердив інший. — Везуть до Сибіру.

— А може, і не до Сибіру, — виказував свою думку той, що віщував нам дорогу до Котласу. — Може, нас повезуть до Казахстану, до Караганди на шахти. Нам там буде легше, як у Котласі. Там зими не дуже холодні, а робота не в лісі на морозі, а під землею, в теплі. Хоч важко, зате не зимно.

— Блажен, хто вірує, — почувся голос із нижніх нар. — Сибір великий, можна попасти і до Караганди, а можна попасти і до білих ведмедів. Кого не вивозили з України до Сибіру, то все приходили вістки від них із непролазної тайги. Отам уже нам жаба цицьки дасть.

Ці розмови перекрив голос слюсаря з заводу «Ленінська кузня», тільки цього разу з іншими словами:

І приходила в наші голови невтішна думка: чайчині діти — це ми, яких спіткала невідворотна зла доля. Нам так само, як і чайчиним діткам, нема порятунку, нікому нас оборонити, а самі ми неспроможні в тяжкій неволі протистояти безжальній силі. «Тільки втопитись в Чорному морі», покінчити з собою, це, може, єдиний вихід у нас, аби оминути смерть у тяжких муках і лютих знущаннях. Та як це зробиш? Не викинешся з вагонного вікна у води Волги, воно заґратоване, не кинешся під колеса вагона — двері на запорі. Змінювалися краєвиди перед нашими очима. Лісисту місцевість із де-не — де невеликими селами сірих халуп замінили безмежні степи. І тільки мало де можна побачити приземисті глиняні хати. А то раптом потяг наш опинився серед суцільного лісу, де не було ні хатин, ні ізб. Годі було додивитися верхів’я дерев, що обступили нас, ми їхали лісовим тунелем.

А Михайло Лихо співав. Співав і про того козака, що «поїхав на чужину та там і загинув, свою рідну Україну навіки покинув», і про чайку-небогу, та найчастіше він співав пісню про журавлів. Своїми піснями він щоразу накликав важку журбу в наші душі, одначе, коли він довго не співав, якась магічна сила будила в нас хотіння почути знову його голос.

Поступово ми змирялися зі своїм ганебним становищем, підбирали свої пайки хліба та оселедці з підлоги та їли, забуваючи про людську гідність. Іноді ми, забуваючи про своє горе, жартували, розповідали чудні анекдоти, проте в цих жартах сміх переплітався зі смутком, на зразок: «Питають одного колгоспника:

— За віщо тебе судили?

— За політику, — каже.

— За яку саме політику?

— Я на сільраді «хрунь» написав.

— Украла швачка на фабриці коточок ниток, а слідчий написав, що вона вкрала двісті метрів пошивного матеріалу.

— А скільки колгоспників пересадили в голодному тридцять третьому році за жменю колосків, зірваних на колгоспному полі, на тому полі, що недавно було їхнім?

— І всіх їх звинувачували в розкраданні державної власності, — вривався хтось уже не з анекдотом, а з нещадною правдою».

Знайшовся серед нас і декламатор. Він майстерно декламував:

— Так це ж Гребінка написав пародію на суди російської імперії, — пояснював шляхетного вигляду чоловік.

— Пародія дуже влучна, хоч у тих судах були присяжні засідателі. А хто напише пародію на наші суди, ті суди, де нас позасуцжували, такі судді, що ми їх в очі не бачили, якісь «тройки», «осо» чи «спецколегії»?

А декламатор декламував уже Тараса Шевченка:

Крім Михайла Лиха, виявилися серед нас ще й інші співаки. Вони заспівували всіми нами знані пісні, а ми їм підспівували. Наші пісні долітали до сусідніх вагонів, а там підхоплювали їх, переносилися далі по вагонах, і не раз спів охоплював увесь ешелон. Співали насамперед тих пісень, за спів яких не одного з нас везли у цих вагонах.

«Гей вийди, доленько, із води, вируч козаченька із біди» — вилітало з віконець наших вагонів і котилось по верхах тайгових сосен і кедрів.

На зупинках люди в брунатно-зелених бушлатах стукали у двері вагонів і вимагали припинити спів, бо наш спів приваблював перехожих. їх вони не допускали близько до нас, кричали, вимахуючи зброєю:

— Ніззя! Ніззя! Ми веземо ворогів народу!

Так нас довезли до Владивостока. У Владивостоці вже була весна. Можна було грітися на сонці у величезному пересильному таборі, куди нас загнали люди в брунатно-зелених бушлатах. Зона була переповнена «ворогами народу» з Середньої Азії, переважно узбеками. Запам’яталася ця зона тим, що тут нас годували вже не оселедцями, а давали двічі на день приварок — раз вівсяну або перлову кашу, а другий раз зварену бовтанку, яку в’язні називали «баландою», та наша біда була в тому, що приварок нам давали, ані мисок, ані ложок не давали. Дехто розшукав старі консервні бляшанки. Той, хто їх мав, квапливо випивав із них всипану йому «баланду» і передавав «посуду» товаришеві. А були й такі, що підставляли під черпак свої шапки. Та найбільше було таких, що, перемагаючи нестерпний голод у собі, відмовлявся від такого частування, аби уникнути брутального приниження людської гідності. З кашею було легше, її в’язні брали у жмені своїх немитих рук і глитали так, як гадюка поглинає спіймане мишеня.

Тут наш Київський етап розпорошився, змішався з в’язнями, яких привезли сюди раніше, бо розташувалися ми не де хотіли, а де були вільні місця в бараках. Загубив я й Михайла Лиха, його співу я не чув там.

За тиждень зібрали нас знову люди в брунатно-зелених бушлатах серед темної ночі. Під гавкіт собак пригнали нас у Владивостоцький порт і почали заганяти у величезний лайнер. Це був не пасажирський, а вантажний пароплав. Під яскравим світлом прожекторів заганяли нас у черево цього гігантського залізного корита. Там було споруджено для нас шестиярусні нари. І тільки вузенький прохід, де ледве могли розминутися двоє людей, розділяв праву від лівої частини нар.

Лайнер стояв не довго. Щойно трюми його заповнили нами, він відчалив від берега і, здригаючись та колишучи нас, поплив.

Михайла я й тут не бачив. Він міг бути зі мною в одному трюмі, та побачитися тут не було ніякої нагоди. Ніяк було пересуватися. Не чув я співу його й там. Та й там уже було не до співу. Від переповнення людьми, від браку будь-якої вентиляції в трюмі стояла така задуха, що не то співати, говорити, було важко. Ми своїми ротами ловили повітря так, як його ловить риба, викинута з води на берег. Не всі витримували тиск цієї безкисневої задухи. Раз у раз дехто з нас припиняв своє болісне дихання. Таких витягали на палубу, і люди в брунатно-зелених бушлатах брали мерця за руки й ноги і, розгойдавши тіло, кидали за борт корабля. Один серед темної ночі викинувся в море сам. По ньому стріляли, спрямовували проміння разючого світла прожекторів у темні води, проте лайнер не зупинився і навіть не уповільнив ходу.

Голосу Михайла тут я не чув, та слова його пісні «Кличуть кру, кру, кру… в чужині умру, доки море перелечу, крилоньки зітру» беззвучно коливались наді мною.

Так нас довезли до бухти Ногаєво. Виводили нас з пароплава серед білого дня. Бухта Ногаєво зустріла нас непривітно. На розтягненому вгорі перед нами довгому червоному полотнищі ми читали слова, написані великими білими літерами: «Врагам народа нет места на советской земле. Иосиф Сталин».

Нас пошикували в ряди по п’ять душ, і на цій землі вже люди не в брунатно-зелених бушлатах, а в чорних кожухах повели нас без собак.

Ми опинилися в Магаданському пересильному пункті. Тут нас змішали з карними злочинцями. На Колиму везли не будь-яких злочинців. Переважно це були бандити-рецидивісти, грабіжники-душогубці. І ось тут знову залунав голос Михайла Лиха:

На диво, пісня вражала рецидивістів, душогубців так само, як і нас. І коли Михайло довго не співав, деякі з них підходили до нього, давали йому уламки хліба зі своїх пайок і просили: «Заспівай, Мішо, «Журавлі!» Михайло співав. І в голосі його тут бриніла ще переконливіше, ніж там, у вагоні, приреченість людського життя. Проспівавши, Михайло жадібно поїдав шматки хліба, які йому подарували.

У Магадані пробули ми недовго. Незабаром нас знову зібрали, вивели за колючий дріт і почали нами заповнювати відкриті вантажні машини. Наказували нам сідати на дно кузова. Ми сідали. А коли машина була наповнена, то повернутись там не було як.

Нас вивезли на терасу, якої я ні доти, ні після, ніколи в своєму житті не бачив. З одного боку, над нами звисала височезна суцільна скеля, така чорна, наче була обсипана сажею. З іншого боку, була суцільна прірва, дна якої око не досягало. Сонце світило яскраво, проте свого тепла до нас воно не посилало. Ця дорога наводила на нас страх, викликала гнітючий настрій, будила в наших головах думки: «Куди вона виведе нас? Чи буде нам вороття з цього понурого краю?» І скелясті чорні гори над нами підказували: «Мабуть, не буде, мабуть, не буде. Кру, кру, кру, в чужині умру. Врагам народа нет места на советской земле».

Що далі на північ, то нижчали скелі над нашими головами, а місцями перед нашими очима відкривався простір. Сонце спустилось до гірського горизонту і спинилось, а згодом почало підніматись догори. Такого дива ніхто з нас досі не бачив. «Тут ночей нема, — зробили висновок ми. — Як же ж тут жити?» Двічі впродовж нашої дороги ми спостерігали таке диво. Змінювалися шофери, змінювався конвой, а нас все везли та везли углиб цієї дивної та страшної землі. Нарешті скелі розступилися. Замість скель та прірв ми побачили краєвид рівної землі, вкритої невисокими пірамідальними поодинокими горами, які шофери й конвоїри називали «сопками».

Привезли нас до того місця, звідки далі на північ дороги вже нема. Це був Хатинахський район, а в ньому Хатинахське управління колимських таборів. Нас завезли в зону й порозводили по бараках. Бараки були позбивані з кругляків хвойних дерев. Стіни з кругляків, а між кругляками, щоб не завівав вітер, було понатикано моху, стелі в бараках не було, був двобічно похилий дах, викладений з кругляків і покритий мохом, а зверху присипаний рінню, підлогу викладено з хвойних жердин, двоярусні нари також із жердин, і лише двері були дощані. В бараці стояло дві печі, зроблені з залізних бочок, проте на час нашого вселення в них не топили.

Нам дали по черпаку вівсяної каші та по шматку чорного, як земля, і гливкого, як замазка, хліба. З’ївши цей харч, ми, виснажені безсонною дорогою, відразу попадали на нари й позасинали.

Ми сподівалися, що нам тут дадуть день-другий відпочити, адже ми до краю були вимучені й у в’язницях, і вагонах, і на пароплаві, і в машинах на колимській трасі. Та ми помилилися. Рано-вранці нас розбудив хриплявий дзвін від ударів об залізну рейку. Людина у зеківській одежі підганяла нас, щоб ми швидше збиралися, йшли їсти та готувалися до «розводу», тобто до виведення на роботу. На розводі нас поспішно поділили на бригади і вивели за колючий дріт. Житлову зону було загороджено колючим дротом в один ряд, а робітну зону не було загороджено нічим, вона була відкрита з усіх боків, і збройної сторожі над нами не було. Наші начальники та й ми самі знали, що тут тікати нікуди. Голодний в’язень далеко не зайде, а щоб звідси дійти до якогось поселення, треба пройти тисячі кілометрів. Розпоряджалися нами наші бригадири, прораби й начальники дільниць. Іноді мимо нас проходили енкаведисти в картузах з блакитним верхом і з наганами на поясах. Бригада ділилася на ланки. Ланка складалася з трьох душ. У нашій ланці, крім мене, були ще Усенко з Уманщини та Понамаренко з Одеси. Вони були того ж віку, що й я, може, на рік-два старші за мене. Усенка забрали з армії, а Понамаренка — з Чорноморського флоту. У підгірській долині ми добували золото. Треба було кайлами й лопатами надовбати з потрісканої гірської скелі жорстви, що виблискувала крихітками золота, навантажити тачку й по вистеленому з дощок трапу завезти на естакаду (поміст), під якою довгим ланцюгом тяглися вагонетки до бутари, де водою вимивали золото з жорстви. На ті блискучі крихітки золота ми дивилися не з радісним захопленням, як дивляться люди, що купують його, а з лютою ненавистю, бо це ж вони, ці блискучі крихітки, викликали нас сюди на загибель. На нас налітали хмарами комарі, впивалися в наші виснажені тіла, пили з нас нашу рідну кров і змушували нас завзято хапатися за роботу.

В обід дали нам по черпаку перлової юшки зі шматочком соленої горбуші завбільшки з сірникову коробку та по пів-черпака вівсяної каші. їли ми це без хліба, бо ті пайки, що нам дали вранці, ми поз’їдали відразу. Робочий день тривав дванадцять годин. І коли ми після такої роботи приходили до своїх бараків, то відчуття було таке, ніби тіла наші перем’яли великі шестерні. Поз’їдали ми свої порції вівсяної каші й попадали на нари. Спали вісім годин, а коли нас побудили, то здавалось, що проспали ми не більше десяти хвилин. Все тіло боліло так само, як і після роботи.

Спочатку думали ми, що це в нас від незвички. Ось втягнемося, сподівались, у роботу, і буде нам добре. Та минали дні, минали тижні, місяці, а відчуття болючої втоми не покидало нас. Ми зрозуміли, що пайка чорного гливтяка, черпак вівсяної каші вранці, черпак перлової юшки зі шматочком горбуші в обід, черпак вівсяної каші увечері — це незмінне меню нашого харчування, і сподіватися на поліпшення їжі, чи бодай хоч на зміну її, нема жодних підстав.

Якось під час роботи не стало електроенергії. Вагонетки спинились, поставали тачки на трапах. Я відійшов від місця роботи й пішов долиною поміж вибоїв. Минувши ділянку нашої бригади, я опинився якраз перед в’язнем, який дуже відрізнявся від нас. Він був у зеківській одежі, а ми були в тому, в чому нас попривозили сюди. Спершись спиною об скелястий виступ, він сидів на землі, виставивши вперед ногу в закачаних кирзових чоботях. На його обличчі там, де в здорових людей бувають рум’янці, були брунатні плями. Я вже знав, що плями ці — наслідок обмороження обличчя колимськими морозами. Він курив довгу цигарку, скручену з газетного паперу. Я тоді вже знав, що разом з нами працюють бригади із карних злочинців, так званих побутовців. Знав я й про те, що побутовці, засуджені за не надто тяжкі злочини, працюють не в бригадах, а на легких роботах — кухарями, днювальними, обліковцями, нарядчиками, санітарами, тобто на тих роботах, до яких нас, політв’язнів, не допускали. Таких в’язнів у нас в таборі називали «придурками», а тих, що ще й співпрацювали з начальством, за наказом начальників стежили за іншими в’язнями, підслуховували розмови та інформували своїх шефів, називали «суками».

Побутовці, які нарівні з нами працювали у вибоях, це були люди, за якими числились тяжкі злочини — розбій, убивство, більшість із них була суджена кількаразово. Начальство називало їх рецидивістами, а за табірним лексиконом їх, так само як і нас, називали «роботягами». Так отож у тому в’язневі, що сидів з довгою цигаркою, я й упізнав такого рецидивіста-роботягу.

— З кудова вас привезли? — запитав він мене.

— З України, — відповів я йому.

— З України? — перепитав.

— З України.

— Ну поживете до перших морозів.

— Чому до перших морозів? — запитав я його.

— А тому, що я вже добре знаю, надивився я на вас. Вас сюди вже везено-перевезено.

Я повернувся й пішов з похиленою головою до своєї ділянки. — Мабуть, воно так і буде, — думав я собі. — Видно, що нас привезли сюди на знищення.

Біля вахти в таборі стояв стенд, над яким на дошці рудого кольору був напис: «Врагам народа нет места на советской земле. Иосиф Сталин». На тому стенді чи не щодня вивішували нові накази з різних колимських таборів. Зміст їх усіх був однаковий: «За контрреволюційну агітацію, за саботаж, за систематичне невиконання норм, за крадіж золота розстріляти». Далі йшли списки розстріляних в’язнів. Ці накази ще більше підтверджували наш здогад, що життя наше буде тут дуже коротким. Проте цей здогад уже не викликав у нас ні страху, ні розпачу. Таке життя покидати не жаль. Знаходилися серед нас такі, що випереджали свою долю — відмовлялись працювати. Таких розстрілювали негайно.

Із Михайлом Лихом я не зустрічався. Ніколи було зустрічатися там. Він не належав до нашої бригади. І в нашому бараці не жив. А табір був величезний, щоб розшукати людину, потрібен був час. Його у нас не було. Кожен після роботи квапився швидше вмоститись на своїх нарах, щоб довше відпочити, набратися сили.

Ми не знали, коли який день, коли який тиждень, коли який місяць. Час злився в єдиний потік безперервної праці. Навіть тоді, коли випадав рясний дощ, наша робота не припинялась. Під осінь (а осінь на Колимі починається тоді, коли в нас у розпалі літо) нам збільшили робочий день на чотири години. Після дванадцятигодинної праці у вибої нас гнали ще до незайманих ділянок золотоносних жил і змушували знімати з породи глинистий плавун. Це була робота важча, ніж у вибої.

Одного дня забрали з нашої ланки Усенка. А коли ми після роботи зайшли в табір, то побачили гурт людей, що сиділи на землі під вахтою. Серед них був і Усенко. Біля них стояли вартові з табірної охорони й нікого з нас не підпускали до них. Гурт був великий. Як згодом нам стало відомо, там було 97 душ (фатальна цифра, відзначена ще Миколою Кулішем). Коли нас наступного дня вивели на роботу, вони сиділи на тому ж місці. Ночі були вже холодні, морозець позатягав крижаною плівкою калюжі, а люди ночували на сирій землі в самих сорочках. Коли ми поверталися з роботи, їх уже не було. А на третій день на розводі виступив перед нами начальник табору. Сказані ним слова, як і вираз його обличчя, до кінця віку закарбувалися в моїй пам’яті. Він сказав: «Розстріляли сто чоловік, ще двісті розстріляємо, та ми доб’ємося свого — виконання плану». Він це сказав і виказав справжню причину розстрілу людей, а не ту, що вони писали в своїх наказах.

Виконання плану. Від нас вимагали виконання й перевиконання норм. Ми працювали по дванадцять, а згодом і по шістнадцять годин, не знали вихідних, на роботі не розгинали спин, а норми не виконували. Нам записували 3738, найбільше 42–43 відсотки виконання норми. Ми не цікавилися тим, як обліковець-замірювач заміряє об’єм видобутої нами породи. Ми надіялися на його сумління. Нам і в голови не вкладалося, що працю можна красти. А саме так там і було. Цей обліковець-замірювач не дописував нам частину видобутої породи і приписував її передовим бригадам з побутовців. Про це начальники знали і мовчали, в їхні заміри входило показувати, що є бригади передові, які працюють добре, а є бригади, які не виконують і не хочуть виконувати норми, саботують. Саботують, бо це вороги народу, і з ними треба розправлятися безпощадно. Норму, яку нам встановили, виконати взагалі неможливо було, п можна було виконати тільки тоді, коли натрапляли на м’який ґрунт, який можна було брати лопатами без кайла. Проте тоді ми застопорювалися з тачками на трапах, не вистачало вагонеток, нікуди було висипати добуту породу, і процент виконання норми мало що підвищувався.

Раптом зник з бригади Понамаренко. Ніхто не знав, куди він дівся. Деякий час я працював сам, а потім бригадир перевів мене до іншої ланки. А ще за кілька днів на стенді під сталінським гаслом я прочитав новий наказ: «За спробу втекти розстріляти.» Список складався всього з трьох осіб, серед них був і Понамаренко.

Що швидше літо наближалось до осені, то більше я переконувався, що рецидивіст мені не збрехав. Від надмірної праці, від злиденного харчування на нас нападала дистрофія, а через брак вітамінів нас охопила цинга. Наші зуби почали хитатися, наші ноги вкрилися темно-синіми плямами.

Нам не казали, що ми позбавлені листування, проте роздобути клаптик паперу, а тим більше конверта й олівця було неможливо. А якщо комусь і вдавалося написати додому листа й, на його прохання, приходила йому посилка, то слідом за ним у барак заходив гурт рецидивістів. Вони, загрожуючи ножами, розпаковували посилку, залишали власнику мізерну дещицю, а то й все забирали собі.

За межами житлової зони стояв довгий барак, удвічі довший за наші. Коли ми йшли на роботу чи з роботи, то проходили мимо нього. Ми знали — це барак доходяг. «Доходяга» — це в’язень, що підійшов уже до самого краю свого життя. Там були в’язні вкрай знеможені згубною працею, биті цингою, що ледве рухалися, там були биті колимськими морозами безвухі й безносі з ампутованими ступнями, що лазили навколішки. Знали ми й про те, а іноді й бачили, — як там орудують санітари, відібрані з карних злочинців. Вони там заступали і терапевтів, і хірургів. Ці «хірурги» вправно зрізали ножами обморожені вуха й носи, а обморожені пальці на руках і ногах відтинали великими чорними ножицями (такими у нас колись стригли овець), виготовленими у місцевій кузні. Свіжі рани перев’язували драним лахміттям зі старої зеківської білизни. А тих доходяг, що наближалися до смерті через дистрофію та цингу, вони нічим не лікували. Вони надавали можливість їм тихо вмирати. Був на весь табір один лікар-незек. Дуже рідко він бував у цьому бараці. Не було йому там роботи, всю роботу за нього виконували санітари-злочинці. Сам він полюбляв хвалитися: «Я насамперед чекіст, а потім уже лікар».

Мені згодом самому довелось побувати в цьому бараці, коли я обморозив пальці на правій нозі. Та, на моє щастя чи нещастя, санітари-злочинці не обчикрижили мої пальці. Саме на той час приїхала з Москви бригада лікарів для випробування нововинайденош препарату заглушення чутливості. Ото вони мені й зробили ампутацію без чорних ножиць, викликавши в мені нечутливість своїм препаратом.

Ось коло цього барака, ідучи з роботи, я й побачив Михайла Лиха. Він та ще кілька доходяг сиділи під стіною барака проти сонечка, що спускалось до обрію. В ту пору воно ненадовго ховалось за гори і створювало на колимській землі чудну ніч-сутінку. Я не підійшов тоді до Михайла, надто був стомлений. Та за декілька днів я наважився перебороти в собі втому і відвідати його. Мене ніхто не зупинив і не поцікавився, чому я йду до барака. В бараці була задуха від тління напівживих людей. Серед них переважали азійці — узбеки, туркмени, казахи. їх насамперед хапала цинга, позаяк організми їхні не зносили безвітамінного харчування. Проте немало там було й наших українців. Не скоро я розшукав Михайла. На мій гук він не відзивався. Ідучи вздовж нар, я пильно вдивлявся в обличчя лежачих людей. З лівого боку його не було, і лише у правому ряду нар я його побачив. Я привітався і заговорив до нього, проте у відповідь не почув нічого. Він дивився на мене очима, затягнутими каламутним серпанком. Його губи поволі ворушились, по обличчю пробігло спазматичне тремтіння, проте ні півслова він не вимовив. Я зрозумів, що він мене пізнає й розуміє, та не може говорити. Я присів на нарах коло нього і почав його втішати. Говорив, що треба триматися, не піддаватися силі хвороби, говорив, що тут його підлікують і що він буде знову здоровий. Я це говорив йому, та сам не вірив своїм словам. Перед і мною була напівмертва людина. Я вклонився йому на прощання, проте він не відреагував жодним порухом свого обличчя.

Скоро після цього Михайло помер. Йому не пробили голову молотком з довгою ручкою. Тоді ще не було такого наказу, щоб пробивати голови мерцям. Такий наказ з’явився значно пізніше, після того, як до деяких мерців у сирій землі поверталося життя. Вони виривалися із своїх неглибоких могил і напівголі, з фанерною биркою на нозі приходили до своїх мучителів. А ще цей наказ передбачав запобіжний захід, щоб між мерців часом не затесався хтось живий. Не поклали Михайла й у штабелі з людських тіл на сопці, де їм належало лежати довгу колимську зиму, аж доки розмерзнеться земля і легше буде вирити ями. Його разом з такими, як він, мертвими доходягами поскидали у вирву, створену вибухом заряду амоналу, і прикрили грудками кам’янистої колимської землі. Якщо тіло його опинилося на глибині нижче 80 сантиметрів, то воно й тепер лежить нетлінне, позаяк колимська земля глибше ніколи не розмерзається.

Мені порятунок прийшов несподівано. Висипаючи жорству з тачки на естакаді, я оступився, впав з п’ятиметрової висоти на кам’янисту землю і розтрощив собі коліно. Це було під кінець роботи. Опираючись на уламок дровиняки, я дошкандибав до табору. Там мені помазали коліно зеленкою. А на ранок мою ногу так рознесло, що довелося розпороти холошу. На роботу мене не погнали. Півмісяця я відпочивав. Біль був нестерпний, а все ж я почував себе набагато легше, ніж у вибої. Коли я вичуняв настільки, що міг ходити без палиці, мене направили працювати, та, як травмованому, дали легшу, ніж у бригаді, роботу. Був там на всю копальню один екскаватор. Цей екскаватор міг пересуватися тільки по дуже рівній дорозі. Якщо він наїжджав хоч на маленький горбочок чи вибоїну, ланцюги його гусениць рвалися, і він зупинявся. Отож тому екскаватору треба було ретельно вирівнювати дорогу. На ту роботу й направили мене. Нас, троє зеків, лопатами, кайлами й ломами вирівнювали йому дорогу. А коли екскаватор працював на одному місці, ми сиділи без діла. На такій роботі вже можна було існувати. Хоч голод нас мучив так само, як і у вибої, а цинга не покидала нас, зате зникла загроза загинути від виснаження чи бути розстріляному за невиконання норми.

На початку сорокового року мені прийшло звільнення. Це був час, коли Єжова було усунено від влади, і засуджених за явно сфабрикованими справами звільняли. Разом зі мною в нашому таборі було звільнено ще кількох людей, та не було серед них нікого з тих, кого привезли разом зі мною з Києва, бо всіх їх уже не було серед живих. Прийшло звільнення і Михайлові Лиху. Про це мені розповів днювальний барака. Його викликав «опер» (тобто, оперативний уповноважений) і допитувався, чи не знає він, де тепер Михайло.

Хоч мене було звільнено від ув’язнення, та не було звільнено від Колими. Нікого з колишних в’язнів тоді не випускали з цієї землі, відгородженої від світу морями та горами. Ми, звільнені з ув’язнення, змушені були працювати на тій же копальні, лише жили не за колючим дротом. Перевага наша над в’язнями була в тому, що зникла небезпека опинитись в «серпантинці». Такою поетичною назвою на Колимі називали табори, звідки ніхто не виходив живий. Там щоночі запускали трактори і під гуркіт їхніх моторів стріляли визначену партію людей.

Визволився я з цього морозяного пекла аж під осінь року 1942—го, коли мене мобілізували на війну.

Після закінчення війни, демобілізувавшись із Берліна, я побував у Києві. Виникла в мене думка розшукати рідню Михайла, розповісти все про нього. Та тут же цю думку заперечувала друга думка. А чи добре це буде? Може, живі ще його батько й мати? Як вони сприймуть це? Як подіє моя розповідь на них? Чи не зведе вона їх передчасно в могилу? Може, вони мають якусь іншу думку про долю свого сина? Може, сподіваються на його повернення?

Міркуючи так, я не наважився тоді розшукати рідню Михайла. Ну, а тепер, думаю, розповісти можна, і не лише для його рідні, а й для всіх тих, хто не схильний до забуття нашого минулого. Водночас хочу нагадати тим, кого оминули сіті сталінських людоловів, якою ціною створювався достаток їхнього життя.

м. Нова Каховка, селище Дніпряни