Його не вивезли на Сибір разом з іншими куркулями через те, що він був сліпий. Не з жалости, звичайно, а просто не хотіли завдавати собі мороки.
— Старий, сліпий, він і так скоро дуба вріже, — вирішили. Землі він не мав, а був у нього млин-вітряк. Старий хоч нічого не бачив, працював у млині ловко. Там він знав напам’ять кожний закуток, кожний ланцюг, і очі йому не потрібні були при роботі. Того млина збудував він тоді, як ще був молодий і зрячий. Млин давав йому добрі прибутки, і старий жив, не бідуючи.
Він колись мав дружину і сина. Та син не вернувся з війни, а дружина померла з туги за сином.
Коли млин забрали, старий рідко виходив зі своєї халупи, яку йому лишили на його подвір’ї. Незрячі очі западали все глибше, осувалися плечі й на спині виростав горб.
Ніхто не знав, як жив і чим харчувався незрячий, та одного погожого дня старий приплентався до контори колгоспу. Боязко переступивши поріг; зняв кривими пальцями шапку і промовив:
— Ви в мене забрали двадцять лантухів борошна, то дайте мені тепер хоч півпуда на галушки.
Голова колгоспу обернув до нього своє щуряче обличчя і довго дивився на постать, що нагадувала примару.
— Та можна буде дати йому трохи муки, — промовив скрипучим голосом.
Уповноважений-п’ятдесятитисячник нервово засовався на кріслі.
— Каму? Етаму кравапійце? Ти што-нібудь саабражаєшь сваєй башкой? Мягкатєлая душа твая. Пусть падихает, сабака.
Підійшов до старого, обернув його лицем до дверей і штовхнув у плечі.
— Вихаді і забудь сюда дарогу, експлаататор.
Сліпий куркуль помер у своїй халупі.
Ховали його комсомольці. Взяли мерця за руки й за ноги і кинули на тачанку. Вивезли на глинище, де вбивають сапатих* коней, підвезли до ями, виритої для коня, і вкинули туди сторч головою.
Не заривали.
— Зариють разом з конем, як уб’ють сапатого, — сказав секретар комсомольського осередку.
с. Стати, 1957