Химера

СЕМЕРО ГОЛУБІВ

На верхних нарах нашого барака недалеко від мене спав татарин. Це був не кримський татарин, а казанський. Білявий, в рисах його обличчя не було жодних азійських ознак. Ніхто не визнав би його за татарина, якби він сам у розмові час від часу не нагадував про своє національне походження. Його поважали в’язні в бараці, його шанували за те, що він безпомилково розгадував сни. Я до нього не звертався зі своїми снами, бо мені вони снилися дуже рідко, а коли й снилися, то були дуже невиразні. Та ось у найлютішу колимську зиму, на початку 1940 року, мені приснився виразний сон. Приснилося мені, що до мене прилетіло семеро голубів і всі семеро сіли мені на плечі. Вранці я розповів свій сон татаринові, він розгадав його відразу:

— Через сім днів ти будеш на волі.

— Та як? — не повірив я йому. — У мене попереду ще майже половина строку.

— Ну ось пройде сім днів, тоді побачиш, що означав твій сон, — відповів мені татарин без найменшого сумніву в правдивості своєї відгадки.

Та я не сказав татаринові того, що на всіх тих сімох голубах, що сіли мені на плечі, було темне пір’я. Не сказав йому цього тому, що не повірив у його відгадку.

Я працював тоді в шурфах геологічної розвідки. Робота була важка, на морозі. У ямі розміром метр на півтора треба було в чотирьох кутках видовбувати дучки на сімдесят сантиметрів завглибшки. Рукавиці нам давали пошиті зі старих зеківських фуфайок. Залізо лома було набагато холодніше від повітря, і його мороз проникав крізь збиту вату моментально, пронизував мої пальці й долоні до кісток. Порятунок був тільки в тому, щоб якнайшвидше видовбати дучки і, опираючись спиною в одну стіну, а ногами в іншу, видряпатись на гору, де можна було трохи побігати, розігріти руки й ноги, що теж дубіли у старих латаних валянках. Коли дучки були готові, приходив підривник. Його кликати не треба було. Він зі свого сховку бачив, коли з якого шурфу вилазить копач. Підривник у видовбані дучки закладав амонал, підводив бікфордів шнур і, видряпавшись на поверхню, запалював його. Стався вибух. Невеликі грудки вилітали догори, а великі залишалися на дні ями. Як тільки дим від вибуху розвіювався, я знову залазив у шурф. Рвані шматки вічної мерзлоти викидав нагору лопатою з коротким держаком (з довгим держаком там ніяк було орудувати). І знову брався за лом, щоб довбати дучки.

Того дня на розводі до мене підійшов Алі Алієв. Це був молодий узбек, трохи старший від мене. Він був не з нашого барака, проте я знав його. Це був юнак незвичайної краси, узбецькі риси його обличчя не применшували, а збільшували його вроду. Він був стрункий і чепурно вбраний. На відміну від своїх земляків-узбеків, на яких від незвичної їм малокалорійної та безвітамінної їжі, виснажливої праці й лютих морозів дуже швидко нападали цинга і дистрофія, що обертали їх у «доходяг» і вкорочували їм віку, Алієв тримався міцно. Колись, ще влітку, він розповів мені про себе, що він закінчив Всесоюзну тімірязівську сільськогосподарську академію, та працював не довго, незабаром його забрали…

Яку роботу виконував він в ув’язненні, я не знав, знав тільки, що він не належав до «придурків».

Алієв підійшов до мене і спитав, чи я не в бригаді тепер працюю.

— Ні, не в бригаді, — відповів я йому. — Я тепер довбаю шурфи.

— То тобі все одно, де відпрацювати день, аби акцепт на тебе дали? — спитав він мене (акцепт — це підтвердження того, що в’язень відпрацював день).

— Безперечно, — відповів я йому.

— Я тепер вожу з лісу дрова для бойлерів, — пояснював він мені. — Числюся я там вантажником, проте я не навантажую машину, і не розвантажую її. У лісі вантажать лісоруби, а розвантажують кочегари бойлерів. Я хочу піти на сьому дільницю. Там я в своїх земляків виміняю за хліб верблюжі ковдри. Тут я продам їх за харчі. То, може, ти сьогодні поїздив би на машині замість мене? Акцепт на тебе дадуть. А я потім з тобою харчами поділюся.

— Гаразд, — погодився я.

Ми з Алієвим підійшли до того місця, де під схилами гори одні роботяги гарячою парою бойлерів розморожували породу вічної мерзлоти, другі набирали ту породу в маленькі коритця, видовбані з суцільного дерева, і під струмом теплої води з бойлерів вмілими порухами своїх рук відмивали крихти золота від землі. Там стояла вантажна машина, за кермом її сидів водій.

— Сьогодні він замість мене возитиме дрова, — сказав водієві, коли ми підійшли до нього. Водій хитнув головою на знак згоди. Це була не робота, а саме блаженство. У кабіні водія було тепло, за навантаження і вивантаження я й не брався.

Я не вилазив з кабіни ні в лісі, ні біля бойлерів. Це був чудовий відпочинок мені за всі роки каторги. Тоді на Колимі нам не давали відпочивати не то що дня, а й хвилини. Ми працювали взимку по 12 годин надень, а влітку нам часто продовжували робочий день до 16 годин. Ми не мали жодних вихідних. Ми навіть не знали, коли який день, бо в таборах не було ні радіо, ні преси. Реченець в’язня заповнювався суцільною безпросвітною роботою, яку він виконував у напівголодному стані. Отож, їздячи на машині і більше нічого не роблячи, я відчував таке задоволення, яке тепер мені навіть важко передати.

Закінчився робітний день. Це вже була глибока ніч. На Колимі робітний день з календарним днем дуже не співпадає. Якщо в пору короткого літа там не буває ночей, то взимку дні стають дуже короткі, до чотирьох годин. Отож закінчилася робота за темної ночі. Я зібрався йти до табору (тоді на роботу й з роботи ми ходили без конвою). Та коли я виходив з дільниці, дорогу мені перепинив нарядчик. Нарядчиком у нас був злодійчук із Москви. Він мав дві клички — Чума і Москва. На обидві він озивався охоче.

— Де ти працював? — спитав мене Чума.

— Я возив дрова з лісу до бойлерів, — відповів йому я.

— На тебе акцепту нема.

— Як то нема? Має бути.

— Ану ходім до контори.

Ми зайшли до дільничної контори. Там за дерев’яним бар’єрчиком сиділи при столі начальник дільниці Решетніков і прораб Махно. Махно відбув семирічне ув’язнення, з Колими його не випустили, бо тоді нікого не випускали звідти з тих, хто відбував там свій термін ув’язнення, а дали йому посаду прораба на дільниці. Решетніков сам приїхав на Колиму, завербувався заробляти гроші. Про таких там казали: «Ті, що приїхали по довгі рублі».

— На нього акцепту нема, — сказав їм Чума, та вони обоє байдуже подивилися на нас і сиділи мовчки.

— Де ти працював? — ще раз спитав мене Чума.

— Я возив дрова до бойлерів, — відповів йому я. Махно бачив, як я їздив на машині, проте нічого не казав. Чума зняв зі своєї голови шапку До навушників тієї шапки були пришиті довгі ремінці.

— Де ти працював? — ще раз спитав мене Чума.

— Я возив дрова з лісу

Чума з розмаху хльоснув мене по обличчю ремінцями своєї шапки. Мене обпекло, як ударом батога.

— На тебе акцепту нема! — І ще раз удар по обличчю.

— Нема на тебе акцепту! — І удари ремінців раз по раз посипалися на моє обличчя.

— А чого це ти, студент (так називали мене на Колимі), стоїш і терпиш, — обізвався Махно. — Він тебе б’є, а ти мовчки терпиш.

— Ай справді. Чи ти битися не вмієш? — додав Решетніков. їм, видно, нудно було сидіти там, то вони й подумали собі — хай поборюкаються, а ми втішимося, дивлячися на їхнє борюкання. А я собі подумав: «Якщо ви мене заохочуєте до бійки, то чому мені не вліпити цьому придуркові».

І я йому вліпив, вліпив по щелепах. Та я не виважив свого удару. Чума впав, поваливши дерев’яний бар’єрчик, а з його рота на підлогу потекла кров. Махно витяг із аптечки, що висіла на стіні, жмут вати і почав витирати кров з обличчя Чуми, а Решетніков підійшов до телефону й закрутив ручку. Він дзвонив на вахту, викликав вохровців (озброєних охоронців), щоб прийшли по мене. Що йому відповіли з вахти, я не чув, та тільки за хвилину він одягнувся в кожух і сказав мені:

— Ходімо.

Йшли ми витоптаною зеками дорогою між снігових кучугурів, я попереду, а Решетніков за мною. До вахти було кілометрів зо три. За весь час дороги Решетніков не промовив до мене ні слова, і я його ні про що не питав. На вахті він зайшов у кімнату вохровців, наказавши мені стояти в коридорі.

Вохровці — озброєні охоронці. їхнім обов’язком було стерегти табір. Вони його стерегли з чотирьох кутів на вишках і біля табірних воріт. В їхній обов’язок входило конвоювання і вартування в’язнів, покараних карцером чи РУРом. У їхній обов’язок входило розстрілювати. Часті розстріли на Колимі, відсутність будь-якої відповідальності за життя в’язня і навпаки, заохочення начальства до вбивства в’язнів витворило з цих вохровців осіб з патологічною тягою до пролиття крові. Були серед них такі, що мучилися, як наркомани без наркотиків, доки не вбивали людину і не надивилися на її кров. Такі свої акції вони вчиняли під час конвоювання в’язнів або під час вартування на вишці, де вони навмисне провокували свої жертви на порушення норм ув’язнення. Найбільше славився такими вчинками в нашому таборі вохровець Морозов. В’язні остерігалися попадати під його конвоювання, обминали ту вишку, на якій він стояв. Решетніков вийшов, а мені наказано було зайти до вахтерської кімнати. Там при столі їх сиділо четверо. Серед них був і Морозов.

— Так ти вже нарядчиків б’єш?! — з притиском на словах вимовив старший з них, тримаючи в руках списаний сірий папірець — ордер на карцер.

Я мовчав.

— Тепер нарядчиків б’єш, а потім перейдеш на нас?!

Я мовчав.

— Четверо суток карцеру тобі за нарядчика. Морозов! Веди його у карцер, — сказав старший, подаючи йому ордер.

Морозов похапцем сховав папірця у кишеню і вхопився за карабіна.

— Ходім!

Дорога до карцера — це глибока траншея в снігу, в якій ледве могли розминутися дві людини. Щойно ми відійшли кілька кроків від вахти, як Морозов скомандував мені:

— Бігом!

Та я не побіг, я йшов поволі.

— Бігом!!!

Я не біг.

— Я сказав бігом!

І удар прикладом по спині. Від несподіванки я затупцював швидше, та відразу схаменувся.

— Бігти не можна, — сказав мовчки сам собі. — Уб’є і скаже, що я тікав. Удари посипалися на мої плечі й спину, та я не біг.

Коротка перерва — і брязкіт затвора карабіна. Кулю для мене загнано в дуло. Ось де спіткала мене моя смерть. Блискавично промайнуло в моїй уяві семеро голубів, ті, що прилітали до мене уві сні. «За сім днів ти будеш на волі», — німо прозвучали в моїх вухах слова татарина. Я став.

— Що ж ти робиш? — сказав я Морозову, обернувшись до нього лицем. — Мені залишилося сім днів до свободи, а ти мене вбиваєш.

Дивно, але це подіяло на ката, він опустив карабіна.

Морозов допровадив мене до карцеру. Там з мене зняли фуфайку і завели в невелике приміщення, збите з колод. У приміщенні карцеру було темно і холодно, як надворі. Крізь уривки променів світла, що мляво проникали крізь щілини сусіднього приміщення, я розгледів трьох людей, які лежали на підлозі й тулилися один до одного.

— Лягай до нас, — почув я голос з підлоги. Я опустився на підлогу й притулився до крайнього. Я зрозумів, що це туління — єдиний порятунок від замерзання.

У стінах, збитих з колод, були щілини, крізь які проникав у приміщення сорокап’ятиградусний мороз. Ми так лежали день і ніч. Найтепліше було тим, хто лежав усередині, тому ми час від часу мінялися місцями. Вставали ми тільки на обід. Обід — це склянка води й сто грамів хліба. Цей харч нам видавали крізь віконце сусіднього приміщення раз на день. Та пройшло три дні, і моїх співв’язнів повипускали. Я залишився сам на сам із колимським морозом. Це була найтяжча карцерна тортура для мене. Та я її витримав. І знову я в шурфі. Відпрацював день, другий, вийшов на роботу І на третій день, тобто на восьмий день після мого віщого сну. Видовбав одну лунку, другу, третю, почав четверту, глянув угору і побачив над собою обліковця Васька. Васьком його називали за його лагідну вдачу та невеликий зріст. Отож я побачив над собою обліковця Васька, того самого Васька, в якого місяць тому закінчився десятирічний термін ув’язнення. Тоді його викликали в контору і дали зелений папірець, де повідомлялося про його звільнення від ув’язнення. Та радість його була дуже короткою. Тут таки йому подали червоного папірця, де повідомлялося, що йому додається новий десятирічний термін ув’язнення. Я пригадую, в якому розпачі він тоді прийшов із тієї контори і як тяжко він страждав після того. Та таких, як Васько, тоді на Колимі було багато. В той час мало кого з політв’язнів звільняли, після відбуття терміну покарання, переважно, так як Васькові, слідом за зеленим папірцем подавали червоний.

Отож тоді, якраз на восьмий день після мого бачення уві сні сімох голубів, наді мною стояв Васько і весело усміхався.

— Кидай лома, студенте, й вилазь з ями, тобі свобода прийшла, — сказав він мені. Він, бідний, радів із чужої свободи.

Я кинув лома і видряпався нагору. Васько розказав мені, в який кабінет слід зайти в конторі, і я пішов.

Зайшов я в другий кабінет з правого боку коридору. Там за столом сиділа огрядна дама. Дама була така огрядна, що не вміщалася на одній табуретці. Під нею було дві табуретки. Вона спитала мене, яке моє прізвище, і веліла сісти на лавці перед столом.

Дама здивувала мене не лише своєю огрядністю, а й своєю мовою. Риючись у шухлядах стола, шукаючи, очевидно, мою справу, вона рясно пересипала свою мову матюками й огидними вульгаризмами, такими, які я досі чув тільки від злодіїв-рецидивістів. Та ще від вохровців. Ні, вона не мене банітувала. Ці слова вилітали з її рота ніби мимоволі, ніби як підтвердження того, про що вона думала. І я здогадався, що матюки в її мові — це опора її мислення.

Нарешті знайшла вона мою справу, витягнула з шухляди учнівський зошит, вирвала з нього один аркуш, склала його вчетверо і розрізала ножем на чотири частини. Під час цієї роботи вона теж не припиняла свого матюкання. Одну четвертинку залишила на столі, а інші сховала назад у шухляду. Витягла з-під стола штамп, хекнула на нього, притисла до папірця і почала писати. Мені видно було, що вона пише. Вгорі вона написала слово «справка». Далі писала, що ця довідка видана бувшому зекові, прізвище моє, ім’я й по-батькові, а далі про те, що мене звільнено з ув’язнення. На підставі чого — ніякого пояснення не було. Далі вона поставила печатку і розписалася.

Тримаючи в руках довідку і розглядаючи її, при виході з контори я віч-на — віч зустрівся з Морозовим. Він зупинився, подивився на мене так, ніби вперше побачив, і промовив:

— Так, не збрехав, правду сказав, за сім днів, а я тоді тобі не дуже й повірив.

Ця свобода була обскубана до самих колодочок. Полягала вона в тому, що жив я вже не в таборі, а за табором, недалеко від вахти в дерев’яній хатинці з трьома колишними зеками, яких було звільнено так само, як і мене. Роботу ми виконували ту саму, що давали нам у неволі, лише за ту роботу нам платили гроші, а ми за ті гроші купували собі харч, самі варили собі страви.

З Колими тоді нікого не випускали. Ми були приречені досмертно перебувати на тій непридатній для життя людини землі.

Вирвала мене з Колими війна. Мене покликали воювати 1942 року. Кулі війни до мене виявилися милосерднішими за кулі чекістів. Я залишився серед живих.

А ті сім днів до звільнення з неволі, що віщували мені в сновидінні семеро голубів, розтятися на сім довгих жахливих років.

Дніпряни, 1993