Химера

НА ВІДКРИТТІ ПАМ’ЯТНИКА ІВАНУ ФРАНКОВІ У ЛЬВОВІ

Сонце світить по-літньому, хоч уже давно осінь. 31 жовтня.

О третій годині — відкриття пам’ятника Івану Франкові. Я приїжджаю на цілу годину раніше, щоб зайняти місце.

Майдан від університету до парку Івана Франка і вся та частина парку, на якій споруджено монумент, оточено густим ланцюгом міліції. Увесь простір з лівого боку від пам’ятника заповнюють солдати каґебе.

— Женуть солдатів, бо бояться виступу студентів, — чую я розмови серед людей.

Міліція пропускає за запрошеннями. Я запрошення не маю, а звідси, де я стою за деревами і за людьми, мало що видно. Видно трохи біле полотно, що вкриває монумент, а червону трибуну, виставлену для виступів, майже не видно.

— Приїхав з Києва син Франка, Тарас, а чи дадуть йому слово?

— Хтозна? Може, й дадуть, — чую я у натовпі. Перед третьою годиною люди згуртовуються і прориваються крізь ланцюги міліціонерів. Я приєднуюся до гурту. І ось я на майдані. Звідси ліпше видно, проте близько до пам’ятника підійти нема як — дуже багато людей. Тут я чую рясніше російську мову, ніж українську. Це ті, що поприходили за спеціальними запрошеннями, — догадуюсь я.

Відкриття відбувалось не довго. Виступив секретар львівського обкому партії — і зняли полотно. Я побачив повне смутку й туги обличчя поета, висічене з рожевого запорізького граніту.

— заговорило схилене над нами чоло.

Слово взяв секретар ЦК партії Скаба, голова якогось колгоспу розповів, як вони вирощують свиней, кілька слів сказав Олесь Гончар…

За годину мітинг було закінчено. Але люди не розходяться, стоять.

— Не дали слова синові Франка, — чую я між людьми.

Я все вдивляюся у образ, висічений з граніту, і мені здається, що той образ все дужче й дужче зажурюється над долею своїх нащадків, над нашею долею.

— ніби чую від поета.

Я дивлюся на велику гранітну постать, і мені стає так приємно, ніби то поставлено монумент всім борцям за волю України. Дивлячись на Франка, я забуваю і ланцюги міліціонерів, і сірі обличчя солдатів, що зайняли мало не півмайдана, забуваю скрипучі голоси урядовців з їхніми офіційними промовами. Мені приємно.

Та раптом я чую позад себе голос:

— Ну што ані паставілі такую грамадіну какому-то мало—ізвєстному челавєку… Можно же било паставіть здесь па-мятнік какому-нібудь рєвалюціонєру…

Я обертаюсь, і бачу перед собою дві чоловічі присадкуваті постаті. Жінка, що стоїть поблизу мене, повертається до них.

— А Франко хто був? Не революціонер?

Присадкуваті постаті кидають на неї здивовані погляди.

— Ви хотіли б, щоб Пушкіну тут поставили пам’ятник?

— Іш, какая бандєровка, — вимовляє присадкувата постать.

— Ви нас цим словом не образите! Знайте: для нас це слово — честь! Бандера не йшов завойовувати вашу Москву, а ви прийшли його завойовувати!

— Нада пазвать міліціанєра. Пусть дадут єй десяток лет тюрьми за язик.

— Не дуже лякайте нас своїми тюрмами! Знаємо вже всі ваші тюрми і ваші сибіри. Показали добре! Ви і без тюрми нам тюрму зробили! На вашій волі не легше, як за фатами. Не то в тюрму — вбити мене можете. Легше вмерти, як жити під вашим пануванням!

— Ходімте, пані, — підступила до жінки, напевно, її знайома.

— Є з ким говорити. Хай знімають Франка і ставлять своїх пушкінів — нате вони завойовники.

«Є над чим журитися тобі, Поете» — промовив я в душі до гранітного образу Каменяра і пішов за жінками, бо біля присадкуватих постатей вже не міг довше стояти.

Розвіявся мій попередній приємний настрій. Душу огорнули сум і гнів. І я, пригнічений почутим, поплентався додому.

Львів, 1964