Химера

РЕВОЛЮЦІЙНИЙ ДІД

— Чого ви, діду, плачете?

— Як же мені не плакати, дітки мої, коли мою персону не признають.

Дід витер рукавом сльози.

— Хто не признає?

— Усі не признають. Я ж не просто собі якийсь дід, а я революційний дід.

— Хіба ви революційний дід?

— Аякже! Та ви знаєте, що я в революцію воював та ще й як! Я тоді у трьох церквах майно реквізував, чотирьом попам бороди обсмалив, а одного німця повісив.

— Як же ж ви його повісили?

— А так. Він, бісів син, лежав у бур’яні, груди собі перев’язував. Я підгледів це, зайшов нишком ззаду з віжками, зачепив за шию і — на грушу. Ось хто я такий! А скільки я натерпівся від тих харцизяк-петлюрівців! Та вони мене так побили шомполами, що я три тижні на лавку сісти не міг.

— За що ж вони вас так побили?

— За що? За мою революційну діяльність. Я тут у однієї баби перед їхнім приходом масло реквізував. Чотири хунти винесла, стерво, на базар продавати. Треба ж було забрати, щоб не багатіла, сучка, у людей на очах. Та як прийшли ці харцизяки, то вона, буржуйський прихвостень, побігла до них, нажалілась на мене…,

— За те вони вам і вліпили?

— Що вліпили, то вліпили. Голого поклали на колоду й шмагали шомполами моє біле тіло. А їхній отаман ще й командував: «Уздовж! Упоперек! Уздовж! Упоперек!» А наші сільські телепні стояли і реготали, мерзотники. Чудно їм було з того, що за них же революція страждає. Та зате, як прийшли наші, бабу ту я першу передав у руки чека. Там вона й засміялася на кутні. Ось, хто я такий! А у колек—іивізацію скільки я куркулів порозкуркулював! Двох куркуленят на місці ліквідував як клас.

— Як же ж то було?

— А так було. Коли ми везли куркулів на пристань у Каховку, щоб вивезти їх у Сибір, то двоє куркуленят вискочило з підводи і кинулися навтіки. Я наздогнав їх якраз коло Сербинського ставка, обох зв’язав ременем докупи і вкинув у воду. Там їм жаба й цицьки дала. Ось який я дід! А тепер мою персону не признають!

— Та чого ж не признають? Усі ж знають, що ви дід Гусак, по-вуличному Цуцик.

Дід аж підскочив спересердя.

— Не Гусак я, а Гусаков. А вуличного прізвища я не признаю, бо це некультурна мужва мене так назвала. Хіба ця мужва вміє шанувати достойних людей?! Он як я був на зльоті революційних активістів, то мене знаєте як величали?

— Як?

— Мусій Юхимович! Ось як! Ото люди! А хіба це люди? Це недолюдки якісь, мужва нетесана.

— Та що вам та мужва? Начальство ж вас любить?

— Яке там начальство тепер! Тепер і начальство з тієї ж мужви репаної. Яку вони мені пенсію дають! Сорок рублів — хіба це пенсія для почесного революціонера? Та я за цю пенсію не можу півлітра горілки у день випити. А у революцію я щодня випивав по сулії реквізованого самогону.

— Горілки багато пити у вашому віці шкідливо. А більше навіщо вам гроші? Які у вас там потреби?

— Як то, які потреби?! А ви знаєте, що я хочу купити собі галіхве, та ніяк не куплю його, бо грошей у мене мало. Ой, дітки, якби ви знали, як я люблю галіхве! Це ж революційні штани! Я коли побачу на комусь галіхве, то аж міняюся, у мене аж кров клекотить у грудях од заздрощів.

Дід витер рукавом сльози.

— Якби на мені було галіхве, я б з вами, сопляками, отут би і не балакав.

— Якби на вас було галіфе, то тоді ви були б уже натуральний гусак, а не Гусаков.

— Чу — чу до сучої матері, байстрюки! Бо застосую до вас революційний закон!

— Не лякайте нас, діду, не ті часи тепер. Ад’ю, Гусаков, а вірніше, Цуцик.

— Нема на вас революції! Я б вас у один кукурік ліквідував як клас!

Феодосія, 1959