Химера

КОЛИМСЬКІ КОНСЕРВИ

Я знав цього злодія, бо довелося мені разом з ним побувати у РУРі. РУР або БУР, або шизо — це тюрма в тюрмі, де заганяли за дрібні провини. За більші провини заганяли в карцер. Я знав його тільки в обличчя, ані імені, ні клички його я не знав. Проте я знав, що він не належав ні до сук, ні до придурків, а був такий же роботяга, як і я. Він підійшов до мене саме тоді, коли я, з’ївши свою вечірню порцію вівсяної каші, виходив з їдальні.

— Слухай, студент (так мене називали у таборі), ти хочеш консервів? — спитав він мене.

Я подивився на нього, як на неприкаяного.

— Яких консервів? Тут хоч би хліба коли-небудь хоч раз наїстися.

— А ми за консерви виміняємо собі хліба скільки захочемо. Я знаю місце, де консерви лежать. Склад є такий. Сука буду — не брешу. Підемо?

— Де?

— Тут не дуже далеко, на сопці. Я ж оце РУР відбував, нас ганяли на сопки по дрова, там якраз ми проходили попри той склад.

Я не вагався. Чого вагатися? Що я втрачаю? Якщо застануть нас вохровці (озброєні охоронці) і повбивають на місці злочину, то хіба це погано? Ніж помирати довготривалою смертю в муках від голодування, цинги й виснажливої праці, то чи не легше померти раптово? Один постріл — і тебе нема. Кінець усім твоїм стражданням.

— Підемо, — сказав я злодієві.

— Добре. Як тільки відбудемо перевірку і раби повкладаються, виходь до нужника. Я там буду тебе дожидати. Та візьми пошивку, щоб було в що набирати консерви.

— Гаразд.

Це було серед глибокої колимської зими. Якщо влітку на Колимі не буває ночей, то взимку день дуже короткий, не довший чотирьох годин. Це астрономічний день, а робітний день був незмінний як улітку, так і взимку. Сонце тут замінювала електрика. Електролампи та електропрожектори, які в’язні називали «юпітерами», були скрізь. Так що і на роботі, і в таборі ми були добре освітлені, хоч нас і покривала глупа ніч.

Коли в бараці вже всі лежали, я стягнув з подушки пошивку, скрутив її, запхав за пазуху, взяв рукавиці та й вийшов. Злодій дожидав мене на домовленому місці. Він провів мене туди, де до огорожі не сягав промінь прожектора зі сторожової вишки.

Тоді там табірна зона була огороджена не так, як тепер, де тягнуться два ряди густого колючого дроту, прикриті високим частоколом. Колимська огорожа була благенька. Це був не дуже густо натягнутий колючий дріт в один ряд, крізь який неважко було пролізти. Отож, коли ми підійшли до тієї огорожі, я нагнувся і натягнув угору нижній дріт. Злодій, розгортаючи не дуже глибокий сніг, легко проліз попід ним. А коли він опинився з другого боку, то звідти натягнув дріт, і я теж проліз тим самим лазом.

У ту пору стояв не дуже пекучий мороз — не перевищував сорока градусів. Сорок градусів на Колимі — це легкий мороз. Там рідко бувають вітри, і витримувати його не так важко. Та буває на Колимі, зокрема на крайній півночі, де був наш табір, мороз і поза сімдесят градусів. Такий мороз витерпіти важко. Тоді від того морозу стоїть туман — повітря розряджається, не дає дихати, той туман спирає дух. Проте і за таких морозів ніколи не припиняли роботи.

Ми стріпали із себе сніг і пішли. Злодій попереду, а я за ним. Сніг був не дуже глибокий, нижче колін, так що йти було не надто важко. Йшов я слід у слід за злодієм, і мені було легше, ніж йому. Пройшовши кілька гін, ми побачили вдалині на горі світло.

— Ото воно, — сказав злодій, обернувшись до мене.

— Далеченько, — відказав я.

— Нічого. Потрудимося тепер, та зате потім підхарчуємося.

Коли ми підійшли до сопки, то побачили на горі кілька довгих скирт, обгороджених колючим дротом. В одному кутку загороді стояла вишка, а з боків її розливалося світло прожекторів на скирти.

— Треба нам підійти так, щоб ми не потрапили у промінь юпітера, бо тоді нам хана тут, — сказав злодій, і ми зайшли у тінь скирт.

Коли ми вилізли на гору, нам стало видно на вишці фігуру людини, що спрямовувала дуло гвинтівки, а може, й кулемета, на скирти, у наш бік.

— Бач, як стережуть своє добро, — прошепотів злодій. Крізь дротяну огорожу ми пролізли легко й підійшли до скирти. Її було вкрито брезентом. Розгорнули сніг унизу й підняли край брезента.

Ставши на коліна, ми хапливо попростягали свої руки під брезент, та… пальці намацали не консерви, а людські голови й ноги.

— Оце консерви! — вирвалося з мене на повний голос.

Гірко признаватися тепер, а признаватися треба. Я нітрохи не був вражений скиртами людських трупів. Надто багато довелося мені побачити смертей до того, та й за мною самим смерть ходила щодня слідом. Серце моє не збентежилося, душа не заридала.

Я знав, чиї тіла лежать у цих скиртах. Тут були останки людей великого розуму й таланту — вчених, академіків, письменників, поетів. Вони помирали не лише від тілесних мук, а ще більше від душевних страждань із жалю, що разом з їхнім життям гинуть їхні великі задуми, наукові відкриття, задумані, але ненаписані твори. Тут були щирі патріоти багатьох народів, що помирали з невгаваючою тривогою за долю своїх земляків. Тут були священики різних вірувань, які помирали, вимолюючи в Бога милосердя не так для себе, як для своїх паств. Тут були досвідчені політичні діячі, які ніяк не могли зрозуміти, чому влада замість того, щоб скористатися їхніми порадами, кинула їх на цю страшну загибель. Були тут визначні командири Червоної Армії, що у кривавих боях відстоювали владу робітників і селян. Вони ніяк не могли взяти собі в тямки, чому з ними так жорстоко повелася та влада, за яку вони не шкодували свого життя. Були тут селяни й робітники, червоноармійці й червоно-флотці, студенти, такі як я. Нас із поспішно сфабрикованими звинуваченнями кинули на Колиму з чисто практичних міркувань, аби використати молоду силу на видобуванні золота, щоб з його допомогою можна було швидше здійснювати світову революцію, боротися проти експлуатації людини людиною.

Я знав, що за кожним з цих нещасних ллються сльози матерів, дружин, дітей, вибухають скорботні страждання батьків, братів та сестер.

Про все це я не думав тоді, стоячи на колінах у снігу перед головами й ногами заморожених мерців. Ця безкрая людська біда не зворушила тоді мого серця, воно в мене давно зашкарубло, в ньому не залишилося місця ні для обурення, ні для співчуття. Стан жалюгідного безнадійного животіння наблизив нас до подоби худоби. Замість обурення та співчуття, і мене, і злодія, охопила пекуча прикрість за те, що ми ошукалися, не добули собі поживи.

Ми повставали з колін, подивилися на вишку, на фігуру, що була на ній. Вона стояла непорушно.

— Щось той вохровець нітрохи не ворушиться. Не може бути, щоб він у такий мороз не тупцював, хоч на ньому й нові валянки, — сказав злодій.

— Може, то бутафорія якась, — висловив свою думку я. Ми вийшли з-під тіні на світло. Вохровець не ворушився. Ми підійшли ближче до вишки і побачили закам’яніле обличчя людини, перед якою була не гвинтівка і не кулемет, а уламок дровиняки.

— Мертвяка поставили, — сказав злодій.

— А навіщо їм ця бутафорія? Хіба потрібні комусь ці заморожені трупи? Та ж їх і вовки не вгризуть, бо вони перемерзли на камінь, — міркував я вголос.

— З них вовкам ніякої поживи не буде і тоді, як розмерзнуться вони, бо на мертвих зеках, як і на нас живих, самі кістки та шкіра.

— А стережуть вони їх не від вовків, а від людських очей, — відповів на моє міркування злодій.

— Мабуть, довгенько доведеться лежати їм тут?

— Авжеж. Доки не розмерзнеться земля. Хіба схоче начальство витрачати амонал на риття могил у мерзлоті для зеківських кісток?

Ішли ми назад з понуреними головами. Тепер уже я йшов попереду, а злодій за мною. Я докоряв йому за те, що він мене піддурив.

— Чому ж ти добре не вивідав, що там лежить? — питав я його. Скільки часу стратили марно, наморилися як!

— Та то мені мій кореш сказав, що там консерви, — виправдовувався злодій.

— Чого ж ти з тим корешем не пішов, а мене завербував на це діло?

— Бо його ще не випустили з РУРу.

— Ну ото, як вийде, то ти йому не кажи, що ми там побували. Хай сходить ще й він туди.

— Я йому скажу, що ми там набрали консервів.

— Ага, хай піде ще він та набереться консервів. Консерви на сопці! Та такими консервами вся Колима покрита. Хіба чекісти дурні виставити тобі консерви на сопку? Та вони їх бережуть разом зі своїми кулеметами!

Я зайшов у барак, ледве пересуваючи ноги, поскидав з себе одяг на підлогу з жердин і заліз на своє лігво.

Мені не приснилися ті мерці, яких я бачив наяву. Мені приснилося, що я великою дерев’яною ложкою їв пшоняну кашу з консервної банки.