Це також належить до винаходів «руської смикалки». Ну який лікар, у якій державі, дозволимо собі запитати когось, взявся б лікувати людей без медикаментів? Мабуть, у всьому світі такого лікаря нема. А ось у державі чекістів такі лікарі є. Вони лікують людей без медикаментів. Які наслідки? Не це головне. Головне те, що вони успішно виконують своє завдання. А завдання таке: бути насамперед чекістом, а потім уже лікарем. Так. Вони, ці лікарі—чекісти, лікують людей, але не всяких людей, а людей у чорних драних бушлатах, назву яким дано «зеки».
Як вони це роблять? Ось так.
У темному холодному коридорі приміщення, над дверима якого висить вивіска «Санчасть», товпляться «зеки» з надією попасти в кімнату, на дверях якої написано «Приємная врача». Ті, що, відповідно до черги, наближаються до цих дверей, скидають з себе свої чорні бушлати, кидають їх просто на підлогу й заходять до кабінету в чорних «зеківських» сорочках.
У кабінеті за столом сидить лікар-чекіст у білому халаті. Осторонь від нього на табуретці сидить його підручний, теж у білому халаті, але набагато бруднішому. Це лікарський помічник і санітар. До медицини він має відношення хіба лише тим, що ще на волі вміло умертвляв здорових людей. Правда, користуючись не лікарським скальпелем, а й фінським ножем.
У кутку кабінета стоїть шафа. На її полицях крізь скляні дверцята видно кілька пузирків з латинськими назвами на них. І це створює уяву в пацієнта, що він потрапив до справжнього лікарського кабінету. У протилежному кутку відро, наповнене зеленою рідиною. В тій рідині плаває квач — намотана на палицю ганчірка. Під стіною стоїть дерев’яний тапчан, покритий простирадлом зі слідами гноєтеч людського тіла та зеленої рідини.
— Следующий! — вигукує лікар.
Двері розчиняються, і до кабінету боязко заходить зек, обхопивши обома руками свого живота. Широко розплющеними очима він дивиться на білий халат лікаря з таким проханням і надією, як дивиться щирий християнин на розп’яття Ісуса Христа.
— Фамілія? — питає лікар, не дивлячись на того, хто зайшов.
Зек вимовляє своє прізвище, лікар записує у великий зошит.
—Ім’я?
Зек називає своє ім’я.
— Отчество?
Зек говорить, як його по-батькові.
— На каком участке работаєш?
«Зек» відповідає.
— На что жалуєшся?
— Мене живіт болить, докторе. Я дуже мучусь. Я хворію на виразку шлунка.
— Бистро раздевайся до пояса! Бистро!!!
Зек хоче швидко скинути з себе сорочку, але тремтячі руки не слухаються, його пальці бігають по ґудзиках, як в акордеоніста по клавішах.
— Памаґі єму, Льоха, — говорить лікар до свого підручного.
Льоха схоплюється з табуретки і миттю зриває трохи не разом з головою обидві сорочки зека.
— Лажись! — наказує «зекові» лікар. Зек лягає на тапчан, не приділяючи найменшої уваги кров’яним і гнойовим плямам на простирадлі.
Лікар підходить до хворого і тикає пальцем у живіт.
— Здесь больно? — питає.
— Бо-о — льно — о-о! — вимовляє крізь стогін зек.
— Памазать зєльонкой, — наказує своєму підручному лікар.
Підручний бере відро, наповнене зеленою рідиною, підходить до хворого, вихоплює з відра квача і щедро розмальовує ним зеківського живота.
— Следующий! — вигукує лікар.
Зек встає з тапчана, набирається відваги й питає:
— Докторе! А чи дасьте ви мені звільнення від роботи?
— Какое тебе звільнення? От работи асвабаждаєм только больних с температурой.
— Я ж тяжко хворий, у мене судоми…
— Ти бил больной, а теперь здаровий. Ми уже тебя вилє—чилі.
Ну что ж стоіш? Ухаді, не мешай работать. Льоха! Памаґі человеку дверь найті.
Льоха схоплюється зі свого стільця, звично повертає фігуру зека обличчям до дверей і миттю виштовхує його коліном за двері.
— На что жалуєшся? — питає лікар нового пацієнта.
— Поперек болить, докторе, зігнутись не можу, у мене радикуліт.
— Паднімі рубаху і лажісь на койку.
Здесь баліт? — питає лікар, тикаючи пальцем у болюче місце.
— Здесь.
— Намазать зєльонкой. Следующий.
Заходить зек, тримаючись рукою за щоку.
— На што жалуєшся?
— Зуби, докторе, зуби. Цілу ніч не спав.
— Раскрой рот. Где балят зуби? С какой сторони?
— Ось тут, докторе, на нижній лівій щелепі.
— Памазать зєльонкой лєвую щоку.
І йдуть, і йдуть зеки за двері, на яких написано «Приємная врача», і виходять звідти розмальовані та осміяні. Але йдуть, як ідуть вівці, щоб їм поставили тавро.
А чекіст у білому халаті сидить, записує їх, з огидою дотикається до їхнього тіла й думає собі: «Та й багато ж їх. Щось помалу вони дохнуть».
Дніпряни, 1977