Химера

НЕОФІЦІЙНИЙ СИМПОЗІУМ

Старі вони. Дуже старі, пенсіонери. Давно вже їхні руки відірвалися від роботи, й мозолі в них на долонях розм’якли. Вони тримаються гурту. Об’єднує їх пам’ять про минуле. Вони знають один одного здавна, з часів роботи і війни, з часів лихоліть, що раз у раз випадали на їхні голови.

Вони збираються на березі водоймища, названого Каховським морем, яке затопило природні береги сивого Дніпра. Видаються їм і береги чужі, і вода чужа. Ця чужа вода цього широкого і непорушного водоймища затопила, поглинула швидкі й веселі води Дніпра, покрила справжні береги його, села з садками на його берегах. Уже третій десяток літ минає, як Дніпрові береги затоплено, а очі їхні досі не можуть звикнути до обрисів берегів Каховського моря й шукають під плесами водоймища колишніх берегів.

Збираються вони надвечір, коли сонце втрачає силу палити землю, розташовуються на лавках у тіні молодих дерев і снують балачки. У кожного свої болячки — діляться способом лікування, згадують своїх товаришів, що не повернулися з війни.

— Десь, мать, уже й кістки постлівали наших однолітків, а ми ще й досі землю топчемо, — каже підсліпуватий Данило Нечай.

— І де тільки наших кісток не порозкидала ця війна — і у Германії, і Австрії, і Польщі, і Болгарії, — каже Дмитро Гришко.

— А в Китаї, Маньчжурії, — додав Максим Кулик.

— Та по всьому світі, — підсумовує Хведір Нерівний.

— Та ні, не по всьому світі, — заперечує Кіндрат Кушні—ренко.

— У Америці ж нас не було.

— Атож, в Америці наших кісток нема, та є вони під самою Америкою, — пояснює Нерівний.

— Де ж то? — питає Гришко.

— А од Уралу до Колими. А там од Колими до американської Аляски рукою подать. Ото та вся земля всіяна нашими кістками рясніше, як німецька. І без війни.

— То також була війна, — каже Кушніренко, — тільки ми воювали оружні проти оружних, а там воювали оружні проти безоружних.

— Та якщо всі ці кістки рахувати, — каже Кулик, — то тут ні в яку статистику не вкладешся. Мать, найбільше наших кісток у нас дома лежить, на нашій славній Україні, з виморених голодом у тридцять третьому.

— Е, що там про це балакать тепер, — втручається в розмову найстарший пенсіонер Гаврило Таран. — Ми, хахли, люди добрі, не злобливі, усяке зло скоро забуваємо та прощаємо. Я ось вам розкажу про те, що тут було не за вашої пам’яті, бо ви тоді або дуже малі були, або когось з вас ще й на світі не було. Чи ви знаєте, що отут було? — Гаврило простяг руку в напрямі берега Каховського моря.

— Та що ж тут було, — відповів Кушніренко. — Пристань була.

— Пристань то пристань. А коло пристані що було?

— Базар був, — відповів Гришко.

— Ну це пристань і базар були тут довго, аж поки не затопили це місце водою. А ось що тут було раніше, ще до революції?

— Е — е — е, дядьку Гаврило, ви питаєте таке, що ніхто з нас не одгадає. Хто з нас може знати про те, що тут було тоді, коли нам по три годи було, — каже Кулик.

— А я знаю. Тут був людський ярмарок.

— Ну, це не тільки ми знаємо, а й всякий школярик, бо про це тепер і говорять, і пишуть скрізь, — пояснює Гришко.

— Кіно навіть показували, «Таврію», Гончар написав, — додає Нечай.

— Такто вони розказують, пишуть і показують, а ви послухайте, що я вам розкажу, бо я той ярмарок на свої очі бачив.

Отож, як тільки скресав Дніпро, починала вибиватися травичка з — під землі, сюди сунули люди з усієї України. І з Полтавщини, і Київщини, і Волині, і Поділля. Ті, що жили близько до Дніпра, збиралися на берегах, складалися грішми, купували дуби пливли за течією. Через пороги їх лоцмани переводили. Тоді лоцманів там були цілі села. А як припливали до Каховки, то вони свої дуби продавали, ділили гроші — і на ярмарок. А ті, що жили далі од Дніпра, приїжджали гарбами, наймали возіїв. Він тут літо попрацює, а приїде додому, то за ті гроші, що заробив, собі хату поставить.

— Не так, як тепер у колгоспі, що на хату і за цілий рік не заробиш, — вставив своє слово Нечай.

— Або як у тридцять третьому, коли за день праці давали ложку борошна, — додає Кулик.

— І то не скрізь давали, були такі колгоспи, де нічого не давали, тільки палички ставили у блокнотах, — уточнює Нерівний.

— А що та ложка борошна? Там одному їсти нічого, а їй треба ще й дітей нагодувати. Розколотить у казані, накидає кропиви чи лободи та й їдять такий борщ, що після нього тільки пухнуть і мруть, як мухи.

— Та то вже легше стало, як пішла лобода та кропива, а скільки вимерло до лободи…

— Ви мені не даєте говорити, — сердиться Таран. — Я вам хочу про ярмарок розказати, а ви про лободу. Так отож з’їжджалися, кажу, в Каховку на той ярмарок і з Полтавщини, і Київщини, і Волині, і Поділля, з усієї України. А дядьки з хуторів приїжджали з мажарами й наймали їх.

Вони, ці робітники, ставили свою ціну, а хуторяни їм давали свою. Торгувалися, як на всякому ярмарку.

Насамперед розбирали полтавців, бо вони люди спритні і до всякого діла придатні, не ледачі. Забрідали сюди й руські люди, з Росії, тільки їх ніхто не хотів наймать.

— Бо вони запивають часто, а то можуть ще й обікрасти, — пояснює Кушніренко.

— Те, що вони ненадійні, п’ють і крадуть, це одне, а друге, так це те, що вони не вміли правити волами. А тут же все тоді було на волах. Отож порозбирають, було, уже всіх робітників на тому ярмарку, а руські остаються. Ходять над Дніпром і тренуються, розмахуючи руками; «Сюда соп, сюда сабє», — кажуть. Він тобі не скаже «цабе», в нього не виходе, виходе тільки «сабє». А скаже до вола «сабє», віл його не слухає.

Між ними один старший — вчитель, поправляє їх: «Што ж ти, — каже, — Мякішка, «сабє» показуєш на васток, «сабє» на запад.

Приїде дядько з мажарами, той, що запізнився, подивиться на них та й каже: «Не було в мене робітників досі, —і це не робітники». Та й їде додому з порожніми мажарами.

Отак вони тренірувалися, тренірувалися в «соб — цабє», бачать, що їх ніхто на роботу не візьме. Хоч сядь та й плач. Ось тоді той старший із них, що їх учив, який уже не раз побував у Таврії, каже їм: «Знаєте, што, рібяттьо, давайте ми пайдьом к батюшкє Фєйну (тобто до Фальц — Феїна у Осканію — Нову), упадьом єму в ногі, грянем саабща: «Батюшка Фєйн! Не баімся ми валов, бері нас на работу». Тут усі пенсіонери почали сміятися, і Гаврило на цьому кінчив своє оповідання.

— Ну то що? Пішли вони до Фальц — Феїма? — спитав Гришко.

— Пішли, — продовжував свою розповідь Гаврило, — прийшли, впали в ноги, як по команді, на це вони мастаки, тільки не «грянули саабща», як думали, а забелькотіли, як гуси, так, що старий Фальц — Феїн і не второпав, що вони говорили. Не второпав, а догадався, що вони хочуть. Подивився на їхні драні каптани, засмальцьовані сорочки, лапті на ногах і наказав своїм управляючим, аби вони розпитали, що вони вміють робити.

З’ясувалося, що вони вміють стругати дошки й тесати обаполи. Ото їм там таку роботу й дали. А один з них все-таки пішов до волів. І ось одного разу, як він порався коло тих волів, той наступив йому на ногу. Заверещав він, та якось вирвав з-під волячої ратиці свою ногу з порваним лаптем. А тоді, як трохи очуняв, каже: «Я єво єшо с утра заметіл, как он на меня рогамі касіл».

— Так це вони були такі тоді, — втрутився Кушніренко, — як ще не було ні війни, ні революції, як царські прислужники їх цупко в своїх лабетах держали. А ось коли настала революція, то вони були вже не такі. Я в революцію не був у Осканії Новій, та мені розказували люди, що були там тоді. Вони туди заскочили під обід. На головах у них були суконні шапки з рогом угору, із звіздою на весь лоб, будьоновки. Вбрані вони були в що попало, а тільки на кожному було галіхве. Чим більший начальник, тим ширше галіхве на ньому, а у найвищих начальників було воно червоне. Узуті вони були в лапті, а начальники в чоботи. «Гдє експлуататори?» — спитав у робітників їхній найстарший начальник. «Нема експлуататорів, повтікали», — од казали йому.

На той час старого Фрідріха Фальц — Феїна вже не було, помер він. Хазяйнували його сини з їхньою матір’ю Софією Богданівною. І отож, як почули ті сини, що за напасть на них сунеться, так зібралися та й дали драла у Хорли, а там сіли на грецький пароход і майнули за кордон. А їхня мати.

Софія Богданівна, не схотіла з ними їхати. Вона сказала: «Мені нічого боятися, я ніколи не робила людям зла, а тільки добро». Та й стара вона була, розбита паралічем, її возили на візку.

— Все убєжалі? — перепитав начальник.

— Всі, —одказали йому, — осталася тільки стара пані Софія Богданівна.

— Гдє ана? Вєдітє к нєй.

Ті привели їх до неї. Вона сиділа в колясці на причілку свого палацу. Той начальник, довго не думаючи, витяг мавзера і випустив у неї чотири кулі. І тоді вони пішли хазяйнувати по економії. Зразу кинулись у винний погріб. Вино не точили, а стріляли в бочки і підставляли свої роти під цівки, що виривалися з дірок. Нап’ється, а дірку ж уже не затуляє, вино ллється і ллється так, що ті, що спізнилися, лазили уже в погребі по коліна у вині та пили вино пригорщами, а то й шапками.

Отак понапивалися вина, а тоді почали стріляти оленів та бізонів, а Штраусам (тоді в Осканії штрауси ходили вільно по вулицях, вони не боялися людей, а люди їх не боялися), так оцим Штраусам вони шаблями голови знімали. Настягали меблів з панського палацу, навиламували дощок з паркану та розпалили прямо на вулиці вогонь, а на тому вогні почали смалити побитих бізонів, оленів та штраусів. Рубали м’ясо на шматки шаблями, наштрикували на шомполи і жарили собі шашлики, а хто й так кидав шматок м’яса у вогонь, а потім витягав і жер, обпікаючи губи.

— Без хліба й соли їли? — спитав Кулик.

— Та ні. Натягали собі хліба з пекарні. Там же пекарня була.

А тоді, як уже понапивалися й понаїдалися, пішли в панський палац.

Почали стріляти в дзеркала — хто з нагана, хто з мавзера, а хто й з карабіна. Вікони й картини порубали шаблями. А потім пішли нишпорити по всіх сховках, вишукували гроші. Брали тільки золото, щоб було за що самогон купувати. Лапті поскидали, а повзувалися в чоботи з панських складів. А лахміття своє не скидали, хто в чому приїхав, у тому й поїхав, бо панська одіж їм не підходила, не подобалася.

Переночували вони там. Начальники спали у палаці на панських подушках, а ті, їхні підручні, хто де стояв, там і спав, підклавши кулака під голову.

Удосвіта вибралися з Осканії, помінявши свої заїжджені коні на панські. Поїхали далі встановлять свою власть.

— Отож, — заговорив Хведір Нерівний, — власть. Вони вміють держать власть, а ми не вміємо. Відколи продав нас Богдан, вони роблять з нами що хочуть. У них була царська власть, вони її любили — упала царська власть — вони знайшли собі другого царя — Леніна і його полюбили ще дужче, як того, що був до нього. За нього пішли у вогонь і воду, не думаючи, накладали головами своїми. А у нас одні пішли до Петлюри, другі — до Григор’єва, треті — до Махна. А він розбив спочатку Петлюру, тоді Григор’єва, а тоді й Махна.

— Не думали тоді про власть, — втрутився Кулик.

— Думали про землю. А він давав землю. Безплатно. Не думали тоді наші мужицькі голови про те, що за ту безплатну землю прийдеться платити своєю рясною кров'ю, обстоюючи її од Денікіна та од Врангеля. А чи довго ми тою кривавою землею тішилися? Всіх загнав у колгосп. Заставив робить за паличку — трудодень. А тепер од тієї землі, за яку колись один одному голови знімали, тікають, як чорт од ладану. Хай об’являть сьогодні — бери, хто бажає, землі собі скільки хочеш — багато знайдеться таких, що захочуть узять собі хоч одну десятину?

— Та хто візьме? — відповів Гришко. — Старі нездужають її обробляти і бояться, бо знають, що знову може початися розкуркулювання та вивіз до Сибіру, а молоді тепер дивляться на землю, як на біду свою. Навіщо йому горбатіти на тій землі, як він купить собі хлібинку за двадцять копійок та й не думає, чи буде врожай, чи не буде його.

— А до хліба щось украде, — вставив Нечай.

— Ну, оце ж така власть, — підсумував Гаврило Таран.

— І земля є, і люди є, а хліба скоро не буде.

— Та вже ж купуємо пшеницю в Америці, — додав Нерівний.

— Колись у нас купували, а тепер ми купуємо, — вияснив Кулик.

— Колись уся Таврія возила биндюгами пшеницю в Хорли, продавали і німцям, і грекам, і волохам за щире золото, — уточнив Таран.

— Да, був момент, — взяв слово Кушніренко. — Був момент, коли можна було визволитися з-під власті цих лаптьожників, і вже ж наче ми були взяли власть у свої руки, ні, не встояли, знову їм піддалися.

— Коли це? — спитав Гришко.

— А в сімнадцятому-вісімнадцятому годах. Тоді ж Україна стала самостійною.

— Та хіба ж тоді тільки ми стали на ноги? — вмішався Нерівний.

— Тоді ж і донці, і Кубань, і весь Кавказ, Туркестан, Польща, Бесарабія, Прибалтика, Фінляндія та й Білорусія — всі потяглися до свободи. Та хіба хтось із них удержався? Одних раніше, інших пізніше, а всіх позавертав під себе руський Іван.

— Ото тільки Фінляндія ще держиться, — сказав Кулик.

— А як вона там держиться? — заперечує Кушніренко. — Вона тепер уже наполовину підкорена. Це так: якщо на нас він наступив усією підошвою, то на Фінляндію наступив половиною підошви, осталося тільки підбором нажать — і її не буде. Він би давно це зробив, та нема в нього інтересу там. Якби у Фінляндії росла пшениця така, як на Україні, якби там було вугілля, залізо, як у нас, то було б їй те, що й нам.

— Так отож я й кажу, — знову заговорив Нерівний. — Не було в нас такої голови, як у них, не було кому нас направлять. Він завоював нас по одному. Одного завойовує, а ті всі мовчать, дивляться, думають, він їх не займе. А якби тоді, коли пішов він на Україну, усі ті землі, що освободилися од нього, прийшли їй на поміч, тоді б він уже не пішов ні на Кубань, ні на Кавказ, ні на Туркестан.

Нас було більше за нього, а встоять не змогли, бо не було кому об’єднать нас.

— Ну а тепер, — Кушніренко заговорив, — він над усіма нами добре панує. Лучче, як царі панували. Царі роздавали нашу землю своїм поміщикам, проте трохи й нам залишали, він же усю землю собі забрав, а нас обернув у своїх наймитів.

Та у яких наймитів? — перебив Кулик. — Наймит міг торгуватись з хазяїном. Як мало давав, то він не йшов до нього в найми. А тут не поторгуєшся. Роби, як він скаже, і бери те, що він тобі дасть за твою роботу. А не хочеш робить — пожене до Сибіру як тунеядця.

— Да, це ти правду кажеш, Кіндрате, — роздумуючи, заговорив Гришко. — Його власть не рівня царській. Ну, тоді поміщиків насилали нам, ну, понаїжджали їхні прихвосні, та скільки їх там було. А тепер вони хмарами сунуть в Україну.

— Аякже? — не стримався Данило Нечай. — Людей повивозили до Сибіру, повиморювали голодом — є куди лізти, місце собі добре спорожнили…

— А скільки повбивали, порозстрілювали у своїх підвалах, — додав Нерівний.

— Отож кажу, — продовжував Нечай, — тепер вони їдуть до нас уже не в лаптях і не з пилкою під рукою, а у штиблетах і з красною книжечкою в кармані. Не на трактори вони сідають, не за станки на заводах ідуть, а на м’якенькі крісла у своїх управліннях, і вже не вони нас просять, щоб прийняли їх на роботу, а ми їх просимо.

— А ми тепер тільки сміємось над своєю долею та говоримо:

— Хай живе кацап на Україні, а хохол на Сахаліні, —вставив Кулик.

— А зайдеш у їхню контору, заговориш по-своєму, на глум піднімуть. «Научісь сначала гаваріть по-человеческі, а патом пріхаді», — скаже. Так наче не вони на цю землю забрели, а ти приїхав хтозна звідкіля.

— Та ще й, приймаючи на роботу, як випитує! — продовжує сказане Нечаєм Нерівний. — І де народився, і хто твій батько, і хто твій дід.

— Виявляє пильність, — уточнює Гришко, — як той кацап коло волів.

— Та ще й вихваляється своїм недовір’ям до людей. «Москва сльозам не вєріть», каже, — додає Кулик.

— А то в них з діда-прадіда так ведеться, — пояснює Кушніренко, — вони й один одному не довіряють. їх до цього їхні царі привчили. Був у них цар Іван Грозний, так той цілу армію вивідувачів створив. Скрізь їздили і вивідували, хто чим дише. Як хтось щось не так, то його зразу в диби і в Москву на «лобноє мєсто» до колоди, і голову під сокиру.

— Це там, де ото тепер Красная площадь? — спитав Кулик.

— Ото саме там. Там, де зараз Лєнін лежить. А цар Петро первий, той уже не возив на «лобноє мєсто», той на місці власноручно шаблюкою голови знімав.

— Ну то ті старі царі їхні голою силою удержували власть свою, а ці ж не тільки силою, а й обіцянками, — сказав Гришко.

— Якими? — спитав Нечай.

— А комунізм же обіщають. Люди робитимуть, хто скільки схоче, і їстимуть, хто скільки схоче.

— І спатимуть всі під одним рядном, — додає під загальний сміх Кулик.

— Ну про рядно вони тепер мовчать.

— Мало тепер вони уже говорять і про комунізм, — знову заговорив Кушніренко. — А колись вони говорили про нього багато.

Це так: тоді, коли Лєнін взяв вдасть, то він об’явив, що комунізм вони зроблять за п’ятнадцять год. Та, як ви знаєте, йому не дали це зробити. Його підстрелили, і він скоро помер. Коли власть узяв Сталін, то він об’явив, що за п’ятнадцять год комунізму у них не вийде, а вийде за сорок п’ять шд. Та Сталін помер саме тоді, як минуло сорок п’ять год. Проте перед своєю смертю він казав, що скоро голки, нитки і ґудзики продаватимуться безплатно. Не вийшло.

Помер, і весь план його пропав. А як прийшов до власті Хрущов, то він об’явив, що комунізм буде у вісімдесятому році. Та його скинули його поплічники, не дали йому построїть комунізм.

— Це так, як ото у тій казці про того коваля, — перебив Кушніренка Гаврило Таран, — що взявся чоловікові з його заліза викувати плуга. Кував, кував — не виходе. Прийшов чоловік, питає:

«Зробив плуга?» — «Та ні, каже, — не виходе з твого заліза плуг. Може вийти лопата». — «Ну то роби вже хоч лопату». Кував, кував — не виходе в нього й лопата. Прийшов чоловік, питає: «Готова лопата?». — «Та ні, каже, не виходе й лопата, може вийти швайка».

— «Ну то роби вже хоч швайку». Кував, кував — не виходе у нього й швайка. Прийшов чоловік, питає: «Ну то як? Зробив швайку?»

— «Та ні, каже, не виходе й швайка. Може вийти пшик». Нагрів кусок заліза, вкинув у воду, воно зашкварчало. «Оце тобі пшик», — каже.

Всі почали сміятися і наче забули про що перед цим говорили.

— Ну то їм тепер треба говорити, що вони строять не комунізм, а пшикізм, — крізь сміх виговорив Нечай.

— Вони називались би не комуністами, а пшикістами, — ще дужче сміючись, сказав Кулик.

— Так тому ж ковалеві після такої роботи вже довір’я не було, — вивів усіх із сміхового забуття Кушніренко. — А ці роблять свої пшики, вже сім десятків год роблять вони їх, а їм далі вірять. Ось у чому наше горе.

— Так це вони нам, клаповухим вахлакам, лускають бульки про свій комунізм. А самі вони давно в нього не вірять, — заговорив Нерівний. — Не вірять вони й у те, що їхня власть ще довго продержиться. Того вони так і квапляться красти усе, що їм під руки попаде, обкладаються золотом, алмазами та брильянтами. Щоб було за що жерти, коли їхній комунізм завалиться.

— Це не всі з них так думають, — заперечує Гришко.

— Багато з них вірять у свою силу. Ось тепер вони завойовують Афганістан, пробиваються до теплих морів, до арабської нафти, щоб перекрити доступ її до всіх держав. А тоді вони голіруч підіб’ють під себе увесь світ, бо без нафти всі машини й заводи стануть, обплутають усю землю своїм колючим дротом — і буде для них комунізм.

— І нема кому його спинити, — сказав Гришко.

— А хто його спинить тепер? Не спинили, дурні, тоді, коли він нас завойовував, то тепер уже ніяк його спинити.

Він тепер перед усім світом вимахує своєю атомною бомбою і робе своє діло, а всі поприсідали од страху, — сказав Кулик.

— Та цей же теперішній наш цар наче за мир, — каже Нечай.

— Вони всі за мир. Вони не хочуть такої війни, у якій і їх битимуть. Вони хочуть такої війни, щоб вони били всіх, а їх ніхто, щоб тільки вони були озброєні, і щоб їм, озброєним, можна було воювати проти беззбройних і безборонних. Так, як вони з нами зробили, що порозкидали наші кості од Карпат до Аляски. Оце вони називають миром. А ти вір у їхній комунізм і хвали їхній такий мир, — відповів Нечаєві Кушніренко.

— А що зробиш? — каже Нерівний. — Спробуй скажи, що ти не віриш у їхній комунізм, — прийдуть, схватять і заженуть туди, де Макар телят не ганяв. До Сибіру або ще й далі, на Колиму, на уранові рудники добувать їм руду на їхні атомні бомби.

— А тепер вони ще лучче роблять, — додає Кулик. — Кидають таких між дурних, самашечих і колять, і б’ють так, як і самаціечих, а то ще й гірше.

— От нас Сталін налякав, — каже Нечай. — Ми і вмирать будемо, та боятимемося його. А чого нам уже бояться тепер? Скільки нам там осталося жить? Год, два. Хіба нам тепер не однаково, де вмерти? Чи тут, чи в Сибірі. І тут же тепер ховають без попа, і там заривають у землю. Там ще краще вмирать тепер. Зариють тебе у вічну мерзлоту, — лежатимеш цілісінький до Нового Пришестя.

— Ти думаєш, — перебив його Кушніренко, — тебе там зариють у землю. Будуть на тебе довбать оту мерзлоту, що її й кайло не бере? Помреш зимою, а зима там тягнеться десять місяців, то присиплять тебе тільки снігом, а то й так викинуть у тайгу на розтерзання вовкам і ґавам. Ну, а якщо помреш літом, то кинуть тебе на болото, може тільки мохом прикидають. Там тобі жаба цицьки даватиме.

— А я не дався б, якби прийшли забирать, — сказав Гришко.

— Як то не дався б? Що ж би ти зробив? — спитав Нечай.

— Я проковтнув би в них на очах жменю хлорофосу, а вже мертвого вони мене не забрали б.

— Можна й так, — каже Кушніренко. — Скільки там залишилося жити нам? Молоді та й то часто не даються живими їм у руки, а нам, старим, нема за чим жаліти. Що то за життя тепер у нас? Не життя, а чучверіння. Щоб не мучили тебе на старості літ посіпаки, лучче зразу трохи помучитися — обминути їхні загребущі руки.

— Пора уже розбігатися нам, — каже Таран, — бо скоро вже смеркне, ще не втрапимо до своїх домівок.

— Та пора, — погоджується Кушніренко. — Завтра добалакаємо, якщо живі будемо.

— Та якщо не позабирають нас, — додає Нерівний. — Кажеш, Даниле, — звертається він до Нечая, — досі боїмося Сталіна. А як же ж ти не будеш боятися? Хоч його давно нема, зате його машина залишилася непорушною, його карателі діють так само, як і тоді, коли він був живий.

Повставали і пішли. Одні, опираючись на ціпки, а котрі міцніші й без ціпків. У своїх головах вони несли надію на те, що завтра знову зберуться на березі Дніпра й знову розпочнуть свій потаємний симпозіум, в якому не має рямців тематики і краю її обговорення.

Дніпряни, 1987