Химера

КАПІТАН ШНЯКІН

Нас, з дюжина «зеків», тиняється по коридору барака, якраз проти дверей кабінету «отрядного» начальника капітана Шнякіна. Він викликав нас «на бєсєду». І запускає на ту «бєсєду» він нас по одному.

Хоч капітан Шнякін у нас недавно начальникує, всі добре знають, як з ним треба говорити. Двері його кабінету напів-відчинені, і нам усім видно капітана Шнякіна та чути, які запитання він задає викликаному «зекові». Він сидить у своїй чекістській уніформі, але капітанські погони на його раменах пом’яті, наче їх жували телята, краватка на ньому зав’язана так, як перевесло на снопі.

Я зайшов без виклику.

— Ти чіво зашол? — витріщив на мене очі капітан Шнякін.

— Та ось зайшов — дивлюся, може, комусь тут треба морду набити, — кажу я.

— Садісь.

Я сідаю, а капітан Шнякін виймає з шухляди свого столу сіруватого кольору аркуш паперу

— Фамі—і—і—і—ілі—і—ія? — питає він мене, дивлячись на папір, обхопивши пальцями ручку.

— Брус.

— Бру — у — у — усо — о — в, — повторює він і наміряється писати.

— Не Брусов, а Брус, — поправляю я його.

— А-а-а-а? — перепитує капітан Шнякін.

— Брус моя фамілія, а не Брусов, — розтлумачую я йому.

— Ну, харашо. Брусов как-то приятніє звучит, болєє па-рускі.

Запішу, Брус… І—і—імя?

— Василь.

— Вассі—і—і—іілій… Ате — с — е — е—єчество?

— Лук’янович.

— Лук’я — а — а — анавіч… Гдє раді—і—і—ілся?

— На постелі.

Я чую, як за дверима хлопці від сміху присідають до підлоги, те капітан Шнякін того не чує. Він пише:

— На пастє—е — е—є—лє… Кагда — а — а— раді—і—і—ілса?

— Ноччу.

— А-а-а-а-а?

— Ноччу, кажу.

— Нє валяй дурака.

— Так візьми подивись моє діло. Там написано все. — Сколько сіді—і—іш?

— П’ять мінут.

— Я спрашиваю, сколько сідіш в заключєніі.

— Я не сиджу в заключєніі. Я тут спину гну.

— Ну сколько всєво отбил сроку наказаній?

— П’ятнадцять років.

— А всєво сколько далі?

— Двадцять п’ять.

— Раская — а — а-а — ніє пісал?.

— У чому?

— Ну как в чом? В совєршонних злодєяніях. Ти же людей убівал?

— Убивав. А як же? Тих, хто нас убивав, тих і ми убивали.

— Вот в етом і нужно раскаіватьса.

— Я не знаю, як писати.

— Я раскажу. Нужно пісать так. Я бандіт, тут напішеш сваю фамілію, імя і атєчество, раскаіваюсь в прошлих сваіх зладєяніях і прашу праявіть ка мнє снісхаждєніє. Абєщаю…

— Нема бамаги.

— Я бумагі дам. Дам сколько нужно.

Капітан Шнякін почав витягати з шухляди свого столу аркуші паперу й класти на стіл.

— Можеш хоть даже здєсь напісать свайо раскаяніє. Я єво вазьму і дам іму ходу.

Я відчував на собі погляди товаришів з-за напіввідчинених дверей. Дехто з них уже грізно дивився на мене, та більшість, що добре знали мою натуру, дивилися на мене з затаєним усміхом і дожидали розв’язки, щоб залитися сміхом.

— Бачиш, — сказав я капітану Шнякіну. — Я написав би хоч би й зараз, та я дуже хворію, мені треба підлікуватися спочатку.

— Чєм ти хвараєш?

— Печінкою.

— Пєчонкай?

— Еге ж.

— Так што тєбє нада?

— Меду.

— Мьоду?

— Меду.

— А сколько ти хочеш мьоду?

— Двадцять кілограм.

— Ето много, — Шнякін похитав головою. — Я столько не дам.

— А скільки ти даси?

— Я магу дать адін кілаграм.

— Це мало. За таке разкаяніє ти даєш всього один кілограм!

— Больше нє магу.

— А я дав би тобі більше. Дав би тобі двадцять кілограм меду. Хоч зараз. Я гроші маю. Даю тобі на двадцять кілограм меду — пиши раскаяніє.

— В чом я должен пісать раскаяніє? Развє я савершал зладєянія, убівал людей?

— Ти скільки років служиш чекістом?

— Шишнадцать лєт.

— То мало ти людей поїв за шістнадцять літ? У тебе ж он кров людська на зубах. Ти цього не знаєш?

— Пашол вон! Пашол вон атсюдава!

Я виходив з кабінету капітана Шнякіна під регіт хлопців у коридорі.

Виходячи за двері, я ще раз обернувся до капітана Шнякіна і простягнув вказівний палець у напрямі його обличчя.

— Є, є кров людська на твоїх зубах. Подивися в дзеркало.

За тиждень капітан Шнякін десь дівся, нам дали іншого «отрядного» начальника.

А ще за місяць нас усіх перегнали з сьомого «лагпункту» Дубровлагу на перший. Переганяли пішки, там недалеко.

Не встиг я ще розкласти свої речі на новому місці, як чую голоси:

— Брус! Брус! Василь! — гукали «зеки». — Іди в «каптьорку», викликають тебе.

Я попростував до дверей.

— Там на тебе твій товариш, капітан Шнякін чекає, запрошує до себе, — додав «зек» Данило під сміх інших. Я й собі засміявся.

— А, Васілій, захаді, — почув я голос капітана Шнякіна, коли переступив поріг «каптьорки».

— Ти тут робиш? — спитав я Шнякіна.

— Да. Я теперь здєсь работаю заведующим каптьоркой. Я увідєл тєбя, когда вас пєрєваділі сюда. Єсть тут у мєня пара камплєктов харошей пастелі, а то всьо адно гнільйо. Я визвал тєбя, штоби дать тєбє харошую пастель.

Шнякін виклав переді мною на стіл новий матрац, нову ковдру, простирадла і пошивку.

Я поплескав долонею капітана Шнякіна по плечу й сказав: — Молодець, Шнякін. Буде переміна власті, ми тобі це учтьом.

Капітан Шнякін виструнчився переді мною, як перед своїм начальством, і з поглядом глибокої вдячности відпровадив мене за двері.