Химера

ОСЬ ЧОГО ВІН НЕ СПАВ

У нас на квартирі стояв капітан Стеценко. Він не лаявся так огидно, як лаялася більшість москалів, і говорив з нами нашою мовою. Капітан мав патефона і пачку платівок з українськими піснями. Коли він заводив патефона, то запрошував нас, і ми слухали пісні разом із ним. Іноді вечорами Стеценко заходив до нашої кімнати та розповідав про голод в Україні 1933 року.

Тоді наші серця сповнювалися болем і смутком, а мама плакали. Тоді нам здавалося, що він такий же, як і ми, що ту зірку, яку він має на картузі, йому почепили силою.

А коли німці вступили на Галичину, Стеценко не заводив більше патефона і не заходив до нас.

Одного вечора до воріт під’їхало авто, наповнене солдатами. Стеценко вийшов з хати і заліз до машини. Повернувся він пізно і до ранку не лягав спати. Ми бачили крізь вікно, як він ходив по своїй кімнаті, хапався за голову руками, скуб на собі волосся, іноді падав головою на подушку.

Вранці москалі виїхали з села, а з ними й Стеценко.

За кілька днів у село почали звозити трупи людей, що були в тюрмах. Ні, це не були трупи. Це були шматки людського м’яса з поламаними кістками, і пізнати в них когось неможливо було. Були трупи з цвяхами у головах. Були з розпореними животами, були з відрубаними головами. Тоді всіх людей нібито охопило якесь тихе божевілля. Ходили й не пізнавали один одного. Не вірилося, що це робилося людськими руками.

— Ото в п’ятницю із нашого села москалі їздили нищити наших людей, — сказав Волощак, дивлячись на понівечені людські тіла.

Ось чого Стеценко хапався за голову, ось чого він не спав цілу ніч — зрозуміли ми.

Львів, 1963