Химера

ВЕЧІР ПАМ’ЯТИ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Маємо запрошення на вечір пам’яти Тараса Шевченка. Він відбудеться о восьмій годині вечора 17 березня 1964 року в палаці імені Гагаріна. Всі сподіваються, що цей вечір не буде проведено на кшталт тих стандартних вечорів Шевченка, що проводять з ініціативи партійних керівників і з яких слухачі виходять з почуттям гіркого розчарування.

Цей вечір проводить Львівський клуб творчої молоді.

Добре те, що програма йде без партійної цензури. Для цього її підготували експромтом за два дні. Оголошення вивішують у день вечора, щоб не спохватилися «блюстителі законности».

Перед цим ми вже були на вечорі Тараса Шевченка в будинку заводу «Сільмаш», слухали там доповідь кандидата наук Халіманчука. Слухали ми лекцію кандидата наук Неборачека по телевізорі. Вони обидва якомога краще силкувалися висвітлити творчість Тараса Шевченка на догоду великодержавному шовінізмові партійних начальників. Висмикуючи окремі слова з творів Шевченка, вони переконували слухачів, що великий поет і не думав, і не мріяв про незалежність України, що страшенно любив російських окупантів української землі, аби вони тільки не були ні царями, ні панами.

І ось ми перед Палацом імені Гагаріна. До клубу йдуть потоком люди. Найбільше молоді, але є й середнього, а то й похилого віку громадяни. Вони йдуть з надією в очах: почути те, що заборонено слухати в цій тоталітарній державі.

Перед дверима натовп. Я дивлюся на людей, які похапцем, боязко оглядаючись довкола, заходять у двері. І мені стає жаль їх. Вони нагадують голодних, що збираються вкрасти собі шматок черствого хліба. Так, думаю я, вони справді голодні. Голодні душею й серцем, їхні душі зморені брехливою балаканиною через радіо, кіно, телевізори, театри, і вони рвуться почути слово правди свого геніального пророка.

Пропускають до клубу хлопці—студенти. Вони пропускають із запрошенням і без запрошень. А ось підійшло двоє хлопчаків їхнього віку, і їх чомусь не пропустили із запрошеннями. Після короткої сутички ці двоє відходять від дверей і один до одного каже:

— Пашлі: Как с етімі банд єрами связиватся, так лучше пашлі.

Бандери. Цю назву разом з добірними матюками московської мови можна тепер почути скрізь — у Львові і Києві, Харкові і Криму, в Сибіру й на Колимі, в Караганді і Воркуті. Спершу бандерівців, борців проти московської окупації України, називали бандитами. Згодом слово «бандера» зробили синонімом до слова «бандит», а потім слово «бандера» зробили синонімом до слова «українець».

У залі вже повно людей. Всі місця зайнято. У партері й на балконах товпляться попід стінами люди, а слухачі все йдуть і йдуть. Ідуть голодні душею і серцем, йдуть обдурені й принижені поклонитися правдивому, а не оббріханому своєму поетові.

І ось початок. Голос з магнетофону говорить про Україну часів Шевченка, Україну, потоптану чобітьми московської солдатчини, вкриту байстрюками розбещеної навали.

На сцені на білому тлі низько нахилене чоло поета — дещо перероблений портрет з картини Божія. Здасться, що Шевченко тяжко зажурився над лихою долею своїх нащадків.

Голос з магнетофону говорить про Україну часів Шевченка, а ми думаємо про сучасну Україну, куди гірше принижену і плюндровану.

«Тарас Шевченко відбив настрої і прагнення народу, який найбільше прагне волі і найменше має її», — чуємо ми і серця наші обливаються кров’ю з болю не стільки за наших предків, скільки за самих себе. На сцені шестирічний хлопчик. Він запально декламує поезію Тараса Шевченка. Слідом за хлопчиком юнаки і дівчата виводять на сцену сліпого бандуриста, який співає пісню на слова поета.

Цей символічний виступ двох поколінь промовляє до слухачів: Шевченковій правді не буде ні кінця ні краю у нашому народі.

Перед нами студент. Стиснувши кулаки, гіпнотичним поглядом озираючи слухачів, він декламує:

Зала гримить від аплодисментів. І тісно звукам оплесків у просторому палаці. Вони рвуться за стіни його, готові рознестися по всій Україні.

А я сиджу і думаю: оце відповідь тим, хто борців проти загарбників називає бандитами, хто робить синонімами слова «бандит», «бандера», «українець».

Чому слова Шевченка зараз мають таку магічну силу? Чому вони упродовж століття не втратили своєї актуальности? Та тому, що з часів Шевченка в Україні нічого не змінилося. А якщо змінилося, то змінилося на гірше, а не на краще. Після узурпаторської петербурзької революції московський імперіалізм змінив свою шкуру, та не змінив свого звірячого нутра. Оперезавшись облудною ідеєю космополітичного мислення Маркса, підготувався до нових розбоїв. Інакше не могло бути, бо цей імперіалізм проник у плоть і кров найзухвалішому кацапові.

Скажете, що ви дали нам українські школи? Так. Ми маємо українські школи, в яких вчать українською мовою ненавидіти Україну, ненавидіти борців за визволення українського народу, ненавидіти самих себе.

Скажете, ви маєте землю, яка за часів Шевченка належала панам? Маємо, але ви з нашої землі—матері зробили нам люту мачуху. Від тієї землі, за яку наші прадіди, діди і батьки проливали свою гарячу кров, ми тепер тікаємо, як від лютого ворога. Бо ви радісну працю селянина на тій землі обернули на каторгу.

Кажете, що Шевченко виступав лише проти панів і царів російських, а простих москалів любив? А оті «розбойники неситі, голодні ворони» хто? Не ви? Не ви, що вкриваєте Україну байстрюками? Не ви, що налетіли чорними круками на наші землі і вириваєте нам з рота шматок хліба? Не ви, що виганяєте нас до Сибіру, а самі в наші житла лізете? Не ви, що обзиваєте нас «бандитами», «бандерами» на нашій землі?

Скажете, що Шевченко виступав за єднання слов’ян? А ви хіба слов’яни? Ви чудь і весь, перм’яки і мордва перемішані з кипчаками та монголами, що обрали собі для порозуміння слов’янську мову, густо пересипали її матюками. Ви андрофаги, як свідчить про вас знаменитий грек. Тільки тепер жерете людей не поодинці у своїх хатах, а цілими народами у своїх катівнях. На сцені хор сліпців. Дужі, але сумні голоси. «Вже два роки, як в кайданах заковані руки» — чуємо ми зі сцени. І хочеться вигукнути на весь голос, щоб почув увесь світ. Ні, не два роки ми у кайданах, а четверте століття, і чому ж не йдете нас визволяти з тяжкої неволі?! Ти, світова сило, що турбуєшся про долю трьох— і двотисячних народів! Чому ні слова не скажеш на захист 42—мільйонного народу з давньою історією і культурою? Народу, який чужинці—тирани розганяли в найдальші закутки земної кулі, позаселявши ним місця, де найлютіший звір боїться ступити? Скажете, що цей народ вільний, що на Україні за вашими даними нема колонізації? Мабуть, слова Шевченка, звернені до «всевидющого ока», були адресовані й вам:

На сцені артист Козак, який своїм віком не відрізняється від студентів. Слова із «І мертвим, і живим», з поеми «Сон» то крають серце, то печуть душу, то збурюють кров.

Козак декламує не так, як інші артисти, що методично вишукують у віршах інтонаційні наголоси. Він весь перейнявся змістом Шевченкових творінь, у нього в самого виступають сльози на очах. Закінчує свою декламацію артист з піднесеними догори руками, як священик перед вівтарем:

Випростані пальці рук Козак стискає у кулаки і так завмирає. У залі створюється справжня громовиця. Аж не віриться, що людські долоні можуть створювати такої сили гул.

Перед глядачами з’являються один за одним хлопці й дівчата. Читають вислови про Тараса Шевченка. Тут вислови Добролюбова і Церителі, Лєніна і Хрущова. Тут вислови вчених та письменників Англії та Німеччини, США й Канади, Японії та Індонезії, Шотландії та Югославії, Австралії та Уругваю.

Ми слухаємо це, і мені стає до болю прикро. Поета, якого породив український народ, визнав увесь світ, а самого народу не визнає ніхто. Та коли до слухачів донеслись слова: «Народ, який породив такого генія, як Шевченко, має право на незалежність», стіни палацу знову дрижать від грому оплесків.

Хор співає «Заповіт». Напевно, в жодній армії світу немає такої чіткості у виконанні команд, як це роблять перші звуки «Заповіту». Не довше, як за одну секунду всі присутні стояли в суцільній непорушності.

Якось недавно мені довелося чути: «Українці щодо свого Шевченка фанатики. Ну, поет. Так хіба мало було поетів у різних народів? Ніхто їх так не возвеличує. А ці зі свого поета роблять Бога». Може, й так. Може, ми фанатики щодо Шевченка. Але ж Шевченко заслуговує на це. Він заплатив своїм життям за свою любов до нас. Чому ж нам не заплатити йому тепер за це найсвітлішою любов’ю? Ми не можемо його не любити, бо Шевченко — душа нашого народу, наша надія, наше щастя. Шевченко — це Україна. Це ми. А кому ви, представники конгломерату з перехожих племен, віддаєте свою найсвятішу любов? Чи не людожеру Сталіну, що своїм бузувірством перевершив усіх тиранів світу?

Концерт закінчився. Хочеться крикнути від радости, хочеться кожного обійняти, як брата, хочеться вигукнути, що ми ще не все втратили, бо з нами Тарас Шевченко.

Людей біля роздягальні страшенно багато. І я відходжу вбік до дверей покурити. У вестибюлі мимо групи солдатів ходить старенький чоловік. Він уже одягнений, але не виходить з приміщення. Він ходить і ходить, тримаючи руки перед собою. Він дивиться на людей, то зводить погляд додолу. І в його очах можна прочитати неспокій, перемішаний з радістю і здивуванням.

— Невже, невже ми воскресаємо? — говорять його очі, звернені до людей.

Кажуть, що тепер на Кульпаркові, лікарні для божевільних, повно людей, що не витримали московського деспотизму. Один з них ходить коридором лікарні, раз у раз гупає ногою і приказує: «Пропала Україна! Пропала Україна! Пропала Україна!».

Я дивлюся на старого, що держить перед собою руки і ходить мимо мене, і здається, що це той хворий з лікарні для божевільних, тільки вилікований сьогодні вечором пам’яти Тараса Шевченка.