Химера

Сторінка з мого дитинства

Правду кажучи, ніяких зустрічей не було, були бачення. Такі бачення, що я його бачив, а він мене ні. А, може, й бачив, та не приділяв уваги мені, бо не було до цього причини.

Він був тоді вже відомим письменником-драматургом, а я босоногим хлопчиськом, яких повне село. Нічим я не міг привернути його уваги до себе.

Перший раз я бачив Миколу Куліша біля колодязя на вулиці.

Наше село Чаплинка, батьківщина Миколи Куліша та моя, заселене за часів цариці Катерини турбаївцями. їх вивезено було на безводні степи Таврїї за те, що вони повстали проти покріпачення. Отож, у нашому селі колись зовсім не було води. Люди возили собі воду бочками на волах з Дніпра, за 50 верстов. А пізніше виявилося, що в Чаплинці є вода, але дуже глибоко, на глибині 12 сажнів. Люди почали бити собі колодязі. Проте не скрізь вода виявилася прісною, переважно вона була гіркувато-солоною, придатною для поїння худоби та не придатною для пиття. І тільки в деяких колодязях вода була добра.

На нашій вулиці вода була добра у Губенші. Губенша — це вчителька Клавдія Губенко, яка вчителювала в нашому селі за часів царської влади, за Центральної ради та Директорії і за часів совєтської влади. Вона вчила Миколу Куліша за царської влади, а мене за совєтської.

Колодязь Губенші був якраз на межі її подвір’я і вулиці. Від раннього ранку до пізнього вечора біля того колодязя товпилися люди з відрами й коромислами, переважно молодиці та дівчата. У нашому домі було заведено, що ми, діти, носили воду.

Ні мені, ні моєму старшому брату Сергієві, не під силу було носити відра з водою ні на коромислі, ні в руках, тому ми вдвох одне відро носили на палиці. Ось біля цього колодязя, стоячи в черзі, я вперше й побачив Миколу Куліша.

Хоч я тоді був ще малий, мені було років з десять, про Миколу Куліша я вже дещо знав. Я знав, що він видатний український письменник, що написав п’єсу «97» про голод на Україні. Мати моя вчилася разом з ним у початковій школі і розповідала про нього, звичайно про Куліша-дитину, про пізніше його життя вона мало що знала.

Так ото, стоячи в черзі по воду, я побачив дві постаті, що наближалися до нас, і почув шепіт між жінками.

— О, Микола Куліш іде.

— А хто ж то з ним?

— То каланчацький, також письменник, Іван Дніпровський. Капанчак — село сусіднє з нашим. Іван Дніпровський був родом з того села.

Письменники підійшли до нас, привіталися, і Микола Куліш спитав у молодиці, що якраз витягла воду:

— Чи можна водички напитися?

— Пийте на здоров’я, — сказала молодиця, поставивши відро на цямрину зруба.

Підійшов Куліш і, нахилившись, напився через край відра.

— Спасибі, добра водичка.

— На здоров’я. Та ви ж знаєте цю воду, — відказала молодичка.

— Знаю, та давно вже не пив її. Я тепер п’ю воду з городського водотягу.

— Городська добріша за нашу? — спитала друга молодичка.

— Води, добрішої за нашу, нема на світі, бо вона нам рідна, — відказав Куліш.

Напився й Дніпровський і теж подякував та похвалив воду. Микола Куліш та Іван Дніпровський були однакові на зріст, невисокі, в однакових плащах кольору соломи. Напившись води, вони ще трохи поговорили з молодицями і пішли до двору Губенші. Я тоді вже знав, що саме Губенші Микола Куліш був зобов’язаний своєю письменницькою славою. Про це мені говорила моя мати. Вона розповідала, що Миколині батько й мати були такі бідні, що ледве спромоглися б дати синові чотирирічну освіту. А малий Микола виявив такий хист до науки, що дивував учителів своїх. Тоді Губенша, щоб не дати занидіти таланту, взяла хлопця під свою опіку. Допомагала йому закінчити сільську школу і віддала далі вчитися до Олешківської гімназії за свої кошти.

Отож Губенша для Миколи Куліша чи не дорожча за рідну матір.

На другий день я знову побачив Миколу Куліша. Це сталося в школі.

Був у нашій школі вчитель Лебеденко. Він вчив співи та фізкультуру. Лебеденко дуже відрізнявся від інших учителів своєю ставністю та пунктуальністю. Навіть ми, малі школярі, здогадувалися, що Лебеденко — колишня військова людина. Відрізнявся Лебеденко від інших учителів ще й своєю мовою. Більшість учителів нашої школи, переважно вчителі старої школи, вчили нас українською мовою, а між собою розмовляли російською мовою. І це нас, дітей, дратувало. Ми вважали, що ці вчителі, навчаючи нас, виявляють нещирість. Лебеденко ніколи ніде не говорив російською мовою. І навіть ті «пани», яким від постійного вжитку російської мови важкувато було розмовляти мовою своїх батьків, зверталися до Лебеденка по-українському. За це учні дуже любили цього вчителя, на його уроках ніколи ніяких порушень не було.

Саме того ранку вчитель Лебеденко провадив урок фізкультури в нашому класі на подвір’ї школи. Урок щойно почався. Ми стояли в шеренгах і дожидали команди вчителя. Та раптом я побачив, що до нас ідуть Микола Куліш і Дніпровський. Як тільки вони трохи наблизилися, Лебеденко відразу сказав нам:

— Навчання припиняється. Гуляйте.

Школярі розбіглися хто куди. А Лебеденко підійшов до письменників, привітався з ними, подавши обом руку, і вони, весело розмовляючи, як давні знайомі, усі троє вийшли з подвір’я школи.

Пізніше я здогадувався, що єднало Лебеденка з Миколою Кулішем та Дніпровским. Напевно, Лебеденко був також письменник. Я пригадав собі, що він учив нас таких пісень, яких я по тім ніде не чув і не знаходив ні в яких збірниках. Безперечно, він їх складав і сам створював музику до них.

Та недовго йому довелося творити. На самому початку тридцятих років Лебеденка забрало ґепеу. Вчителі й батьки учнів збирали підписи по селу з проханням, щоб ґепеу випустило Лебеденка. Вони тоді ще не дуже добре знали чекістів. Не знали того, що чека нікого, хто потрапляв до їхніх лабет, не випускає. Вони не знали й того, що багатьох з них чекає та ж доля, як і Лебеденка.

Розстріляло ґепеу Лебеденка разом з кількома селянами нашого села, звинувативши їх у причетності до Спілки визволення України.

Третій раз я побачив Миколу Куліша також у школі, але не в Чаплинській, а в Олешківській. Ми переїхали до Олешка, бо батька перевели туди на роботу в метеостанцію. Це було ранньою весною 1933 року. Я тоді вчився вже у сьомому класі. Була якраз перерва. Ми були на подвір’ї школи. Та ми не бігали й не гралися, як це завжди робили і тепер роблять діти в школах під час перерви, а, як старі діди, повмощувалися попід стінками напроти сонця. Ми навіть не розмовляли поміж собою. Над кожним з нас звисало велике горе. Ми дожидали смерті. Та ще й голодної. Багато хто з нас був уже пухлий. Де нам дожити до нового врожаю, коли зараз уже темніє в очах? Деякі наші товариші вже повмирали, то ж черга за нами. Ми тільки зростом і віком були діти, а думками ми були старими дідами, що приготувалися йти на той світі.

І ось тоді я побачив, як з дверей школи разом з директором вийшов Микола Куліш. На цей раз Дніпровського не було. Вони пройшли кілька кроків і зупинилися. Стояли мовчки і дивилися просто на нас. І мені здалося, а, може, це й справді було так, що на очах Куліша виступили сльози.

— Вся Україна… Вся Україна гине… — донеслися слова Миколи Куліша до наших вух.

He помер я тієї весни в Олешках, врятувався козельцями та рогозою, закінчив там семирічку. Найнявся на дослідну селекційну станцію ганяти горобців. А згодом поїхав до Херсона. Тітка моя, яка там жила, допомогла мені вступити до робітфаку при Херсонському педінституті. Нам, студентам, видавали по 300 грамів хліба на день, а в їдальні ми їли юшку з проса, хоч голодно, проте вже не вмреш.

Пам’ятаю, як Методій Гурович Устенко, викладач української літератури, з неприкритим сумом у голосі повідомив нам, що Микола Куліш відхилився від пролетарського напряму в літературі, і його заарештували.

— Як же це так? — дивувалися ми, студенти. — Зовсім недавно водили нас культпоходом до театру на його п’єсу «97»?

Дніпряни, 1981