Химера

ВИХОВАННЯ «ЛАСТОЧКОЮ»

«Ласточка» — це вже не бочка і не волокуша, які міг придумати всякий чекіст. Винахідник «ласточки» виказав і знання анатомії людського тіла, і знання механіки, і дотепність винаходу.

Чому ця тортура називається «ласточкою», такою лас-кавою поетичною назвою? Не знаю. Можливо тому, що основне знаряддя її—довгий шмат цупкого брезента — скидається на ластівчине крило, а можливо тому, що жертва мусить літати над землею так низько, як літають ластівки перед дощем.

А втім, цю назву придумав не сам винахідник і навіть не чекісти, виконавці винаходу. Назву цій тортурі дали жертви її, сміючись зі своєї долі. Чекісти мають іншу назву цій тортурі, та я її не знаю.

Людину ставлять посеред кімнати, де над головою звисає вмурований у стелю гак, розкручують брезент, форми ластівчиного крила, який на широкому кінці має рукави, а на обох краях його вшито залізні кільця. До вузького кінця приторочено ще й ремінь.

Накидають брезент на спину і всувають руки в рукави. Верхнє кільце має бути між плечима, якраз проти потилиці. Чекісти це добре знають і добре пильнують за тим, щоб кільце не збочило, бо тоді вийде тортура неповноцінною. Коли руки засунули в рукави і направили кільце, тоді починають обмотувати людину брезентом — «ласточкою» від гори до низу, від плечей до щиколоток. Руки у рукавах також попадають під брезент так, що людина не тільки не може підняти руку, а й не може пальцем поворухнути. Над щиколотками край брезенту зав’язують ремінцем, і вже перед чекістами не людська фігура, а мумія або сповита дитина. У такому сповитку людина не має у ногах опори, її можна штовхнути пальцем і вона впаде. Такий сповиток паралізує дії рук, падаючи, людина не спроможна захистити свою голову від ударів об цементну підлоіу

Коли «мумія» готова, тоді прив’язують за гак шнура й протягають його крізь обидва кільця на» ласточці» Нижній край шнура намотує собі на руку чекіст й упирається добре ногами, другий чекіст штовхає жертву в спину. Людина падає як колода. Та до самої підлоги тіло не долітає. За двадцять сантиметрів до землі шнур натягається і в один момент скручує тіло в підкову. Тоді тріщить хребет і кров б’є через вуха, рот і ніс. Якщо вам в останній момент ваш інстинкт підказав задерти голову догори, обличчя ваше залишиться ціле. Якщо ні — ніс ваш буде розчавлений, зуби повилітають, а то й потрощаться ваші щелепи.

На таких тортурах, крім чекістів, буває присутній також табірний лікар. Табірний лікар добрий знавець усіх тортур і тих наслідків, які вони завдають. Після першого поштовху табірний лікар підходить до жертви й оглядає її. Він наказує чекістам повторити або й третій раз штовхнути, якщо жертва виказує занадто багато ознак життя.

«Ласточка» — чекістська кара, розрахована на смертний кінець. Табірному в’язню, виснаженому працею понад людську силу та голодом, достатньо одного поштовху, щоб він ніколи не став на ноги.

Мені пощастило. Я після двох поштовхів під тортурою «ласточки» залишився живий, а за півроку став на ноги. Врятувала мене дужа сила в моєму молодому тілі та ще те, що я не надто був виснажений голодом.

Потрапив я під «ласточку» за особливих обставин. А втім, чогось особливого не було. Багато в’язнів попадає під «ласточку» за подібні вчинки.

Наша бригада довбала дірки у вічній мерзлоті під вибухівку. Один тримає лома, а другий б’є кувалдою. За кожним ударом треба повернути лома. Дірка поглиблюється на 1–2 міліметри після кожного удару. За кілька хвилин напарники міняються, бо той, що б’є кувалдою, швидко втомлюється, а в того, що тримає лома, шкарубнуть пальці від морозу, що проймає навіть крізь хутряні рукавиці.

Нас стерегло троє чекістів, озброєних карабінами. Бригадир наш трохи осторонь бригади був зайнятий «роботою».

Він зводив рахунки зі своїм ворогом латишем. Латиш стояв перед ним на колінах, затуляв своє обличчя руками і раз у раз повторював ті самі слова:

— Прігадіра, памілуй… прігадіра, памілуй… прігадіра, памілуй…

Вже латишеве обличчя суцільна рана, вже на пальцях його рук виступали кістки, а бригадир все бив і бив його уламком дошки з неослабною силою.

І коли вже перед латишем створилася калюжа замерзлої крові, я не зміг більше дивитися на це видовище і сказав:

— Слухай, бригадире! Може, вже годі?

Бригадир рвучко повернув голову в мій бік і вп’явся в мене своїми налитими кров’ю очима.

— Ти… Смієш вказувати мені?! — вирвалося з його рота, і він кинувся на мене з уламком дошки.

Не спромігся я ухилитися, і бригадир оперезав мене по в’язах. Наче гарячим окропом, обпекло мені шию. Від того болю збудилися всі клітини мого тіла. Не встиг бригадир замахнутися вдруге, як я вхопив з землі лома й оперіщив бригадира по руках. Бригадир скривився від болю, випустив з рук уламок дошки, опустив руки і так присів, ніби збирався танцювати навприсядки. Я ще раз бацнув ломом йому по в’язах, по тому самому місці, по якому він ударив мене. Він струснувся увесь, закинувши голову аж на плечі, але не впав, лише оперся лівою рукою об землю, згодом встав, захитався, і пішов, плутаючи ногами у напрямку до латиша. Бригадир пройшов не далеко. Він упав обличчям у калюжу крові, яку він наточив з латиша. А латиш уже не міг стояти й навколішках. Він силкувався сісти, проте не спромігся, і впав коло бригадира.

Наші ж сторожі—чекісти, доки бригадир бив латиша, спокійно спостерігали, усміхаючись, та як я уперіщив бригадира ломом, вони ворушилися. Один з них віддав свого карабіна своєму товаришеві, сам підбіг до мене, вхопив мене за руку і почав витягати мене з гурту в’язнів. їхній намір був зрозумілий — відтягти далі від бригади та вбити мене. Я не піддався, я упирався ногами, вхопився руками за вбитий у землю лом, і чекістові було не під силу мене витягти з гурту. Тоді йому на допомогу прийшов другий чекіст. Вони почали вдвох мене витягати. Та я хапався за своїх товаришів в’язнів, і вони обоє не спромоглися мене витягти з місця праці. Третій чекіст не наважувався покинути зброю та допомогти двом першим. Чекісти відступили, а я добув у бригаді до кінця робочого дня.

З роботи нас гнали голим засніженим полем. Попереду четверо зеків тягли санки з інструментом, поверх якого поруч (лежали бригадир і латиш). Латиш зрідка видавав приглушений стогін, бригадир ознак життя не виявляв.

На півдорозі чекісти зупинили нас. Двоє з них зненацька підскочили до мене і вхопили мене за руки. Вони смикнули мене в бік, та мій інстинкт спрацював швидше за їхні дії. Я вирвав свої руки з їхніх обіймів і вхопився за товаришів.

Тут обізвався мій земляк Андрій.

— Що ви хочете? Ви хочете, щоб ми вас обеззброїли? — гукнув він до чекістів.

Це налякало наших сторожів, і вони довели нас до прохідної табору

Та ми з земляком Андрієм до табору не зайшли. Ми обоє з ним попали під «ласточку». Я — перший, він — другий. Та доля його виявилася менш милосердною, ніж моя. Після тортур над нами, я Андрія більше ніколи не зустрічав.

Дніпряни, 1977