Химера

У ТРОЛЕЙБУСІ

— Громадяни! Проходьте до переду, там ще є місце. Середина! Просуньтеся трохи, тут люди висять на сходах! — кричить на весь голос кондукторка, але її ніхто не слухає, бо спереду людей не менше, ніж ззаду.

Дощ торохтить по металевому даху тролейбуса й краплями спадає на пасажирів. Відійти нема куди, і той, на кого падають краплини брудної води, покірно терпить…

З середніх лавок чується голос:

— Гроші беруть добрі, а залатати дах не хочуть.

Це говорить пасажир у робітничій куртці. Він зі злістю витирає зі своєї шиї брудну воду брудною долонею. Поруч нього сидить оброслий салом напівлисий чоловік. На його масному безликому обличчі бігають маленькі оченята й хмуряться білі, як свиняча щетина, брови.

— А ви напішітє аб етом в тралєйбусноє управлєніє, —рекомендує він своєму сусіді.

— Пиши вже ти, а я вже написав раз на десять років Воркута. Це тобі не Франц — Йосиф і не Пілсуцський, що за страйк по тижню криміналу давали. Тут ходи голодний і кричи, що ти щасливий, а скажеш, що ти голодний, тебе поженуть до Сибіру.

— Вот ви дагаварітєсь, што апять пападьотє на Варкуту.

— Та засилайте куди хочете. Тепер вже нам нічого не страшно. Воркута — так Воркута. Голому розбій не страшний. Ви й тут нам Воркуту зробили.

Оброслий салом морщить своє безлике обличчя та оглядається довкола, ніби шукає підтримки серед пасажирів. Але пасажири палять його своїми поглядами, і в їхньому суворому мовчанні він розгадує одноголосний вирок собі. Він схиляє свою круглу голову й відвертається сам від себе.

Саме в цей час зі стелі брудна краплина ляпнула йому на самісіньку лисину, так що безликий аж підскочив на місці, крутнув головою і почав оглядатися, ніби шукаючи винуватця, але побачив довкола себе зловтішні усмішки і сховав свої очі під насуплені брови.

Львів, 1964