Хоч як би Бранко Петрович не намагався, він все одно не міг зосередитися на роботі. Взагалі-то, його робота в стайні не вимагала від нього абсолютної концентрації уваги. Більшу частину часу він годував і напував коней та кидав лопатою кінське лайно на транспортер; ця робота допомагала йому підтримувати своє кремезне тіло у добрій фізичній формі. Тож його мозок мав багато вільного часу для обмірковування нюансів, вираховування слабких місць і складання планів — як правило.
Але сьогоднішній день явно був винятком із цього правила.
Це він подав ідею найняти Гаса Волдрона. Його попрохали знайти чоловіка кремезного, з крутою вдачею — от Гас і спав йому на думку. Так, він знав, що часом Гас буває некерованим, але хіба ж міг він передбачити, що той запросто візьме і відпанахає комусь голову мечем!? Боже ж мій — та навіть довбані наркобарони у Колумбії — і ті не викидали таких коників! Принаймні, на публіці.
Бранко відчував: щось було негаразд. Того ранку він намагався додзвонитися Гасу, але і ніхто не відповідав. Він намацав старий шрам на лобі і відчув біль, який завжди з'являвся тоді, коли справи йшли кепсько. Не роби нічого, що могло б привернути увагу — так йому сказали, фактично це був наказ; саме це він і переказав Гасові. Носилися з цим попередженням, як чорт із бубном! Робити йому більше нема чого — тільки сидіти й думати, як би не привернути чиюсь увагу!
Раптом його охопила паніка. Треба змотувати вудочки, поки ще не пізно! Бранко кинувся через стайню і відчинив стійло, де норовиста дволітка привітно замахала йому хвостом. У кутку стояла накрита діжка з кінським кормом. Він зняв кришку, засунув усередину руки і, розгрібаючи зернятка, витяг з діжки торбинку. Бранко потримав її у руці, наче зважуючи, а потім запустив у торбу руку і видобув звідти блискучу статуетку здибленого коня, недоладно оздоблену діамантами та рубінами. На якусь мить затримавши погляд на статуетці, він знову став порпатися у торбинці і витяг з неї підвіску зі смарагдами у срібній оправі. Вмісту цієї торбинки з лишком вистачало для того, щоб круто змінити життя. Бранко Петрович знав, що коли він виявлятиме обережність і не поспішатиме, то діамантів та інших коштовних каменів, що були на цих витворах мистецтва, вистачило б йому придбати собі кооперативну квартиру десь на півдні Штатів — це завжди було його мрією, яка після вигнання з поліції почала здаватися нездійсненною; окрім квартири, він міг також придбати багато-багато іншого.
Зачинивши хвіртку, Бранко пішов проходом між стійлами і вже майже дійшов до дверей стайні, аж раптом почув, як заіржав і неспокійно забив копитами якийсь кінь, явно чимось стривожений. Потім озвався ще один кінь, після нього — іще один. Обернувшись, Петрович кинув погляд вздовж проходу, та нічого не побачив, хоча і чув гармидер, бо тепер усі коні у стайні стривожено іржали і били копитами.
І тут він побачив, що то було.
А то було пасмо диму, що тягнулося з порожнього стійла у самому кінці приміщення.
Найближчий вогнегасник знаходився посередині проходу; Бранко добіг до нього, поклав торбу з трофеями на підлогу, висмикнув балон із затискачів і кинувся до порожнього стійла в кінці стайні. На цей момент пасма диму вже перетворилися на клуби. Відчинивши хвіртку, він побачив, що то горіла купа соломи у кутку. Висмикнувши шпильку, він натиснув на ручку і швидко загасив вогонь. І тут Бранко раптом згадав, що не минуло ще й години, як він завершив роботу в цьому стійлі. Тоді тут ніякої купи не було — просто солом'яна підстилка, яку він власноруч розгріб по підлозі.
Петрович хутко покинув стійло, придивляючись в усі боки і прислухаючись. Але прислухатися сенсу не було, бо через перелякане іржання коней, декотрі з яких стали несамовито битися об хвіртки та бокові загорожі, щось почути було просто неможливо.
Він подивився у протилежний кінець проходу і побачив нові пасма диму. Чорт забирай! Окрім нього, тут був іще хтось. Раптом він згадав про торбину з коштовностями. Треба піти й забрати її. Від неї залежали всі його плани на подальше життя. Кинувши вогнегасник, Бранко побіг за торбою, підхопив її і — враз зупинився.
А коні?
Він не міг так просто втекти — треба було якось їх рятувати.
Він рвучко висмикнув засув і ледь встиг відскочити назад, як через хвіртку кулею вилетів кінь. Ще один засув — і ще один кінь прожогом вилетів із стійла. Удари його копит оглушливо загуркотіли у зачиненій стайні. Йому лишилося випустити ще трьох коней, як раптом чиясь сильна рука сталевою хваткою зімкнулася на його шиї.
— Не пручайся, — сказав чийсь спокійний голос просто у вухо Бранко. — Не роби так, щоб я тебе покалічив.
Бранко закляк від переляку і несподіванки. Хватка була міцною, професійною. У нього ані на мить не виникло сумніву, що цей чоловік жартує.
Його швидко відтягли до дверей стайні, де він відчув, як нападник схопив його за п'ясть, потім до шкіри торкнувся холодний метал, і — порухом швидшим, ніж це міг зробити Петрович у кращі дні своєї роботи в поліції, його руку пристебнули наручниками до важких дверей. Потім чужинець змінив руку на його шиї і повторив процедуру, розіп'явши, таким чином, Бранко на проході.
Троє коней, що і досі залишалися у своїх стійлах, іржали і несамовито гепали копитами у дерев'яні перегородки, а язики полум'я підкрадалися до них все ближче і ближче.
Нападник пірнув під праву руку Бранко, випростувався, взяв його за п'ясть і без певного зусилля зламав йому великий палець.
Бранко несамовито заверещав від болю і почав брикатися обома ногами, але кривдник вчасно відскочив убік.
— Що тобі від мене треба!? — верескнув колишній коп.
— Імена, — сказав чоловік, і голос його майже загубився посеред того гармидеру, який вчинили коні. — І швидше. У нас менше часу, ніж ти думаєш.
— Які імена?
Бранко помітив, як очі незнайомця спалахнули люттю; він простягнув руку і схопив його за ліву п'ясть. Але цього разу йому потрібен був не палець — схопивши його ще й за передпліччя, він раптово, зі страшною силою натиснув на п'ясть і зламав її. Нестерпний біль простромив Бранко з голови до п'ят, на якусь мить він втратив свідомість, а його волання навіть перекрило той шум, що зчинили очманілі від жаху тварини.
Він поглянув перед собою: нападник стояв неподалік, байдуже дивлячись на нього крізь дим, що все густішав.
— Мені потрібні імена. Імена твоїх приятелів, з якими ти їздив на екскурсію до музею.
Бранко закашлявся, безпорадно вдивляючись через плече незнайомця туди, де тріщали охоплені вогнем дерев'яні балки. Тягнути з відповіддю було небезпечно.
— Гас, — бовкнув він перелякано. — Гас і Мітч. Це все, що я знаю.
— Мітч — як його прізвище?
Бранко поквапився з відповіддю.
— Ейдсон. Мітч Ейдсон. Це все, що я знаю, клянусь Богом.
— Мітч Ейдсон?
— Саме так. Це було зроблено навмисне — ізольовані ланки, це така система підпорядкування, знаєш?
Незнайомець пильно подивився на нього і кивнув.
— Знаю.
«Дякувати Богові, цей довбаний придурок вірить мені».
— А тепер відстебни ці грьобані наручники, — став благати Бранко. — Нумо, мерщій!
— А де я зможу знайти цього Мітча Ейдсона? — запитав чоловік. Він уважно вислухав гарячкові пояснення Бранко, а потім мовив: — З вами був четвертий. Опиши мені його.
— Я не бачив його обличчя, на ньому була лижна маска, він ніколи цю хріновину не знімав. Вона була на ньому і тоді, коли ми вдягли на себе шоломи і всю іншу фігню.
Незнайомець знову кивнув.
— Гаразд, — пробурмотів він, а потім обернувся і пішов геть.
— Гей! ГЕЙ! — заволав Бранко йому услід.
Але чоловік не обернувся. Він пішов до протилежного кінця і зупинився лише для того, щоб підняти торбу з поцупленими із музею реліквіями.
— Не залишай мене тут! — благально заволав Бранко.
І тут він второпав, що збирався зробити його кривдник: той став випускати решту коней.
Бранко несамовито заверещав, коли зі свого стійла вискочила гніда в яблуках кобила, а за нею — дві інші. І ось вони вже неслися на нього галопом з виряченими від страху очима, роздутими ніздрями, а позаду них палав вогонь, створюючи таке враження, що ці коні вискочили з самого пекла.
А він стояв розіп'ятий на дверях стайні, перекриваючи оскаженілим тваринам єдиний шлях до порятунку.