Останній тамплієр

82

Наступні кілька днів проминули в уповільненому ритмі. Ранок Тес проводила з Рейлі, а потім робила тривалі прогулянки і поверталася в обідній час. Під вечір вона знову виходила гуляти, зазвичай до руїн замку, звідки любила спостерігати, як призахідне сонце розчиняється у мерехтливих водах Егейського моря. Ця остання частина денного розкладу подобалася їй найбільше. Їй було приємно сидіти собі у спокійних роздумах на пагорбі, вдихаючи запахи шавлії та ромашки, що доносилися схилом; природа діяла на неї заспокійливо, дозволяючи хоч ненадовго забути про той невеличкий згорток, що лежав у неї в кімнаті і весь час полював на її думки і почуття.

Під час прогулянок Тес зустрічала багато людей, місцевих мешканців, котрі ніколи не шкодували для неї привітних посмішок і завжди знаходили час трохи поговорити з нею; на третій день вона вже встигла вивчити майже всі вулички та провулки міста і тому почала наважуватися на більш далекі подорожі. Під пасторальний звуковий супровід криків віслюків та дзеленчання дзвоників на шиях кіз Тес досліджувала потаємні куточки острова. Вона здійснила навіть далеку подорож до крихітного острівця Сан-Еміліаноса, де блукала серед ікон його свіжовибіленої церкви і гуляла усіяним галькою берегом, споглядаючи морських їжаків, що усіяли прибережні камені на невеликій глибині. Тес відвідала також просторий монастир у Панормітісі, де зустріла, на свій подив, трьох афінських бізнесменів сорока з гаком років, які жили у по-спартанському обставлених кімнатах для гостей. Вони повідомили їй, що приїхали туди на кількаденний відпочинок і роздуми з метою — як вони загадково визначили — «духовного відродження». Уникнути присутності Церкви на острові було фактично неможливо. Церква була центральною спорудою в кожному селі, і острів Симі, як і всі грецькі острови, мав десятки маленьких капличок, що стриміли на вершині буквально кожного пагорба. Куди б не ходила Тес, всюди виднілися ознаки впливу Церкви, але, як не дивно, цей факт її зовсім не пригнічував. Навпаки — Церква здавалася органічною, невід'ємною частиною життя остров'ян, своєрідним магнітом, що притягував докупи і зближував місцевих мешканців, даючи їм втіху та силу.

Стан Рейлі невпинно покращувався. Він почав легше дихати, набряки на губах та повіках зменшилися, а зі щік зійшла воскова блідість. Тепер він уже був у змозі гуляти навколо будинку і якось вранці сказав, що вони не можуть залишитися на острові назавжди, сховавшись від решти світу — стан його здоров'я вже дозволяє їм розпочати приготування до повернення. Виходячи вранці з дому на чергову прогулянку і несучи на своїх плечах тягар вагою, здавалося, в цілий світ, Тес розуміла, що незабаром їй доведеться таки починати розмову з Рейлі про свою знахідку, бо далі тягнути з вирішенням цієї проблеми вже не можна було.

Решту ранку вона провела у Маратонді, де витягла з-під каменя скриньку, в якій знаходився сувій, і вже була на підході до будинку лікаря, як тут несподівано перед нею постали дві тітоньки, що приносили їй одяг та їжу. Вони щойно вийшли з маленької церкви і явно були раді своїй зустрічі з нею. Вони розповіли Тес, що вже чули про одужання Рейлі, сердечно і щиро обнімали її. Жінки в унісон жестикулювали і кивали головами, висловлюючи свою непідробну радість, яка йшла з глибини їхніх душ. Їхні чоловіки теж були з ними. Вони тиснули їй руку, їхні обличчя світилися приязню і співчуттям, а потім усі четверо пішли собі перевальцем, час від часу обертаючись, щоби ще раз помахати їй на прощання рукою і подарувати радісну посмішку. Тес залишилася стояти, заглибившись у свої думки і спостерігаючи, як віддалялися її знайомі.

Цей епізод і став останньою краплиною. Раптом нею заволоділа та бентежна думка, що вже кілька днів пробивалася до її свідомості, долаючи набуті протягом життя цинічні інстинкти, думка, яку вона намагалася не помічати — до цього моменту.

«Я не зможу заподіяти їм таке лихо», — збагнула Тес.

Ні їм, ні мільйонам таких, як вони. Ця думка не йшла у неї з голови ні вдень, ні вночі відтоді як вона знайшла згорток. Всі, абсолютно всі, кого їй довелося зустріти за останні кілька днів, були до неї беззастережно великодушні й добрі. Доброта і великодушність були невід'ємними рисами цих людей. І багатьох-багатьох інших людей в усьому світі.

Якщо оприлюднити знайдений рукопис, то це зруйнує їхні життя, зробить їх нещасними.

Вона аж заклякла на місці, настрашена можливими наслідками такого кроку. «Якщо Церква надихає людей на таку поведінку, навчає їх бути такими безкорисливими і людяними, особливо в нашу цинічну епоху, то значить, вона чинить правильно, — подумала Тес. — Значить, ця справа варта того, щоб її всіляко оберігати і підтримувати. І неважливо, що віра ґрунтується на прикрашеній правді. Мабуть, взагалі неможливо створити щось здатне викликати у людини феноменальний підйом її душевних сил, якщо залишатися у строгих рамках реального світу».

Мовчки спостерігаючи за двома парами, що, танучи вдалині, поверталися до свого звичного життя, Тес не вірила, що колись могла навіть думати про інший вибір.

Тепер вона знала, що не зробить цього ніколи.

Але вона знала також, що зволікати більше не можна і що їй треба поговорити про це з Рейлі.

Увечері, після того як їй вдалося цілий день уникати Рейлі, Тес повела його до руїн замку. Вона тримала Рейлі за руку спітнілою долонею, а в іншій руці міцно стискала зав'язаний вузликом кардиган. Сонце майже сховалося за обрієм, і небо світилося легкою рожевою імлою, що іще зберігала в собі залишки денного світла.

Вона поклала вузлик на напівзруйновану стіну і обернулася до Рейлі. Їй було важко витримувати його погляд, а в роті у неї пересохло.

— Я... — Несподівано Тес завагалася. А може сховати рукопис, нічого не розповідати Рейлі і забути про нього? Може краще б йому не знати про її знахідку, особливо враховуючи те, що трапилося з його батьком? Може, вона зробить йому величезну послугу, приховавши той факт, що вона знайшла писання Єшуа, бачила їх, торкалася їх рукою?

Ні. Хоч як би їй не хотілося приховати правду, Тес знала, що вчинити так було б помилкою. Їй не хотілося кривити з ним душею. На її вік уже вистачило власної неправдивості. У глибині душі все-таки жевріла надія, що, попри всі недавні негаразди, у них з Рейлі може бути спільне майбутнє, а як же вони зможуть стати близькими людьми, коли між ними лежатиме така страшна невисловлена неправда?

Раптом вона збагнула, що довкола запанували оглушлива тиша і непорушність. Горобці, що цвірінькали ще зовсім недавно, позамовкали, наче усвідомлюючи важливість моменту. Тес зосередилась і зробила ще одну спробу.

— Вже кілька днів я хотіла дещо тобі розповісти, дійсно хотіла, але мусила почекати, доки ти достатньо одужаєш.

Рейлі поглянув на неї з непевністю і здивуванням. Вона знала, що її збентеженість була очевидною.

— Про що саме? — спитав він.

Тес відчула, як її тіло напружилося, наче тятива лука.

— Мені треба дещо тобі показати, — мовила вона спокійно. Потім повернулася, розгорнула складки кардигана і дістала з-під них сувій.

Подив промайнув обличчям Рейлі. Широко розкритими від здивування очима він дивився на Тес. Здавалося, проминула ціла вічність, перш ніж він запитав:

— Де ти це знайшла?

Тепер, коли з душі Тес нарешті упав величезний тягар, слова наче застрягли у неї в горлі від нестримного бажання розповісти все і одразу.

— Сокола викинуло на берег через дві затоки від тієї, де знайшли нас. Він так і залишився прикріпленим до надувних підйомних подушок.

Тес спостерігала, як Рейлі взяв шкіряний сувій, покрутив у руках, а потім зазирнув усередину і придивився до однієї з сторінок.

— Як дивно... Він ніби... тривіально, так просто. — Повернувшись до Тес, Рейлі запитав: — А мова? Ти можеш її прочитати?

— Ні. Можу лише сказати, що це — арамейська.

— Наскільки я розумію, саме цією мовою документ і має бути написаний.

— Так, — занепокоєно мовила Тес.

Рейлі, поглинутий якоюсь думкою, відсторонено і навіть байдуже роздивлявся давній сувій.

— І що ти на це скажеш? Він — справжній?

— Не знаю. Схоже на те, але сказати напевне можна лише після лабораторних досліджень. Для визначення справжності існує багато тестів: вуглецеве визначення дати, аналіз складу паперу та чорнил, перевірка тексту на послідовність та однорідність... — Тес зупинилася і нервово зітхнула. — Але тут іще така річ, Шоне... Я не думаю, що нам слід передавати рукопис до лабораторії. Не треба, щоб хтось піддавав його тестам.

Рейлі спантеличено відкинув назад голову і отетеріло поглянув на Тес.

— Що ти хочеш сказати?

— Я хочу сказати, що, на мою думку, нам слід взагалі забути, що ми його знайшли, — категорично мовила вона. — Ми мусимо спалити до біса цю штуку і просто...

— І просто що? — перепитав Рейлі. — Поводитися так, наче рукопису ніколи не було? Ми не можемо цього зробити. Якщо він несправжній, якщо це підробка, до якої вдалися тамплієри, або якась інша містифікація, то для клопоту немає підстав. Якщо ж він дійсно справжній... Що ж, тоді...

Рейлі насупився і голос його завмер.

— Тоді ніхто і ніколи не має про це дізнатися, — наполягала Тес. — Боже, я шкодую, що про це розповіла.

Рейлі приголомшено поглянув на Тес.

— Тут чогось бракує, чи мені здалося? А як же бути з висловом «люди заслуговують на те, щоб знати правду»?

— Я помилялася. Гадаю, це вже не має великого значення. — Вона тяжко зітхнула. — Знаєш, скільки я себе пам'ятаю, я бачила одні лише вади Церкви. Кривава історія, пожадливість, скандали, архаїчний догматизм, нетерпимість. Церква стала об'єктом для глузування... Я і досі дотримуюся думки, що в цій організації багато чого треба змінити раз і назавжди — це безперечно. Втім, ніщо не є бездоганним, правда ж? А якщо взяти до уваги позитив, якщо згадати про ту великодушність, про те співчуття, на які вона надихає... Ось де криється справжнє чудо.

Раптом почулися повільні, ритмічні оплески. Їхнє відлуння рознеслося безлюдними руїнами і налякало Тес.

Поглянувши в той бік, звідкіля лунав звук, вона побачила, як із-за камінної стіни вийшов Венс. Він продовжував плескати в долоні, повільно і щоразу по-іншому, не зводячи з неї очей. Рот його перекривила гримаса, яка вселяла страх.