Останній тамплієр

6

Зі свого місця, за великим столом з червоного дерева, кардинал Мауро Бруньйоне окинув поглядом апартаменти з дуже високою стелею, що знаходилися неподалік від центру Ватикану, і запитально подивився на колег-кардиналів. Як старший за саном — а він був кардиналом-єпископом — Бруньйоне нарочито уникав сидіти на чолі столу. Його втішала нагода зберігати тут демократичну атмосферу, навіть усвідомлюючи, що все одно його думка візьме гору. Він знав і сприймав це без жодної зарозумілості й ставився до цього суто прагматично. Адже комітети без керівників ніколи нічого не досягали.

Проте теперішня трагічна ситуація не потребувала ні лідера, ні комітету. Вона була такою, що Бруньйоне мав впоратися з нею самотужки. До такого висновку він дійшов, як тільки побачив запис новин, трансльованих по всьому світу.

Його погляд зупинився на кардиналові Рієнці. Хоча і був він наймолодшим з них, і всього лише кардиналом-дияконом, але Бруньйоне вважав його за свою найближчу довірену особу. Подібно до інших, що сиділи за столом, Рієнці мовчки вчитувався в повідомлення, що лежало перед ним. Він підвів очі й зустрівся поглядом із Бруньйоне. Молодий чоловік, як завжди серйозний і блідий, не забарився багатозначно прокашлятися.

— Як таке могло трапитися? — запитав один достойник. — У центрі Нью-Йорка? У столичному музеї? — Він скрушно похитав головою.

«Яку дурницю він верзе», — подумав Бруньйоне. У Нью-Йорку може трапитися все що завгодно. Хіба знищення Всесвітнього торгового центру не слугує тому доказом?

— Хоч архієпископ не постраждав, слава Богу! — похмуро констатував один із кардиналів.

— Схоже, грабіжникам вдалося сховатися. Уже відомо хто стоїть за цим... жахіттям? — запитав інший.

— Це земля злочинців і психів, яких надихають їхні аморальні телепрограми і садистські відеоігри, — зауважив хтось.

— Але навіщо вони так вирядилися? Червоні хрести на білих мантіях. Вони видавали себе за тамплієрів? — запитав кардинал, який першим почав розмову.

«Почалося», — подумав Бруньйоне.

Саме це і було причиною його неспокою. І дійсно — а навіщо злочинці маскувалися під рицарів-тамплієрів? Може, грабіжники випадково вибрали саме такий прикид, схопивши першу ліпшу одежину? А що, коли одіяння чотирьох вершників мало більш глибоке, а можливо — і символічне значення?

— А що це таке: багатошестеренчастий роторний шифрувальний пристрій?

Бруньйоне різко поглянув на того, хто це сказав. Питання поставив найстарший за віком кардинал.

— Як ви сказали? Багато?..

Старий короткозоро примружився, розглядаючи розданий усім документ.

— Експонат 129, — прочитав він уголос. — Шістнадцяте сторіччя, багатошестеренчастий роторний шифрувальний пристрій. Довідковий номер VNS 1098. Я ніколи про нього не чув. Що це?

Бруньйоне удав, що не чує, бо заглибився у вивчення документа, який представляв собою роздрук електронного листа з приблизним переліком речей, викрадених під час нальоту. Знову він відчув нервовий дрож — той самий, який відчув, вперше побачивши пристрій у списку. Він намагався не виказувати свого хвилювання. Не підводячи голови, він мигцем оглянув всіх присутніх за столом. Схоже, ніхто більше не зреагував. Утім, що тут дивного? Про цей пристрій знають далеко не всі.

Відсунувши аркуш, він відкинувся в своєму кріслі.

— Як би там не було, — заявив він сумовито, — ці бандити викрали його. — Кинувши погляд на Рієнці, він злегка нахилив голову. — Візьміть на себе клопіт інформувати нас про розвиток подій. Зв'яжіться з поліцією і попросіть їх тримати нас в курсі розслідування.

— Напевно, з ФБР, — виправив Рієнці, — а не з поліцією.

Бруньйоне здивовано звів брови.

— Американський уряд дуже стурбований тим, що сталося, — пояснив Рієнці.

— І недивно, — кинув через стіл старий кардинал. Бруньйоне заспокоївся, побачивши, що старий шкарбан, схоже, забув про шифрувальний пристрій.

— Це дійсно так, — продовжив Рієнці. — Мене запевняли, що буде зроблено все можливе.

Бруньйоне схвально кивнув, потім дав знак Рієнці продовжувати нараду, водночас даючи йому зрозуміти: час закінчувати.

Люди завжди ставилися до Мауро Бруньйоне з повагою. І він, схоже, про це здогадувався. Будучи людиною незвичайної сили, кардинал завжди викликав у оточуючих довіру до себе. Він розумів, що якби не ризи, то його приймали б за кремезного фермера з Калабрії; ним би він і залишився, якби Церква не призвала його служити Господові понад п'ятдесят років тому. Його грубувата зовнішність і уміння тримати себе, вироблене протягом багатьох літ, спершу діяли на оточуючих заспокійливо, тож вони розуміли, що перед ними — звичайнісінький священнослужитель. У принципі, це відповідало істині. Але його високий церковний сан спонукував багатьох до цілком логічного припущення, що Бруньйоне є змовником та інтриганом. Треба віддати йому належне — він таким не був, але нікого в цьому не спромагався переконувати. Іноді це корисно — давати людям можливість вибудовувати припущення, хоча, діючи у такий спосіб, ви вже є, в певному сенсі, інтриганом.

Десять хвилин опісля Рієнці розпустив збори.

Коли кардинали поодинці покидали кімнату, а Бруньйоне вийшов через інші двері й рушив коридором до сходинок, які вивели його з будівлі в пустинний внутрішній двір. Крокуючи критою цегляною доріжкою, він пройшов через Бельведерський двір повз всесвітньо відомої статуї Аполлона і попрямував до споруд, у яких розміщувалася частина величезної бібліотеки Ватикану, «Archivio Segreto Vaticano» — секретний архів.

Було б неправдою сказати, що архів повністю зачинено для відвідувачів. 1998 року значну частину його офіційно відкрили для відвідин ученими і дослідниками, які могли, принаймні теоретично, користуватися строго контрольованими документами. Серед сумнозвісних документів, що зберігаються на полицях завдовжки сорок миль, є написані від руки матеріали судового процесу над Галілеєм, а також клопотання від короля Генріха VIII з проханням про ануляцію шлюбу.

Але туди, куди прямував Бруньйоне, стороннім вхід заборонено.

Прагнучи залишатися непоміченим як обслуговуючим персоналом, так і ученими, що порпалися в запорошених залах, він тишком-нишком проник у розташоване нижче велике і тьмяне приміщення сховища. Потім спустився вузьким спіральним східцями до невеликого передпокою, де біля елегантно вирізьблених дубових дверей стояв швейцарський гвардієць. Ледь помітного кивка голови немолодого кардинала було достатньо для того, щоб охоронець набрав комбінацію цифр на панелі замка і відчинив йому двері. Масивний засув лунко клацнув, і відгомін покотився в порожнечу вапняковими сходинками. Не кажучи ні слова, Бруньйоне прослизнув у склеп циліндричної форми, і двері зі скрипом зачинилися за ним.

Переконавшись, що у приміщенні, яке нагадувало печеру, більше нікого немає, він пройшов туди, де розміщувалася довідкова література. Його очі поступово звикали до тьмяного освітлення. Здавалося, що склеп аж гудів від пануючої там всеосяжної тиші. Це був досить дивний ефект, який колись дратував Бруньйоне, доки він не дізнався, що в приміщенні дійсно лунав гул, але — поза межею чутливості його вух. Його джерелом була високоефективна система терморегуляції, що підтримувала в приміщенні постійну температуру і вологість. Коли Бруньйоне наблизився до потрібної шухляди з картками, він відчув, як пришвидшився його пульс у цій регульованій сухій атмосфері. Кардинал не любив це місце, але зараз був особливий випадок. Тремтячими руками заходився він перебирати ряди карток. Те, що він шукав, не числилося в жодному з інших відомих каталогів і довідників архівних колекцій, навіть у колосальній картотеці «Schedario Garampi»[1], що налічує понад мільйон карток із відомостями майже про все, що зберігалося в архіві аж до вісімнадцятого сторіччя. Але Бруньйоне знав, де шукати. Незадовго до смерті його наставник подбав про це.

Його увагу привернула одна картка, і він витягнув її з шухляди.

З наростаючим неприємним передчуттям Бруньйоне переглядав стоси документів і книг. В атмосфері гнітючої тиші зі всіх полиць звисала безліч потріпаних червоних стрічок, якими було обмотано офіційні документи. Вважається, що саме ці стрічки, що тяглися за документами і колись були неодмінним атрибутом канцелярій, і покликали до життя такі поняття, як «тяганина» і «канцелярщина». Пальці кардинала завмерли, коли він, нарешті, натрапив на те, що шукав.

Не без великих зусиль дістав Бруньйоне великий і дуже старий фоліант у шкіряній обкладинці і поклав його на письмовий стіл.

Сівши, він став нашвидкуруч проглядати цупкі, багато ілюстровані сторінки, що гучно шаруділи в тиші. Попри ідеальні умови зберігання, їм не вдалося встояти проти руйнівного впливу часу. Пергаментні сторінки було явно пошкоджено, залізо, що входило до складу чорнил, зазнало корозії. У результаті — в красиві, витончено виведені митцем літери, украпилися дрібні, іржаві штрихи.

Бруньйоне відчув, як пришвидшився його пульс: лишилося зовсім небагато. Йому перехопило подих, коли на наступній сторінці перед ним постало те, що він шукав. Кардинал побачив малюнок, на якому було зображено хитромудрий пристрій із зчепленими між собою шестірнями і важелями. Поглянувши на список викраденого, він сам собі кивнув.

У Бруньйоне почали боліти очі. Трохи потерши їх, він знову втупився у малюнок, відчуваючи, як в ньому закипає тиха лють. Цікаво, через чиє злочинне недбальство це могло статися? Він злився на себе, розуміючи, що пристрій ніколи не повинен був покидати межі Ватикану. Бруньйоне рідко гаяв час на підтвердження або обдумування очевидного, і те, що він робив це зараз, лише підкреслювало ступінь його тривоги через те, що сталося. Це ще м'яко сказано: тривоги. Він був приголомшений, як був би і будь-хто інший, знай він про надзвичайно важливе значення цього старовинного пристрою. На щастя, було украй мало тих — навіть тут, у Ватикані, — хто знали про легендарне призначення незвичайного механізму.

Ми самі винуваті в тому; що трапилося. Надто вже ретельно намагалися ми не привертати увагу до цього пристрою.

Відчувши несподівану спустошеність, Бруньйоне випростувався. Перш ніж покласти книгу на полицю, він навмання вклав назад витягнуту із шухляди картку. Ще бракувало, щоб хтось натрапив на неї!

Бруньйоне важко зітхнув, несподівано відчувши на плечах вантаж усіх своїх сімдесяти років. Він зрозумів, що загроза виходить не від якогось надто допитливого вченого або фанатика-колекціонера. Хто б не стояв за всім цим, він чудово знав, що шукає. Цю людину потрібно зупинити, перш ніж захоплена злочинним способом здобич розкриє свої таємниці.