Останній тамплієр

2

— Мамо, я хочу в туалет! — благально мовила Кім.

Тес Чайкіна поглянула на свою дочку з неприхованим роздратуванням. Тес, її матір Ейлін та Кім щойно зайшли до музею, і Тес сподівалася хутенько оглянути неймовірну безліч експонатів ще до початку вступних промов, теревенів та решти неминучих формальностей. Але тепер доведеться все це відкласти. Кім поводилася, як будь-яка дев'ятирічна дівчинка у подібних випадках: трималася до останнього, доки не настане найнедоречніший момент попроситися до туалету.

— Тільки дивися мені, Кім!

У великому залі було повно людей. Штовхатися серед них тільки для того, щоб провести дочку в туалет, видавалося перспективою не з приємних.

Мати Тес, навіть не намагаючись приховати свого задоволення від цієї сцени, не забарилася втрутитися:

— Я відведу її, а ти займайся своєю справою. — Із розуміючою усмішкою додала: — Так кортить подивитися, як ти їй потім це пригадаєш!

Тес скорчила їй міну, потім поглянула на свою дочку і докірливо похитала головою. Маленька дівчинка з іскристими зеленкуватими оченятами завжди вхитрялася викрутитися з будь-якої ситуації завдяки своїй дитячій чарівності.

— Зустрічаємося у великому залі. — Вона строго погрозила Кім пальцем. — І не відходь від бабусі. Не дай Боже іще загубити тебе в цій товкотнечі.

Кім удавано важко зітхнула і закотила очі. Тес прослідкувала, як попи розтанули у штовханині, потім обернулася і попрямувала до залу. Величезне фойє музею, а також великий зал були переповнені сивочолими чоловіками і сліпуче красивими жінками. Озираючись довкола, Тес почувалася ні в сих ні в тих: згідно з етикетом на чоловіках були чорні краватки, жінки були вбрані у вечірні сукні. Їй було вкрай неприємно вирізнятися на загальному тлі — як через свій недостатньо вишуканий гардероб, так і через дискомфорт, спричинений тим, що абсолютно чужа їй публіка сприймає її, як свою. Тес не усвідомлювала причини, через яку оточення звертало на неї увагу. Це зовсім не було пов'язано ні з її звичайним, зшитим по фігурі і трохи вищим від колін чорним платтям, що підкреслювало плавність її рухів, ні зі звичним дискомфортом, який вона відчувала, відвідуючи такі помпезні й одночасно такі нудні заходи, як ця виставка. Люди просто не могли не помічати її — і все. Так було завжди. І за що їх було винуватити! Спокусливо в'юнкі локони підкреслювали пристрасні зелені очі, які випромінювали інтелект, — це незмінно вабило й цікавило. Її тридцятишестирічне, кров з молоком тіло у розкутих рухах плавними кроками цю цікавість тільки підсилювало. А те, що вона не надавала своїй зовнішності ніякого значення, іще більше причаровувало оточуючих. На жаль, їй увесь час не щастило з представниками сильної статі. Закінчилося тим, що їй в чоловіки дістався найгірший екземпляр з цієї ганебної зграї. Але нещодавно вона свою помилку виправила.

Тес увійшла до основного демонстраційного залу. Голоси відвідувачів, відлунюючи від стін, зливалися в одне розмірене дзижчання, в якому неможливо було розібрати зв'язні фрази. Схоже, добра акустика не була основним завданням при проектуванні музею. Тес розрізняла уривки ледь чутної камерної музики, виконавцями якої був запханий у куток суто жіночий струнний квартет, що енергійно цигикав на своїх музичних інструментах.

Відповідаючи легким кивком голови тим людям, що посміхалися їй у натовпі, Тес пройшла повз звичайну для таких церемоній виставку живих квітів від фірми Лайли Воллес, а також повз нішу, з якої на натовп граціозно дивилася покрита біло-блакитною глазур'ю теракотова скульптура «Мадонна з немовлям» роботи Андреа делла Роббіа.

Усі експонати було виставлено в скляних шафах, і навіть побіжний огляд запевняв, що багато які з них мають велику цінність. Навіть на людей невіруючих — як Тес — вони справляли сильне враження. Вона плавно линула парадними сходами, що вели до демонстраційного залу, і серце її, в передчутті незвичайного, прискорено билося.

Тут було представлено пишні алебастрові вівтарі з Бургундії з зображеннями яскравих епізодів з життя Діви Марії. Було безліч хрестів з чистого золота, рясно інкрустованих коштовними каменями; один із них, виготовлений у XII сторіччі, складався з понад ста фігур, вирізаних з бивня моржа. Були тут і майстерно зроблені мармурові статуетки та різьблені ковчеги. Навіть порожні, ці скриньки слугували чудовим зразком копіткої праці середньовічних майстрів. Прекрасний, виконаний з міді у формі орла аналой, займав своє місце поряд із дивовижно розписаним іспанським великоднім підсвічником у два метри заввишки, узятим з апартаментів самого Папи.

Оглядаючи різні експонати, Тес не могла не відчувати періодично виникаючого розчарування. Предмети, що лежали перед нею, були надзвичайно цінними. Ні про що подібне вона не могла навіть мріяти, проводячи розкопки протягом багатьох років. Безумовно, це були плідні роки, які не минули марно. Вони давали їй можливість подорожувати світом і занурюватися в історію загадкових культур. Деякі з раритетів, які їй вдалося знайти, експонувалися в декількох музеях у різних країнах. Але ніщо з того, що вона розкопала, не могло зрівнятися з експозицією єгипетського мистецтва в галереї Саклера, або з експозицією примітивного мистецтва в Рокфеллер-центрі.

«От якби була я наполегливішою у своїй професії!»

Тес гнала цю думку геть. Вона усвідомлювала, що в житті не має перспективи, в усякому разі, на найближче майбутнє. Їй не лишалося нічого, як задовольнятися спогляданням минулого на відстані, як лише вдячний відвідувач.

І треба віддати належне, споглядати дійсно було що. Організація виставки справді стала знаменною подією для муніципального музею, тому що жоден із надісланих з Рима експонатів досі ніде не виставлявся.

Було б неправдою сказати, що все навколо сяяло золотом і коштовними каменями.

У шафі, перед якою вона зупинилася, містився, здавалося б, цілком мирський предмет. Це був коробок за формою чимось схожий на стару, зроблену з міді, друкарську машинку. Зверху на ній містилося безліч кнопок, а з усіх боків стирчали зчеплені одне з одним шестірні й важелі. Пристрій явно не вписувався у розкішний антикварний ландшафт.

Відкинувши волосся назад, Тес нагнулася, щоб краще роздивитися чудернацький механізм. Вона потягнулася за каталогом, аж раптом поверх свого нечіткого віддзеркалення у склі шафи, помітила ще одне, яке виросло за її спиною.

— Коли ви, як і раніше, розшукуєте Святий Грааль, то мушу розчарувати вас, шановна пані. На жаль, його тут немає, — вимовив чийсь скрипучий голос. І хоча минуло вже чимало років відтоді, як вона його чула, Тес не становило труднощів впізнати цей голос.

— Клайве, — поглянула вона, обернувшись, на свого колишнього колегу. — Хай йому біс, як ся маєш, друже? Маєш чудовий вигляд. — Це було більше схоже на комплімент. Хоча Клайву Едмондсону нещодавно стукнуло п'ятдесят, здавався він набагато старшим за свої літа.

— Спасибі, а ти як ся маєш?

— У мене все гаразд, — кивнула вона. — А як ідуть справи у грабіжників могил у наші дні?

Едмондсон показав свої руки.

— Ці рахунки за манікюр мене доконають. А інше — все, як і за старих часів. У буквальному розумінні, — хихикнув він. — Я чув, ти працюєш у Манукяна?

— Є такий гріх.

— І як тобі там?

— Це щось неймовірне, — відповіла Тес. Тут вона теж покривила душею. Отримати місце в престижному Інституті Манукяна було великим успіхом для неї, але стосовно рівня фаховості тамтешніх працівників, далеко не все її влаштовувало. Але подібні речі звичайно не афішують, беручи до уваги, яким, на превеликий подив, зрадницьким і повним пліток, здатен бути світ археології. Прагнучи зробити якесь ні до чого не зобов'язуюче зауваження, вона додала: — Знаєш, по правді кажучи, я дуже нудьгую за хлопцями і нашими розкопками.

З його кволої усмішки можна було зрозуміти, що він не надто цьому вірить.

— Знаєш, ти небагато втратила. Газети чомусь не рясніють заголовками про наші знахідки.

— Ти неправильно мене зрозумів. Я хотіла сказати що... — Вона обернулася, окинувши поглядом безліч експонатів довкола. — Можна сказати без перебільшення: відкопати будь-який з них було б щастям. — Несподівано вона сумно подивилася на нього: — Тож чому нам не пощастило знайти хоч що-небудь подібне?

— Не переймайся. Щодо мене, то я не втрачаю надії. Це ти проміняла верблюдів пустелі на пильну контору, — сказав ущипливо Едмондсон. — Не кажучи вже про мух, пісок, жару і харчі — якщо те, що ми їли, можна назвати харчами.

— Боже, тільки не нагадуй мені про їжу, — засміялася Тес. — Варто лише мені пригадати, як ми харчувалися, і я вже не впевнена, що нудьгую за минулим.

— Ти ж знаєш, що завжди можеш повернутися.

Тес скривилася. Саме про це вона часто замислювалася.

— Як би там не було, гадаю, це зараз нереально.

Едмондсон зробив невдалу спробу зобразити посмішку:

— Тобі добре відомо, що ми завжди тримаємо наготові твою іменну лопату, — продовжував він голосом, у якому звучало все що завгодно, тільки не оптимізм. Запала напружена тиша. — Послухай, — додав він, — тут обладнали бар в єгипетській залі й, схоже, там є бармен, який знається на коктейлях. Я пригощаю.

— Ну що ж, тоді вперед. Але я приєднаюся пізніше. Мені необхідно дочекатися Кім та маму.

— Як, хіба вони тут?

— Уяви собі.

Він здійняв руки догори.

— Отакої! Подумати тільки: три покоління Чайкіних — і всі в одному місці!

— Мені почулося, чи хтось справді пропонував мені коктейль?

— Уже виконується, — кивнув Едмондсон, і шугнув крізь натовп. — Я знайду тебе пізніше. Тільки не здумай вшитися.

А надворі, на майданчику, ситуація була наелектризованою до надзвичайності. Розштовхуючи роззяв, оператор кидався з боку в бік, намагаючись утримати в кадрі дівчину-репортера, коментарі якої тонули в галасі натовпу, що безперервно аплодував, тріумфував і волав від захоплення. Здійнявся страшенний гамір, коли зраділі роззяви помітили невисокого опецькуватого чоловіка, одягненого в коричневу форму охоронця — він залишив свій пост і поспішив назустріч вершникам.

Краєм ока оператор побачив, що події розвиваються явно не за сценарієм. Впевненість, з якою поліцейський наближався до рицарів і його виразні жести, безпомилково підтверджували припущення, що назріває конфлікт.

Підбігши до коней і перегородивши їм дорогу, охоронець здійняв руки, наказуючи процесії зупинитися. Натягнувши повіддя, вершники стримали коней, які хропли і топталися на місці, очевидно відчуваючи дискомфорт через вимушену зупинку на сходах.

Схоже, розгоралася суперечка, але, як звернув увагу оператор, говорив тільки працівник служби безпеки. Що ж до вершників, то вони ніяк не реагували на його зауваження.

Врешті-решт, один із рицарів зробив таке: поволі, витискуючи з моменту усю театральність, вершник-бурмило, що знаходився ближче за всіх до охоронця, оголив меч і підніс його високо над головою, провокуючи новий залп фотоспалахів і вибухи оплесків.

Якийсь час він залишався нерухомим, тримаючи обома руками меч і дивлячись перед собою.

Притулившись одним оком до видошукача, а другим фіксуючи периферичні зображення на задньому плані, оператор несподівано відчув — щось вислизає від його уваги. Швидко скориставшись зумом, він зміг розгледіти обличчя охоронця крупним планом. Що ж було в тому погляді? Розгубленість? Переляк?

І тут до оператора дійшло — це був страх за своє життя.

Це був страх за своє життя.

Натовп впав у дикий захват, скажено аплодуючи і збуджено волаючи. Оператор інтуїтивно злегка збільшив фокусну відстань, щоб дати зображення вершника крупним планом. І у цей момент рицар несподівано рубонув мечем з усього розмаху. Лезо палаша, загрозливо поблискуючи віддзеркаленими у ньому вогнями штучного освітлення, описало в повітрі дугу і впилося в голову охоронця нижче вуха. Удар був настільки сильним і стрімким, що меч без перешкод пройшов крізь плоть, хрящ і кістки бідолахи.

Натовп, що спостерігав за цією сценою, несамовито-пронизливо заверещав від жаху, і цей вереск хвилями прокотився у нічній темряві. Голосніше за всіх істерично верещала дівчина-репортер. Вона схопила за руку оператора, зображення застрибало, але той, безцеремонно відштовхнувши її ліктем, знімав далі.

Голова поліцейського впала до його ніг, і глядачі з жахом спостерігали, як вона, підстрибуючи, котиться сходами музею, залишаючи за собою хитромудрий червоногарячий слід. Здавалося, минула ціла вічність, перш ніж обезголовлене тіло обм'якнуло і повалилося набік, вивергаючи невеликий кривавий гейзер.

Здурілі від жаху підлітки, спотикаючись і падаючи, у паніці кинулися врозсип. Ті, хто знаходився в задніх рядах, до ладу не знали, що відбувається, але здогадувалися: щось надзвичайне, і тому напирали вперед. За лічені секунди утворилася страшна тиснява, повітря наповнилося несамовитими криками болю і страху.

Троє інших коней били копитами східці, кидаючись з одного боку в інший. І тут один із рицарів крикнув: «Вперед! Швидше!»

Вбивця пришпорив свого коня, спрямувавши його до широко розчинених дверей музею. Інші, жваво узявши з місця, рушили за ним услід.