Останній тамплієр

68

Прокинувшись, Рейлі відчув, що й досі не оговтався від спантеличеного здивування, а неконтрольовані емоції краяли його серце. Він і досі ніяк не міг повірити, що Тес втекла з Венсом.

Хоч як він не намагався мислити раціонально, та все одно його душили злість і роздратування через те, що сталося; більше того, ці злість і роздратування проникли, здається, у кожну клітину його тіла. Він лютував через те, що його обдурили з такою геніальною простотою і кинули напризволяще невідомо де. Рейлі був спантеличений рішенням Тес тікати, та ще й прихопивши з собою Венса. Його безмежно здивувала та нерозсудливість, з якою вона поставила під загрозу своє життя. До того ж — хоч як вік не намагався придушити цю думку — він не міг не визнати, що її вчинок завдав також досить відчутного удару по його почуттю власної гідності.

Підвівшись і потягнувшись, Рейлі прислухався до співу пташок і прикрив рукою очі від сліпучих променів вранішнього сонця. Здається, проминула ціла вічність, перш ніж він заснув у залишеному для нього спальному мішку, коли втома нарешті перемогла гнів, що нуртував у його серці. Скоса поглянувши на годинник, він відзначив, що встиг поспати лише приблизно чотири години. Але це не мало ніякого значення. Треба було вирушати.

Рейлі попив із струмка, відчуваючи приємну свіжість холодної гірської води. Бурчання в животі нагадало, що він нічого не їв ось уже майже добу, тож він швидко ум'яв трохи хліба і апельсинів. Рейлі відчув, як його тіло стало поволі оживати, але голову швидко сповнили сердиті думки і неприємні спогади.

Він хутко озирнувся, придивляючись до навколишнього ландшафту. Вітру майже не було, і крім щебетання пташок, котрі встигли дещо вгамуватися, навкруги панувала мертва тиша і непорушність. Рейлі вирішив повернутися до греблі і до контори Окана, звідкіля йому, можливо, вдасться зателефонувати на Федерал-плазу, хоча цей дзвінок і не викликав у нього приємних передчуттів.

Та не встиг він вирушити у довгий піший путь, як почув віддалений звук. Це був звук двигуна. Серце його тьохнуло, коли Рейлі уявив, що це може бути пікап, але він швидко здогадався, що то був не звук якогось авто. То був гортанний гуркіт гелікоптера; удари його лопатей відлунювали в горах і з кожною секундою ставали все гучнішими.

Нарешті він побачив його, коли знайомий силует шугонув через долину. Це був «Белл UH-1Y», найновіша модель ідеальної робочої конячки у нескінченних війнах та конфліктах. Пролетівши над самісінькими вершечками дерев з протилежного боку гірського пасма, він зробив різкий віраж і рушив просто на нього — Рейлі збагнув, що його помітили. Його м'язи напружилися, і він швидко прокрутив у голові можливі варіанти присутніх на борту: або Тес виконала свою обіцянку і поінформувала місцеву владу про його місцезнаходження, або ж це були ті, хто стріляв у них біля озера. Інтуїтивно Рейлі відчував, що ближчим до істини є останній варіант. Він швидко окинув поглядом довкілля, холоднокровно вишукуючи найзручніші позиції, але потім вирішив не ховатися. Вони мали зброю, а він — ні; до того ж, з ним не було того, що вони шукали. А найголовнішим було те, що Рейлі був втомлений і голодний. Йому зовсім не хотілося нікуди бігти.

Спостерігаючи, як гелікоптер зробив над ним коло, він побачив круглі, схожі на яблуко мішені, червоно-білі знаки на його хвості, і трохи заспокоївся, зрозумівши, що це — вертоліт ВПС Туреччини. Гелікоптер сів на галявину, здіймаючи непроглядну куряву з піску та дрібних камінців. Прикривши очі рукою, Рейлі, вагаючись, став наближатися до апарата. Його дверцята, посунувшись вбік, відчинилися, і крізь хмару куряви він побачив, як по камінню і піску до нього бадьоро крокує невисокий чоловік. Тільки коли він наблизилася настільки, що до нього можна було доторкнутися рукою, Рейлі упізнав Де Анґеліса.

— Що ви тут робите? — Рейлі намагався швидко оцінити ситуацію, чіпким поглядом роздивляючись гелікоптер і силячись збагнути сенс появи цієї неочікуваної примари. Хвиля повітря від гвинта машини напнула легку куртку Де Анґеліса, і Рейлі встиг помітити під нею кобуру з пістолем системи «Глока». Тривожне відчуття пронизало його, наче блискавка, він кинув погляд на кабіну і побачив у ній чоловіка, що сидів, трохи схилившись вперед; між ногами він тримав снайперську гвинтівку. Чоловік витягнув цигарку і закурив її з недбалістю втомленого туристського гіда. Двоє інших людей, солдати у формі турецької армії, сиділи напроти нього.

Суперечливі думки промайнули у голові Рейлі, коли він почав прискіпливо придивлятися до монсеньйора. Указавши на вертоліт, він запитав:

— Що це таке? Що все це означає, чорт забирай?

Де Анґеліс мовчки дивився на нього з байдужим виглядом. Потім він зняв свої сонцезахисні окуляри, і Рейлі помітив, що вираз очей монсеньйора змінився. У них і сліду не лишилося від тієї доброти, яку священик випромінював у Нью-Йорку. Замацькані окуляри, які він тоді носив, якимось чином приховували ту лиховісну злобу в очах, а тепер вона читалася безпомилково.

— Заспокойтеся.

— Як це — заспокоїтися? — вибухнув Рейлі. — До біса спокій! Ви ледь нас усіх не повбивали! Хто ви такі?! Що ви собі дозволяєте, влаштовуючи полювання на людей!? Ви убили там кількох людей...

— Мені байдуже, — різко відказав Де Анґеліс, перериваючи його. — Треба зупинити Венса. Будь-що. Його люди були озброєні, тому їх довелося прибрати.

Розум Рейлі затьмарився від несподіваної і страшної здогадки.

— А яку ж долю уготували ви для нього? — наскочив він на Де Анґеліса. — Хочете спалити його живцем як Джордано Бруно? Ви що, проникли сюди через часову діру просто із Середньовіччя, чи як? Дні святої Інквізиції давно минули, отче! Звичайно ж, якщо ви дійсно той, за кого себе видаєте. — Він показав пальцем на снайперську гвинтівку в руках Планкета. — Так ось яка зараз у Ватикану табельна зброя!

Де Анґеліс кинув на нього важкий немиготливий погляд.

— Я отримую накази не тільки з Ватикану.

Рейлі ще раз уважно придивився до гелікоптера, до солдат, що сиділи в ньому, до цивільного зі снайперською гвинтівкою. Десь він уже бачив цей холодний бентежний погляд... Він швидко пригадав усі події, що мали місце після збройного нападу на музей, і раптом розрізнені шматки вималювалися у чітку картину.

— Ленглі! — вигукнув Рейлі, спантеличений вчасною здогадкою. — Ах ти ж цеерушник чортів! Так значить все це... — На якусь мить він розгублено замовк, але потім його голос знову залунав різко і впевнено. — Волдрон, Петрович... Рицарі на конях у Нью-Йорку. Так значить це був не Венс. Усе це — справа ваших рук, чи не так? — Раптом Рейлі рвучко подався вперед, схопив Де Анґеліса за барки і різко трусонув, штовхнувши його перед собою; потім наблизився впритул, і руки його потяглися до горлянки священика.

— Так значить ви...

Він не встиг закінчити речення. Монсеньйор відреагував зі швидкістю блискавки. Одним швидким, гнучким порухом, він вивільнився з рук Рейлі, і так різко заламав йому руку, що той аж опустився на коліна від нестерпного болю.

— Ніколи мені тут з тобою теревенити, — проскреготів Де Анґеліс і, не даючи Рейлі оговтатися, швиргонув його на землю. Прийшовши до тями, Рейлі виплюнув з рота пилюку і відчув у руці пульсуючий біль. Монсеньйор ступив декілька кроків довкола повергнутого агента ФБР.

— Де вони? Що тут трапилося?

Рейлі натужно підвівся на ноги. Краєчком ока він побачив, що чоловік у гелікоптері спостерігав за сценою з глузливою посмішкою. У душі його закипала лють. Якщо до цього він ще трохи сумнівався щодо міри особистої причетності монсеньйора до убивств у Нью-Йорку, то невеличка демонстрація фізичної вправності цього чоловіка розвіяла будь-які сумніви. Ще тоді він мав змогу на власні очі пересвідчитися: для святого отця вбити людину було, що раз плюнути.

Рейлі струсив із себе пилюку, а потім втупив сповнений гніву погляд на Де Анґеліса.

— Так хто ж ви такий? Священнослужитель з пістолем, чи озброєний бандит, що увірував у Бога?

Де Анґеліс залишався незворушно-байдужим.

— Я не думав, що ви жалюгідний цинік.

— А я не думав, що ви — жалюгідний вбивця, тож ми квити.

Де Анґеліс зітхнув, наче розмірковуючи, що відповісти. Нарешті він заговорив із напускним спокоєм:

— Я хочу, щоб ви заспокоїлися. Ми з вами по один бік барикад.

— Тоді що ж то було там, біля озера? «Дружній» вогонь по своїх?

Де Анґеліс зміряв Рейлі презирливо-пихатим поглядом холодних очей.

— У цій битві, — мовив він різко, — кожна людина є всього лише предметом одноразового використання. Як боєприпаси. — Він зробив паузу, наче чекаючи, доки Рейлі повністю збагне важливість сказаного. Потім продовжив: — Я хочу, щоби ви зрозуміли — ми на війні. І ця війна триває вже понад тисячу років. Поняття «зіткнення цивілізацій» — це не просто якась чудернацька теорія, вигадана інтелектуальним центром з Бостона. Це — жорстока реальність. Конфлікт цивілізацій відбувається і зараз, під час нашої розмови, щодня він поширюється, стає все небезпечнішим, все підступнішим, все загрозливішим, і він нікуди не зникне сам по собі. І в його основі лежить релігія, тому що — подобається це вам чи ні — релігія є феноменальною зброєю, навіть сьогодні. Вона опановує душі людей і спонукає їх до найнеймовірніших речей.

— Таких, наприклад, як убивство підозрюваних просто у лікарняних ліжках?

Де Анґеліс пропустив сказане повз вуха.

— Двадцять років тому комунізм ширився, наче ракова пухлина. Завдяки чому ми виграли «холодну війну» — як ви гадаєте? Що, на вашу думку, призвело до падіння комунізму? Стратегічна оборонна ініціатива, іншими словами — «Зоряні війни» Рейгана? Вражаюча некомпетентність радянського керівництва? Так, частково. Але чи відома вам справжня причина? Папа Римський! Так-так, Папа з Польщі, чиє послання дійшло до сердець його пастви, яка потім голими руками зруйнувала залізну завісу. Те саме вчинив Хомейні, коли він, перебуваючи у вигнанні в Парижі, своїми радіозверненнями бентежив душі духовно спраглого населення за тисячі миль від нього, надихаючи людей на повстання проти ненависного шаха. Це була страшна помилка... Лише погляньте, що з цього вийшло. А тут іще цей Бін Ладен... — Він похмуро помовчав, а потім кинув на Рейлі пронизливий погляд: — Вдало сказані й доречні слова здатні гори звернути. Або стерти їх з лиця землі. У нашому арсеналі релігія є найважливішою і найразючішою зброєю, тому ми нікому і ніколи не дамо роззброїти нас. Наш спосіб життя, все, за що ви боролися відтоді, як стали служити у бюро, все тримається на релігії... буквально все. Тож я хочу поставити вам просте запитання: ви з нами чи проти нас — як красномовно висловився ваш президент?

На обличчі Рейлі з'явився вираз жорсткої непримиренності; у нього виникло таке відчуття, наче невидимий обруч стиснув йому груди. Похапцем споруджена ним стіна сумніву впала від однієї лише присутності монсеньйора. Де Анґеліс став непрошеним підтвердженням всього, що сказав Венс.

— Значить, все це правда? — запитав він, наче виходячи з липкого туману.

Відповідь монсеньйора була швидкою і позбавленою емоцій:

— А яке це має значення?

Рейлі неуважливо кивнув головою. Його рвали на шмаття сумніви.

Де Анґеліс опустив голову і став уважно обдивлятися землю навколо себе.

— Я так розумію, що у вас її більше немає?

— Чого немає?

— Астролябії.

Рейлі пригнічено похитав головою:

— Ні, немає.

Де Анґеліс помовчав, а потім спитав:

— Вам відомо, де вони?

Неохоче, і досі відчуваючи глибоку недовіру до монсеньйора, Рейлі розповів йому все, що трапилося минулої ночі.

Той похмуро оцінив здобуту інформацію.

— Їхня перевага у часі є досить незначною, і ми приблизно знаємо, куди вони прямують. Ми обов'язково їх знайдемо. — Він обернувся, підняв руку і зробив нею обертальний жест, даючи знак пілоту запускати спарені турбіни. Потім знову поглянув на Рейлі.

— Ходімо.

Той не зрушив з місця і похитав головою.

— Ні. І знаєте що? Якщо все це брехня... то, сподіваюсь, всім вам буде непереливки.

Де Анґеліс спантеличено поглянув на нього.

Рейлі на якусь мить затримав на ньому свій погляд.

— Ви можете котитися під три чорти, — кинув він різко, — ви і ваші поплічники з ЦРУ. З мене досить. — Після цих слів він повернувся і пішов геть.

— Ви нам потрібні, — вигукнув монсеньйор йому навздогін. — Ви можете допомогти нам знайти їх.

Рейлі навіть не озирнувся.

— Знайдіть їх самі. Мені все це настогидло.

І продовжував крокувати.

Голос священика заволав йому услід, перекриваючи виття турбін гелікоптера.

— А як же Тес? Невже ви залишите її з ним? Вона іще може стати нам у пригоді. Ви і тільки ви зможете на неї вплинути!

Рейлі обернувся, потім зупинився і зробив кілька кроків назад. Вловивши всезнаючий і пронизливий погляд монсеньйора, він здогадався, що той уже довідався, наскільки близькими стали його стосунки з Тес. Агент знизав плечима.

— Уже не зможу!

Де Анґеліс спостерігав, як віддалявся Рейлі.

— Ви що, збираєтеся пішки дійти до Нью-Йорка?

Рейлі не зупинився. І не відповів.

Монсеньйор вигукнув ще раз — востаннє. Тепер його голос звучав сердито і водночас якось пригнічено.

— Рейлі!

Агент ФБР зупинився, опустив голову, на якусь мить замислився, а потім обернувся.

Де Анґеліс зробив декілька кроків уперед. Рот його зобразив якусь подобу посмішки, але очі залишалися невиразними і відстороненими.

— Я не можу переконати вас співпрацювати з нами... але я можу відвезти вас до того, кому вдасться це зробити.